Колонка Ольги Герасим’юк

Цікаво, подумала я собі, передивившись знову всі новини, шоу, інтерв’ю по всіх каналах, — от якби сюди прилетіли марсіани й, підключившись до телеящика, зчитали собі інформацію про місце своєї висадки. Що б вони уявили собі про цю країну, з інтелектом якої вирішили вступити в контакт? Десь я бачила таке в кіно — прибулець, зчитавши телеприймач, набув зовнішнього вигляду «аборигенів», заговорив їхньою мовою — і розчинився серед них, нерозпізнаний. Я чогось думаю, що нашого марсіанина після такої спроби одразу б забрали в зоопарк. І він би з клітки вимагав у відвідувачів розплатитися.

Коротше — мухо, не літай! Не літай сюди, боже створіння, тут «леший бродит, русалка на ветвях сидит». Саме «бродит» і «сидит», а решта — «безмолвствует». Тому й кажу: люди, не плачте під телевізором! Все неправда! Життя є! І люди є справжні, а не ті потвори, що вас лякають з ранку до вечора!

Я згадала, як мені ще за часів брежнівщини розказувала однокурсниця, що одна з перших серед нас народила сина, кумедну, досить моторошну історію. Її малий, прийшовши з ясел, забився в куток і не хотів звідти вилазити. Пізніше звідти ж попередив дорослих: «Мамо, нам вихователька сказала, що Ленін не мертвий! Він серед нас і любить маленьких дітей!!!» І заплакав, бо не хотів, щоб його з’їли.

Страшна історія. Але з того часу я знаю, що таке слово, і як воно може вивернутися в людському незагартованому мозку. І так само знаю, що таке — мовчанка. Коли мовчати про те, що сьогодні п’ятниця, не написати ніде це слово, пропустити його в усіх календарях і органайзерах, вранці не нагадати про це в новинах — люди звикнуть, що після четверга іде субота. І в їхньому житті загалом не стане значного шматка життя, що складався з п’ятниць. Знову потягло на фантастику, можна було б сказати, якби це не було звичайною, непридуманою реальністю.

Відкладемо зараз марсіан і небезпеку, яка чекає на вселенський розум в разі, як він сунеться сюди в цю мить. І поговоримо про ближнього, бо його все ж вибираєш першим, коли йдеться про порятунок.

Читач може здивуватися, коли я скажу, що всі вищевикладені думки зароїлися в моїй голові конкретно після поїздки в Харків на засідання Координаційної ради з підготовки заходів у зв’язку з 75 роковинами Голодомору 1932—1933 років. Це була не перша причина, але та, що подіяла наряду з іншими особливо відчутно.

Не шукайте в пресі повідомлення про цю подію — по Україні в загальнонаціональному масштабі ніде про це повідомлення не було, крім, як сказала мені подруга, як на одному якомусь не дуже поширеному каналі серед останніх у випуску новин. А на засіданні були всі губернатори, були міністри, СБУ, вчені. За їхніми спинами — щільним рядом вишикувалися телекамери. Був Президент! А в новинах — нічого не було.

Ми тільки пережили повідомлення про вандалізм на Говерлі. Перечитали й переслухали заяви російських громадян з погрозами нищити наші святині. Ми щодня слухаємо повідомлення журналістів і трансльовані ними явно заказні віщування нібито політологів про те, що демократичної коаліції може не бути, про можливі кризи в середині демократичних лав, про те, що народ може розслабитися й іти виживати, бо даремно вірив у переможців. Ми чуємо щоденно звідусюди, що ми, українці, — споконвічно розколота й роздризгана нація, що ми «ментально інертні», що не здатні до реформ і що наша душа — в шароварах. Нормальні нібито люди, нібито наші, питають у своїх співрозмовників чомусь завжди так « А скажіть, з огляду на те, що у нас, українців,своя хата скраю, — чи можемо ми...? і т.д». Який психотерапевт навчив нас саме так ставити питання, щоб ми запам’ятовували це, як абетку — що ми, українці, — важка на підйом, зрадлива, заздрісна нація?

При чому тут Голодомор? При тому, що це таки був геноцид. І те, в чому ми живемо, і як живемо — тяжкі наслідки постгеноцидного стану враженого по останню молекулу та останню вакуолю живих клітин нашого організму. Цей постгеноцидний стан був обтяжений 75-літнім нелікуванням психіки та тіла нації, чого негайно потребують як порятунок народи, що пережили смертельну селекцію і наругу. Цей постгеноцидний стан передається на підсвідомому рівні, як пам’ять клітин усім поколінням, що прийшли після тих, кого за ноги відтягали в ями, засипані вапном, тих, хто божеволів і їв своїх дітей. Цей постгеноцидний стан відбивається на усміхнених обличчях тих, хто каже — такого не було й не ходить на могили своїх замучених голодом тіток, дядьків, невирослих сестер і братів, жінок, що так нікого й не народили, бо втратили таку функцію, або не встигли та впали. Президент розказав там у Харкові історію про малого Івана, що йшов до школи й не мав сили, приліг під глиняним горбом, та й не встав, та й ніхто його тіла не підібрав. А та глина посунулася і засипала мертвого Івана. Та так він з тих пір і лежить під тим глинищем. І кістяк його вже постарів разом із цією землею на 75 літ . І ніхто того вже діда Івана й досі не витягне звідти й не поховає по- людськи. Хоч усі ходять повз нього і знають, що він там. І ніякі камери, що були в тій залі і все це могли чути, цю історію людям не переказали, бо на ту мить журналісти вже стомилися слухати про Голодомор і пішли курить, чекаючи на вихід Президента до преси, щоб спитать його про Добкіна, мера Харкова. Ніби народ України тільки про це їх, журналістів, і просить зранку до вечора.

Голодомор мусить бути визнаним геноцидом нації, в першу чергу, як казав Президент, для того, щоб ми з Голодомором не жили завтра. З пам’яті це не зітреш, але з цим не можна жити завтра! В тих словах було ось про що — скажу, як я це розумію: Голодомор був можливий як каральний метод для нації, яка не мала державності, — для того, щоб вона її ніколи не мала. Україна була особливо небезпечна однаково, хоч і не мала держави. Вона була небезпечна навіть після страшної катастрофи давнього розгрому гетьманської столиці Батурина разом із десятками тисяч його жителів, після поразки Мазепи, після ліквідації Козацько-Гетьманської держави, після тодішньої хвилі терору проти українців, знищення їхньої культури, асиміляції. Україна однаково була небезпечна — на самому кордоні з Європою жив дуже численний селянський народ з потужною пам’яттю, з колосальним духом і досвідом визвольної боротьби. Це треба було виморити, вкинути в яму й засипати вапном. Вони це майже зробили були. Бо нащадкам скучно про це слухати, й вони йдуть курить.

Просто дехто вижив. І як каже моя подруга, редактор цієї газети, Лариса Івшина, той, хто при пам’яті, — той мусить ходити по українському світу та будити його, бо інакше, як казав у Харкові Президент, світ буде недосконалим, якщо він сам собі не скаже правди про нас. Президент був сумний — він бачив перед собою чиновників, яким так і не розвиднілося. Він зачитував їм страшні свідчення, витягнуті СБУ з-під замків, про те, що робили з батьками цих же чиновників — намагався, щоб вони підняли важкі повіки над заплющеними очима й побачили могили тих батьків, неприбрані, неосвячені, без хрестів і будь-яких ознак, такі, як і хотіли ті, хто їх вбивав — безіменні затоптані ями.

Чи може преса, що шукає себе у вільному світі і блукає там без дороговказів, бути адекватною потребам суспільства, що не одужало після Голодомору? Чи можна дорікати цим молодим людям з мікрофонами та телекамерами, що вони не шукають істини, не ждуть відповідей, та й не ставлять осмислених запитань? Чи можна звинувачувати того, хто не знає? Я б не робила цього, бо маю надію, що взнають, навчаться, почують, перестануть лінуватися шукати глибше, ніж це комфортно. Але я мушу зауважити, що той, хто не знає, — винен, бо не шукає знання. А ще більше — той, хто знає й підтримує цей стан речей, ставить його на службу своїм дрібним тимчасовим політичним інтересам.

Несподівано виглядає, але саме Голодомор стукає в серце, щоби люди не жили з цим завтра. Тільки ми усвідомимо собі, що терор голодом був застосований до тих, хто бореться, — одразу в голові просвітліє, бо причини Голодомору перестануть бути ірраціональними. Тоді журналістика зможе стати вільною і національною. А зараз вона блукає. Бо не має перед собою лінії горизонту. В ненаціональному просторі інформації України немає помітної групи громадян. Нероздержавлені ЗМІ, мовна диспропорція, переважаюча присутність у інформаційному просторі держави потужного медійного іноземного каналу впливу на суспільну свідомість, у вигляді різноманітних російських проектів, зокрема — численних «клонів» російських видань в Україні, відсутність економічних стимулів для власників і менеджерів ЗМІ просувати власний оригінальний український проект — все це робить країну вразливою для деструктивних зовнішніх впливів. Ось тут я б повернулася до марсіан, яким ну ніяк не збагнути нашої суті після перегляду всього вищеназваного. Але заплутаними прибульцями є потенційно всі ми, хто не знає, що було у вівторок у Харкові, чому по телевізору показують тільки пожежі, катастрофи, Добкіна, людей, що кажуть, ніби не буде демократичної коаліції, тих, хто не вмер і любить переляканих маленьких дітей, чому журналістам платять гроші за неправдиві новини і заказні нібито аналітичні пророцтва, чому вони приносять ці гроші додому і йдуть заробляти такі гроші ще й не бояться, що заразять своїх дітей страшною заразою, чому хтось іде працювати на таку роботу, яка робить суспільство розгубленим, необізнаним і розстроєним тим, що життя зупинилося, чому люди чують щодня по телевізору й по радіо, що вони втомилися й нікому не вірять, якщо в них про це ніхто не питав, бо з далекої Пантелеймонівки не додзвонишся до гламурного телеведучого й не спитаєш : а чи ти не приїдеш до нас, на Пантелеймонівщину бува, щоб дізнатися, чого ми насправді тут хочемо? Чого і чому може скластися з довгого речення у кілометровий абзац . Отакий хаос думок і уявлень про себе, свою власну країну руйнує дорогу до суспільної злагоди. Щоб ми порозумілися, українці всіх регіонів, біографій і доль, нам треба прийти до пам’яті, до колективної пам’яті. До історичної пам’яті. Спільної пам’яті. Але наш інформаційний простір за його нинішньої структури та наповненості не готовий до виконання такого значущого завдання, як приведення до історичної пам’яті народу, значна частина якого і не може нічого пам’ятати в силу тих обставин, що це було не з ним — їх сюди привезли та поселили в хати в ще не вивітрені після померлих опухлих від голоду господарів.

Голодомор, його чергова дата, напевне, змусить нас скоро запалити свічки на підвіконнях. Хочу, щоб їх було цього року більше. Але, як сказала Оксана Пахльовська, рецензуючи видану цього року газетою «День» книгу «Чому він нас знищував?», визнання Голодомору геноцидом — це тест на етичну присутність нації в світі. Цей тест дуже непростий — і першими його мають пройти журналісти. Бо вони повинні контролювати інших, маючи на це право свідомого громадянина й «хомо сапієнс», не хворого на страх і користь. Маючи на це право людини, у якої є минуле.