Кілька приводів для оптимізму

Противникам режиму Януковича минулі вибори подарували мало приводів для оптимізму. Як і прогнозувалося, пройшли вони брудно й нечесно, влада на повну використовувала наявні в її розпорядженні фальсифікаторські армії тітоньок-бюджетниць і буцкоманду «Беркут», опозиція ж змогла дати бій лише місцями, в черговий раз поступившись ініціативою в східних областях. Та все ж таки, прибічникам європейського шляху є чому радіти. Обнадійливі тенденції в нашій державі в черговий раз посилилися й підтвердилися. Причому сталося це навіть там, де найменше чекали.

На цих виборах регіоналів врятували мажоритарники. Головна ж мета Януковича та його команди — створити суперпартію на кшталт «Единой России» — не лише не наблизилася, а й стала ще віддаленішою. Партія регіонів з кожним роком втрачає голоси, причому передусім у базових для себе регіонах.

Найбільші втрати, хоч би як дивно це звучало, у регіоналів на сьогодні в Донецькій області. З часу двох попередніх виборів, які, нагадаю, проходили два роки поспіль — 2006-го й 2007 року, кількість голосів, відданих за ПР на Донеччині, за офіційними даними, скоротилася майже на 600 тисяч. Це величезна цифра, але й вона, швидше за все, не відповідає дійсності. Масові приписки й вкидання в Донецьку автор цих рядків бачив на власні очі, тож рівень справжньої підтримки ПР у регіоні навіть менший за цей. Думайте, що хочете, але це не перемога — це провал. І за цей провал дехто напевно дуже скоро відповідатиме. Звісно, не публічно. У кулуарах.

Хтось, можливо, вирішить, що електорат регіоналів переважною більшістю віддав голоси за «шелест красных знамен на ветру» — тобто, по суті, знову підтримав владу, — але й це не відповідає дійсності. Порівняно з 2007 роком, підтримка КПУ в Донецькій області зросла всього лише на 160 тисяч голосів. Та й то, сталося це, напевно, лише за рахунок того, що з політики пішли конкуренти Симоненка. ПСПУ, що традиційно користувалася популярністю в Донбасі, цього разу у виборах не участі не брала, а соціалісти були присутні в списку лише в ролі статистів. 2007 року дві ці партії набрали в Донецькій області майже 250 тисяч голосів, частина яких і перейшла тепер до комуністів.

У кількісному вимірі підтримка умовно проросійських сил у регіоні за минулі п’ять років зменшилася на 700 тисяч людей. Водночас зросла, хоча й не так значно, підтримка умовно проукраїнських партій націонал-демократичного табору.

Що сталося з цими 700 тисячами — питання відкрите. За останні п’ять років населення області скоротилося на 200 тисяч людей. Проте навіть якщо припустити, що всі ці люди були активними прибічниками КПУ і ПР, залишаються ще 500 тисяч тих, хто вижив, але відмовився підтримувати в передвиборних перегонах «улюблені команди».

Не допомогли ні Харківські угоди, ні карикатурні потуги «захистити» й без того домінуючу всюди російську мову. Прості підрахунки доводять: розповіді про непробивність і фанатичність донецького электорату — не більше ніж міф, поширюваний тими ж таки регіоналами для виправдання регулярних фальсифікацій виборів у Донбасі. Населення втомилося від «по нутру своїх» хлопців і поступово переконується в тому, що їхній прихід до влади ніскільки не поліпшив життя шахтарського краю. А це означає, що простір для роботи інших політичних партій на сході України величезний.

Поки що пострадянській номенклатурі, що об’єдналася з висуванцями бандитських угруповань 90-х, за допомогою маніпуляцій і відвертих порушень удається втримувати у своїх руках контроль над Україною. Але, незважаючи на локальні перемоги, влада все ж таки поступово вислизає з їхніх ослаблих пальців.

У свою чергу, в протилежному таборі сили лише зростають. Електорат «Свободи», що переможно прорвалася до парламенту, переважно складається з молоді. У мітингах націоналістів беруть участь ті, кому тільки-но виповнилося 18 років, тоді як на акції КПУ приходять купки пенсіонерів, що ледь рухаються від старості.

Активні дії опозиційного електорату, що став на захист своїх обранців, беззастережно дають відповідь на запитання, на чиєму боці правда, адже за висуванців від влади б’ються лише бики й підневільні працівники «Епіцентрів». Уявити собі людей, які безкорисливо й по своїй волі готові підставляти голови під ментівські кийки, відстоюючи Лук’янова або Чечетова, просто неможливо. Нинішній режим підтримують здебільшого від страху або по дурості, а залякані, темні люди в разі чого завжди вважатимуть за краще відсидітися в норах.

Процеси, що відбуваються зараз в Україні, — не унікальні. Ми долаємо той самий шлях, яким уже пройшла Східна Європа. Сумно, що для нас він виявився таким тернистим і довгим і на те, на що наші сусіди витратили кілька років, у нас пішло вже більш як два десятиліття.

Винищувати злодійські клани, що об’єдналися в псевдопартію для комфортнішого грабежу країни, ми будемо ще довго й болісно, й лише в наших силах прискорити цей процес.

FRANKENSSTEIN, infocorn.org.ua