Код майбутнього

Російський стратег Андрій Свєчин писав: «Мистецтво вождя не може бути вивчене за підручником, оскільки це мистецтво полягає передусім у тому, щоб створити собі такий ідейний п’єдестал, із якого відкривався б широкий погляд і видно було б далекі горизонти. Цей погляд викласти не можна: кожен може претендувати на те, щоб піднестися до стратегічного розуміння, підготуватися до завдань вождя тільки власними вміннями. У жодних інших галузях самостійна наукова робота не має такої важливості, як при підготовці до відповідальної політичної або стратегічної діяльності. Вчителем політика або стратега може бути тільки саме життя або його відображення в історії».

Розуміння цього і відрізняє справжніх політиків від політиканів, а державних діячів від каліфів на годину. Саме принципове небажання і невміння ставити сутнісні запитання та відповідати на них, вибудовувати значення існування, бачити далекі горизонти не дає партгоспноменклатурі стати елітою, а радянській республіці — незалежною державою.

Проте діагноз поставлено вже дуже давно, а віз і нині там. Можна до нескінченності вишукувати тому причини і негативні чинники. Зокрема, ще ніхто (принаймні мені не траплялися подібні роботи) не провів аналогію між УРСР і Гетьманщиною (і XVII — XVIII та XX ст.). А поле для історичних паралелей вельми широке. Набагато менш очевидне порівняння сьогоднішньої України зі середньовічними північноіталійськими містами- республіками, хоч, принаймні, суспільно-ідеологічна ситуація має напрочуд багато спільних рис. Подібні інтелектуальні спекуляції вельми цікаві самі по собі, але не вирізняються практичною плідністю. Значно цінніші спроби запропонувати позитивну програму.

При вирішенні цього завдання слід виходити з двох основних передумов. По-перше, проект повинен спиратися на реальний потенціал України, тобто подолати нинішній мінімалізм, не вдаючись до ура- патріотичних крайностей, а по-друге, відповідати реаліям початку XXI століття. Іншими словами, епіграфом до цього проекту якнайкраще личить девіз нонконформістів 1968 року: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого».

Наше есе не претендує на висунення певного цілісного проекту, швидше йдеться про формулювання певних умов, які дозволили б відповісти на запитання, яке неявно міститься у словах вищезгаданого полковника Савченка. Якщо не «станово-корпоративна, тоталітарна тощо», то яка? Утім, великим досягненням є вже згода щодо «незалежна» та «соборна».

Очевидно, що дати повну і вичерпну відповідь зможе лише час. Та вже сьогодні абсолютно зрозуміло, що держава — це передусім еліта. Зокрема інтелектуальна, іншими словами — люди, які вміють запитувати і формулювати практично реалізовані відповіді. Чи матимуть при цьому вони яхти і палаци на ПБК або Багамах — питання другорядне. Один із моїх знайомих якось зауважив, що у Канаді хворе суспільство та здорова еліта. І цього достатньо, щоб країна досягала успіху. А у нас ситуація інша: еліти немає, а суспільство труїться міазмами розкладу істеблішменту.

На сьогодні маємо кілька шляхів лікування. Але всі вони передбачають вільне висунення нових та критику існуючих ідей, і — як результат — створення певного проекту. Передусім, необхідно зняти табу на обговорення Майбутнього. Україна, в особі своїх сьогоднішніх інтелектуалів, звернена до минулого. Нинішній істеблішмент живе сьогоденням. Еліта повинна думати про майбутнє. І не про Майбутнє взагалі, а про таке, в якому Україна буде. Ось ця трохи кострубата фраза і становить найскладнішу проблему для будь-якого українського інтелектуала. Звичка примушує мислити грядуще без нашої країни. Байдуже, що має статися — впадання українського струмка до Російського моря чи розчинення у Єдиній Європі, — вихід один — зникнення.

Усі дванадцять років сучасної історії український політичний дискурс виходить з аксіоми про історичну випадковість і незабезпеченість незалежності, необхідності терміново знайти опору (милицю) для з самого початку нежиттєздатної держави. Це можна зрозуміти — шевченківське «хто ваші пани, ясновельможнії гетьмани — варшавське сміття, бруд Москви» народилося не на пустому місці. Але для того, щоб не виживати, а жити і розвиватися, необхідно здійснити найскладніше інтелектуальне зусилля — уявити майбутню Україну саме як Україну, а не як частину Федеративної республіки. Ще раз підкреслю, байдуже якої — Російської чи Європейської. Проте для сучасного киянина складно оспорити максиму українського політолога Д. Видріна: «Краще пити каву в Брюсселі, ніж горілку в Сургуті». Та на каву ще треба заробити. Брюссель, як і Москва, сльозам не вірить.

І ось тут починається найцікавіше. Обдумування майбутнього вимагає знання сучасного і минулого. Перед українськими інтелектуалами постає гігантська проблема осмислення своєї історії, причому, що принципово, цього разу без брому. Але очевидно, що вирішити її нині неможливо. Дуже для багатьох слова Володимира Винниченка все ще живі.

Ще складніша проблема знаходження Сьогодні. Саме про це і йтиметься далі. Найбільшою перешкодою на шляху формування проекту України уявляється певна методологічна і понятійна дикість вітчизняного інтелектуалізму. Необхідно осмислити струхлявілі слова і затерті поняття. Свобода, смисл, доля, суспільство, нація, держава, імперія та багато інших концептів слід заново освоїти.

Європейські ідеї доходять до нас із запізненням і часто у досить спотвореному вигляді. Причому давно добре відомо: у нас нові теорії сприймають, як символ віри, а не припущення, яке вимагає доказів. Саме це може пояснити дивовижну популярність у нинішній Україні доктрин 150 — 200-літньої давності. Зокрема йдеться про класичну геополітику — яскравий приклад політичної ідеології, створеної для обгрунтування колоніальних захоплень кінця XIX століття.

Показовою є доля ідеологеми «Центральна Європа», яку, мабуть, вперше політично значуще актуалізували німецькі імперські інтелектуали 1890 — 1920 років. Що цікаво, такі найважливіші частини їхнього вельми цілісного світогляду як «життєвий простір», «світова політика» тощо було відкинуто після двох послідовних нищівних поразок Рейха, а ось Центральноєвропейський концепт живе і в сучасній Україні навіть набув певної вишуканості, елітарності.

Належність до Великого європейського лімітрофу — земель «Християнської республіки», як не входили до Імперії Карла Великого, отримала в українському політичному дискурсі риси самостійної і самодостатньої цінності. На декларативно-ідеологічному рівні політика держави підпорядкована завданню досягнення цього вельми сумнівного статусу. При цьому незважається на те, що послідовне перетворення даного проекту передбачає набагато більш радикальну деукраїнізацію, ніж русифікаторські силкування петербурзьких імператорів і кремлівських генеральних секретарів. Відмова від кирилиці, яку нині нав’язливо пропагують, — не більш ніж перша ластівка на цьому шляху нібито до Європи.

Проте курс України на вступ до НАТО та Євросоюзу, по суті, досить тверезий, особливо як паліатив. Головне розглядати ці організації так, як вони того заслуговують, і не піддаватися на популярні ідеологеми та благодурості щодо загальних цінностей і безповоротності рішення. Тим більше, що набір і формулювання цих цінностей і стандартів настільки широкий, що дозволяє об’єднувати Нідерланди і Туреччину, Італію та Данію. А щодо безповоротності, Екклезіаст уже давно все сказав.

З іншого боку, в нашому випадку, особливо щодо Євросоюзу, важливий не стільки результат, скільки сам процес. Досягнення сучасних політичних, економічних, управлінських, військових та інших стандартів, які є необхідними умовами євроінтеграційного курсу, набагато цінніше, ніж сам вступ до ЄС. Важлива також і наявність певної вузди для сучасного вітчизняного істеблішменту, який в іншому випадку міг би продемонструвати всю широту і неприборканість своєї «європейської» натури.

У зв’язку з цим надзвичайно цікаві вельми змістовні пропозиції ЄС щодо надання Україні спеціального статусу «сусіди Євросоюзу». Цей статус за його правильного використання може забезпечити необхідний рівень взаємодії і відкритості Європі. З іншого боку, сусідство з ЄС збереже поле для маневру, а також дозволить уникнути низки цілком непотрібних труднощів, зокрема ослабить безпосередній контакт із бюрократією Брюсселя, аж ніяк не найприємнішим і найціннішим породженням пан’європейської ідеї.

Набагато кориснішим, ніж центральноєвропейські мрії, постає творче вивчення досвіду Туреччини Ататюрка. Мустафа Кемаль, створивши турецьку націю, врятував свій народ від загибелі у спробах зберегти те, що зберегти неможливо, і тим самим створив нове Майбутнє. При цьому відзначимо, що сучасна анкарська республіка вельми ймовірно є лялечкою чогось набагато цікавішого й історично бiльш значимого. Нинішній період, швидше за все, — національна інтермедія в імперській історії стародавніх земель Малої Азії.

США — нині єдина наддержава, тому відносини з ними будуть безумовним пріоритетом для будь-якого відповідального державного діяча. Але успішність нашої американської політики вимагає, передусім, послідовності і чіткого усвідомлення власної позиції. Лизоблюдство, що послідовно переходить в антиамериканські істерики, — найкращий спосіб ці відносини зіпсувати.

У падінні американського домінування сьогодні не зацікавлені, насамперед, численні американські союзники і нейтральні країни. Доти, поки відсутня реальна альтернатива Pax Americana, здійснюватимуть спроби зберегти гегемонію США, не допустити краху сучасної, нехай і надто нестійкої системи міжнародних відносин.

Крах США, як, проте, й інші такі самі глобальні зміни, — наприклад принципова перебудова євразійського простору, — призведе до досить тривалого періоду найсерйознішої нестабільності. Їх прогнозування, як і розробка можливої політики на подібний період, досить безглузде: швидкість і глибина змін обстановки вже за найкоротший час примусить відступити від будь-якого плану.

Інше вельми важливе запитання — «Україна і Росія». Колись безкомпромісний Дмитро Донцов написав брошуру «Росія чи Європа?», де надзвичайно дохідливо виклав весь набір аргументів, якими і донині, щоправда, у вельми пом’якшеній формі, користуються борці з Москвою. Сьогодні, через п’ятдесят років, час уже усвідомити вичерпаність предмета дискусії. Сучасна Росія, що прагне стати частиною глобального Заходу, вже аж ніяк не Третій Рим і навіть не всесвітньо історична альтернатива. Спроба відродити «Росію урядника», яку сьогодні декларують певні сили у РФ, історично контрпродуктивна і може призвести лише до падіння. Експансія як смисл існування не тільки небезпечна, а й просто згубна.

«Православний чекіст», як, проте, і «ліберальний олігарх», — популярні сьогодні оксюморони, які використовують для позначення провідних суспільних сил у РФ, — можуть багато чого, їм не дано лише самостійно виправдати своє існування і запропонувати модель Майбутнього. У ХХ столітті в Росії було вкрай послаблено вищий рівень державності — рівень визначення цілей та визначення сенсу існування. Дещо загострюючи — РФ перестала бути Радянським Союзом, але так і не змогла стати Росією, виробити привабливу і реальну альтернативу. Схоже, що великоруський сепаратизм зазнав нищівної поразки. Сказане жодним чином не заперечує необхідності розвитку взаємовигідних добросусідських відносин, активної участі України у загальнозначущих проектах, у тому числі й у військово-технічній сфері.

Україна не може і не повинна відмовлятися від загальноімперської культурної спадщини, тим більше, що вона відіграла далеко не останню роль у її створенні. Найважливіший виклик для українських інтелектуалів полягає у необхідності її адаптації, збереження і розвитку. Зокрема слід вирішувати проблему імплантації в культурне ядро ідей habeas corpus, змінювати ставлення до права тощо. Але культурний пуризм, відмова від ідейних і символічних скарбів, створених протягом останніх 350 років, уже точно маргіналізує Україну. Країна перестане бути собою, а отже — зникне як культурна й історична реальність. З іншого боку, автоматичне виконання культурних програм, неухильне дотримання кодів, закладених за імперських часів, також здатні викликати трагедію. Саме успіх або невдача відповіді на цей виклик і визначить значною мірою наше майбутнє.

У зв’язку з цим найбільший інтерес становить фігура митрополита Андрія Шептицького та його плани 1910 — 1930 рр. Передусім вимагає осмислення його спроба перетворити холопську Церкву на повноцінне ядро майбутньої великої, можливо навіть імперської, держави, створити вищий, аристократичний поверх у новому соціальному організмі. Саме так, по суті, можна трактувати діяльність польського графа, який став митрополитом Львівським — духовним батьком багатьох галицьких українців. Необхідно підкреслити, що не йдеться і не повинно йтися про відмову від православ’я, тим більше, що нині в Україні зареєстрована найбільша у світі кількість православних громад. Про що це свідчить, і до яких наслідків може призвести — прогнозувати сьогодні складно.

Існує найскладніше запитання, тільки-тільки окреслене у сучасній суспільній науці: як зміниться соціальна організація під впливом нових технологій? Уже сьогодні зрозуміло, що різко зростає значущість ідентичності. Людина не може жити у пустому і безособистісному глобальному суспільстві. Подейкують про майбутній мережевий світ, адже українські клани — найяскравіший приклад мережевих структур.

Україна вже втратила, точніше, їй не дали використати унікальний шанс стати країною — йдеться про розстріляний Харків. Я навмисно не вживаю термін «розстріляне Відродження», бо він суто літературно- та мистецтвоцентричний. А були ще майбутні учасники процесу СВУ — блискучі гуманітарії, цікаві політичні діячі, та кого тільки і чого тільки не було. У 1920-х творилася самодостатня Україна в її індустріальному варіанті. Але Й.В.Сталін ще раз підтвердив свій політичний геній, бо не було, імовірно, нічого небезпечнішого для майбутнього його імперії, ніж Те, що формувалося у степовому Харкові. Не хотілося б, щоб і новий шанс було втрачено і підмінено євроінтеграційним базіканням.

Нарешті саме час сказати декілька слів про сучасний Київ. На тлі досить шаленого будівельного буму здійснюється напрочуд цікавий проект — створення підземного міста. Навряд чи київський голова О. Омельченко або його наближені усвідомлюють, що чинять. Що, проте, в історичній логіці і неважливо. Проте в історії великого Міста готується принциповий поворот — Київ знаходить підземний рівень, тобто саме те, чого йому не вистачало для створення великого проекту. Столиця України може стати справжнім політичним містом. Ось це вже дуже цікаво.

Виникає природне запитання: хто повинен здійснювати осмислення, створювати ідеї і проекти? Очевидно, що це завдання українських інтелектуалів. Тому варто звернути увагу на цю суспільну верству. Передусім необхідно відзначити, що інтелектуали, а під цим гордим іменем в Україні проходить найпримітивніша квазісільська інтелігенція, мабуть, найбільш радянська, тобто «совкова» з усіх суспільних груп сучасної України. Саме у ній найміцнішими виявилися радянські традиції і світогляд, у тому числі й відверто деструктивні перебудовні ідеї російських шiстдесятників. Останнє слід підкреслити особливо, українське національне шiстдесятництво — принципово інший за своїми сутнісними характеристиками суспільний феномен. У жодній іншій соціальній групі не зберегли такий вплив прекраснодушні мрії про безгрішний Захід і про жахливу «імперію зла», не панує таке лицемірство і двоєдушність. А якими типажами нині представлена «українська гуманітаристика»?! Справді, «о них не сложено былин, зато остались анекдоты».

Але саме у приниженості і маргінальності — найбільша надія. Ситі й успішні рідко створюють щось принципово нове. Зміна поколінь, яка вже триває, може і, сподіваюся, повинна створити нове інтелектуальне середовище, західні університети вже неодноразово допомагали вирішувати це завдання для незахідних країн. З іншого боку, без докорінних реформ, притому досить очевидних і здійсненних, сформувати якісне інтелектуальне середовище неможливо. Йдеться, передусім, про подолання рустикальності інтелектуалів, лікування від народництва, ізоляціонізму, закритості, «дитячого» західництва тощо.

Таким чином, мислити Майбутнє, а отже: успадкувати й адаптувати імперську культуру, вибудовувати культурне ядро, в тому числі і його вищі сакральні складові, вчитися у Заходу — так можна підсумовувати інтелектуальний порядок денний. При цьому вирішувати вищевказані проблеми необхідно досить швидко. Період відносного спокою закінчується. Світ вступає у чергову смугу суперництва і неминучих воєн за перекроювання карти та гегемонію. Україна матиме шанс вийти із майбутніх криз оновленою і сильною, якщо і тільки якщо буде створено проект Майбутнього. А сильне суспільство, дієвий держапарат, успішна економіка, ефективна армія і спецслужби — на сьогодні цілком радянські за своєю суттю, а, отже, неадекватні викликам сучасності — лише складові цього проекту. У нашому випадку без осмислення цілісності створити частковість неможливо.