...Коли Філософ не говорить з людиною, з нею говорять віщуни, гороскопи й... політики!

Чим цікава давня, таємнича й вічна наука Сократа, Канта та Сковороди пересічному українцеві? Може здатися, що йому до філософії немає геть ніякого діла (як і, мовляв, філософії до нього), а надто в наші дні, коли інтереси людей явно обмежені лише проблемами виживання, шлунка й гаманця. І хто насмілиться дорікнути людині, яка щодня розв’язує гірку проблему, як прогодувати сім’ю, за те, що в неї немає можливості, часу і бажання читати Сенеку, Гегеля або Сартра?

Але справа тут у тому, що філософія, хай би якою неочевидною була ця істина, є наукою і про наше повсякденне життя теж. Тільки вона розглядає проблеми цього життя не «під мікроскопом», а використовуючи методику «високого пташиного польоту», синтезуючи думки, явища, факти та події, робить відповідні узагальнення, які, проте, зовсім не є абстракціями, а мають безпосередній стосунок до таких засадничих категорій суспільного життя, як свобода, демократія, лібералізм, індивідуалізм (або колективізм), революція, реформи, прогрес, зрештою — економічне процвітання. А хіба такі мислителі, як Монтеск’є, Джон Локк, Руссо, Вольтер, Юм, Гегель, Маркс, Вебер не заклали кожен свою цеглину (хто — більшу, хто — меншу) у фундамент будівлі класичної демократії, якою пишався Старий континент? А головне, хто, як не істинні філософи (не за формальними регаліями, а за станом розуму й душі), зможуть обѓрунтувати тісний зв’язок між свободою та культурою, свободою та цивілізацією (у справжньому, гуманістичному сенсі цього слова).

Сказане повною мірою стосується й вітчизняної філософської традиції — від Григорія Сковороди до Павла Копніна, від Памфіла Юркевича до Сергія Кримського... Ось чому філософські читання «Філософія і суспільство: минуле й сучасне», присвячені 90-річчю однієї з засновниць Київської філософської школи Марії Злотіної, дозволили провідним науковцям-гуманітаріям України звірити свої інтелектуальні годинники, здійснити своєрідний моніторинг ідей, стали ефективною формою консолідації нашої соціогуманітарної спільноти.

Свідченням цього можуть бути теми наукових доповідей, що були виголошені 15 лютого в стінах Інституту філософії НАН України (відкрив читання вступним словом директор інституту, академік НАН України Мирослав Попович). Зокрема, головний редактор журналу «Філософська думка», доктор філософських наук Сергій Пролєєв присвятив свій виступ аналізу на перший погляд несподіваного, проте цілком закономірного, зважаючи на хаос та дегуманізацію сучасності, питання: «Чи має філософія право на існування: контекст сьогодення». Докладно й глибоко розглядалася творча, наукова спадщина Марії Львівни Злотіної, видатного філософа київської школи, блискучого фахівця в галузі діалектичної філософії, вчителя Мирослава Поповича та Сергія Кримського, вченого, яка ніби передала інтелектуальну естафету від класичної філософської традиції кінця ХІХ і першої половини ХХ століття до сучасності, нарешті, учасника Великої Вітчизняної війни (де була тяжко поранена).

Увагу присутніх привернула також змістовна доповідь доктора філософських наук Олега Білого «Легітимація і насильство. Криза демократії у сучасному світі» (як бачимо, на форумі обговорювалися аж ніяк не «академічні» проблеми, далекі від реального життя). Перефразовуючи вислів вождя Жовтня 1917 року, «криза демократії», про яку так довго говорили не тільки більшовики, нарешті настала, відзначив Олег Білий. Аби вийти з цієї кризи, необхідно розв’язати ключове питання — про легітимацію демократії, причому йдеться не про формальну легітимацію, що ѓрунтується на силі та ефективності влади, а про сутнісну — вона базується на цінностях(!). Провідним наративом (і однією з основним проблем) західних демократій, зауважив Олег Білий, є вироблення легітимних запобіжників насильницьким діям; у тісному зв’язку з цим перебуває ментальне унормування індивідів — визнання іншої особистості як вільного й рівного суб’єкта. Точиться, вів далі пан Білий, жвава дискусія про закон, про юридичні технології (і в Україні, і в Європі), а є ще така категорія, як право, зокрема і право народу на повстання, яке свого часу обстоював Руссо.

Проблема, на думку промовця, в тому, що імітаційні практики (коли імітувалось буквально все: свобода, ефективність, народна підтримка) періоду застою масово відтворюються і в пострадянський період. Противагою тут можуть бути нові громадські інститути, сутність яких — чинити прямий чи опосередкований тиск на владу. При цьому пан Білий вельми критично (пославшись на історичний досвід Німеччини 30-х років ХХ століття) відгукнувся про корисність такої, за його словами, «спрощеної форми демократії», як референдум. Натомість перспективною є концепція колективної автономії як підѓрунтя громадянського суспільства; добрим прикладом у Європі може бути протистояння середньовічних цехів та ремісників абсолютній владі феодальних монархів.

Цікавим був виступ молодого науковця Юрія Мєлкова «Філософія для повсякденності: діалектика як культура мислення». Діалектика, відзначив Ю. Мєлков, є мистецтвом бачити фрагмент істини навіть у думці того, з ким ти сперечаєшся та не згоден. Це — мислення в розвитку. Діалектика, зокрема, зобов’язує розрізняти цінності та цілі — це зовсім не те ж саме: цінності є, за словами Канта, «регулятивною ідеєю», їх не можна підпорядкувати цілям або доцільності, бо ще Ганді говорив: «Потурбуймось про цінності — цілі потурбуються про себе самі!». Отже, можна стверджувати, що філософія є поглядом на світ і людину в ньому «з точки зору любові». Це складне і високе мистецтво.

Підбиваючи підсумки виступів на дискусії, академік Мирослав Попович висловив дві, на наш погляд, принципово важливі думки. По-перше, навіть різні відповіді нас не так розрізняють, як повне нерозуміння того, в чому ж, власне, полягає сам предмет дослідження та суперечок. І по-друге, наша практика — це передовсім наша взаємодія з культурою (наша участь у культурі), незалежно від того, чи усвідомлюємо ми це. А хтось із промовців дотепно зауважив: коли філософ не говорить з людиною, з нею говорять віщуни, гороскопи і... політики! 

«МИСЛИТИ СТРАТЕГІЧНО — ЗНАЧИТЬ ЗАЛУЧАТИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ СИЛИ»

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, академік НАНУ:

— Проведені читання, вручені премій — все це один із способів формування громадянського суспільства. Звичайно, хочеться, щоб громада сама висувала людей, які на її думку, заслуговують премій, але... Ці премії — це така спроба самоорганізації, і на мою думку, дуже вдала спроба. Не знаю, звідки взялися музиканти, але вони зробили дуже шляхетний супровід. Хотілося б, щоб і надалі ця акція була шляхетна. Щодо відбору лауреатів, ви ж бачите — не «генерали» попали в перелік. Хто і що у нас одержало премії? Наприклад, Віктор Малахов за роботу про любов. Кому та любов сьогодні потрібна? Ми згадали Марію Злотіну. Хто її згадував? Тим не менш, ці премії мають великі перспективи. У нас була вільна розмова, люди ставили запитання, отримували відповіді, іноді все відбувалося пристрасно. Все це прекрасно. Але цього мало. Очевидно, нам потрібно робити подібні акції з виїздом в університетські центри по всій Україні.

Чи потрібні інтелектуали? Вони завжди «заважають». Навіть, коли пишуть про суто інтелектуальні речі — про життя і смерть, про любов і ненависть... Дуже важливо, щоб у суспільстві була атмосфера, коли всі події у суспільстві оцінюються не тільки з точки зору — скільки буде надоїв корів на квадратний метр. Хоча, я прекрасно розумію, що від цього залежить життя, але коли все зведеться до таких обрахунків, тоді навіщо ми здобували самостійність чи говоримо сьогодні про проведення якихось реформ? Людина живе почуттями. Матеріальний бік — це лише паливо, яке надає енергетику. Навіть те, що ви сьогодні побачили, це прекрасно. Люди працюють не за гроші (звичайно, важливо, щоб все-таки вони їх мали), а це означає, що Україна в цьому відношенні має великий потенціал.

Головне, це увага. Люди не повинні відчувати самотніми. Це найстрашніше, що може бути. Звичайно, ми не мріємо про масштаби Шевченківської премії, але хочеться, щоб вони були більшими, ніж є зараз. Держава повинна бути зацікавлена в цьому. Треба думати, що буде через 100 років. Це для мене проблеми через 100 років немає, тому що мої проблеми закінчуються онукою. Для держави це має бути не тільки 100 років, а півтисячі, не кажучи вже про тисячу. Мислити стратегічно — це значить залучати інтелектуальні сили. Це може бути фантастика, поезія..., але треба думати про майбутнє.

«ФІЛОСОФІЯ МАЄ БРАТИ НА СЕБЕ ФУНКЦІЮ ПЕВНОГО ДУХОВНОГО ОПОРУ»

Віктор МАЛАХОВ, доктор філософських наук, професор, науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, лауреат Премії імені Сергія Кримського за найбільш новаторську філософську концепцію, викладену в наукових публікаціях, — за книжку «Уязвимость любви» (К.: Дух і літера, 2005):

— Філософська громада завжди існувала. Це дуже своєрідне коло людей. Я працюю в Інституті філософії з 1972 року. Без будь-якої риторики, я жодного разу в житті не пошкодував, що потрапив у компанію до цих людей. У нас традиція — порядний колектив ще з 70-х рр.

Філософи завжди перебували на певній дистанції від публічної галузі. Сьогодні дуже важко запроваджувати філософські міркування у медійній сфері, бо є певні очікування, традиції, які важко змінювати. Чи потрібно це робити? В деякій мірі, так. Культурна галузь багатоманітна, але там повинен бути представлений і філософський напрямок. Я можу сказати, що, наприклад, у Франції або навіть у Росії, він представлений набагато виразніше, ніж у нас. Це прикро, бо філософський підхід до осмислення всіх нагальних людських питань ніхто замінити не зможе. Так само, як художній або якийсь інший.

Мені здається, у філософів завжди були такі характерні персонажі: Сократ —Греція, Маркс — більшовицька ера... Мені чомусь зараз дуже імпонує образ Діогена Синопського, який жив у діжці. Розумієте, це образ послідовної людини, яка не боялася іти на крайнощі, щоб демонструвати можливість альтернативи, інший погляд на загальноприйняті речі. Філософ має дражнити суспільство, висловлювати, можливо, для когось практично неприйнятні речі, наражати себе на суперечки, дискусії. Це важка, неспокійна роль, але вона потрібна суспільству. Філософія має брати на себе функцію певного духовного опору. Це те, що ми краще уявляємо собі стосовно мистецтва. Справжній митець завжди говорить (доводить) про негаразди суспільства. Часто уявлення суспільства про роль філософа полягає в тому, що він повинен обѓрунтовувати, наприклад, певні виступи влади. Мені здається, що це принизлива роль для філософуючої людини.

Ми маємо виборювати свої цінності, захищати те, що є для нас святим — те, що ми люди. Є така відома думка, що ми належимо до останніх поколінь тих людей, які в зоопарку перебувають по цей бік огорожі. Людяність стає екзотичною якістю. Ми краще уявляємо собі розум, інтелект, ніж те, що значить бути людиною. Це вічна таємниця, яка дуже гостро стоїть сьогодні. Я не хочу лаяти наш час, але є свої небезпеки. Позиція філософа повинна містити момент обачливості, такої критичної налаштованості стосовно того, що нам закидає час. Наприклад, час «говорить», що так не прийнято, так не треба робити сьогодні. Але чому не робити? За часів Стендаля, Достоєвського, Толстого... робили, а сьогодні не робити. Тобто є такі питання, які потребують, щоб ми в них розібралися.

Мені здається, дуже важливим є питання про культуру мислення. Я як викладач часто стикаюсь з тим, що сьогодні молоді люди забувають — що значить думати, міркувати на власну відповідальність. До цього, звичайно, і комп’ютер привчає — у тому плані, що нам одразу дуже багато підказують. Нам не дають можливості самостійно обміркувати якусь проблему. За часів мого покоління такого не було. В наш час було обмаль літератури. Ми погано знали мови. Але це спонукало до міркування. Зараз дуже багато інформації, яку людина не в змозі засвоїти. Здатності думати нам сьогодні бракує — послідовно помислити, навіть у повсякденній ситуації. Якби люди віддавали в цьому собі звіт, то може і настрій у суспільстві був інший. Тому, як активний чинник формування суспільної думки, філософія потрібна.

Що таке Україна? Є традиційний образ України, який формується невідомо з яких джерел. Хоча ми знаємо, що багато в чому він сформований у минулому. Була радянська Україна, інші альтернативні образи, які ми більш-менш поділяємо. Але, зрештою, любов — це не те, що є, це те, що ось зараз виникає. Якою буде Україна завтра, адже ідеал — це майбутнє в сьогоднішньому дні? Мені здається, що варто віддавати собі звіт у тому, що ми хочемо бачити, як майбутнє власної країни. Я думаю, що вартий уваги такий образ України, який передбачає суспільство більш високого рівня. Є такі образи України, які цього не потребують. Мені колись один інтелектуал зі Львова розповідав, що його захопив Конрад Лоренс — відомий етолог, який, коли був у полоні під час війни, почув українське прислів’я: «Коли прапор в’ється, про голову не йдеться». Тобто головне — прапор. Може, вартує щось і голова?

Нам треба подумати — якої України ми прагнемо? Я хотів би, щоб молодь України надихав такий образ, який потребує інтелектуалів. Не тому, що це потрібно нашій нещасній економіці. Колись ще Аристотель казав, що людина не просто потребує життя, життя людину цікавить як місце для її цінностей. Те, що може надихати людину — це не просто життя, а гарне життя. Якщо життя — це суцільне пекло, тоді навіщо його берегти, тому треба дбати про добре життя. Зараз ми весь час живимося образами світу, своєї країни, речами, які сформовані вже давно, вони відіграли своє. Гарна Україна, яка зможе надихати своїх людей, потребує інтелектуалів, духовної праці.

«НАШЕ СУСПІЛЬСТВО РІЗНОМАНІТНІШЕ Й ОСВІЧЕНІШЕ, НІЖ ТА ЙОГО КАРТИНА, ЩО СКЛАДАЄТЬСЯ З ТЕЛЕВІЗІЙНИХ СЮЖЕТІВ І ОБРАЗІВ»

Андрій БАУМЕЙСТР, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, лауреат премії імені Марії Злотіної за кращу філософську монографію останнього десятиріччя — «Філософія права» (Вінниця: О.Власюк, 2007):

— 15 лютого в Актовому залі Інституту філософії відбулася неординарна подія. Філософська спільнота нагороджувала лауреатів у чотирьох номінаціях. Чому цю подію можна назвати неординарною? З декількох причин. По-перше, все відбувалося поза рамками звичного державного офіціозу. Майстри свого цеху відзначали тих, хто, на їхню думку, досяг у своїй праці (у сфері ідей, книжок і вчинків) хороших стандартів майстерності. Так у Середньовіччі засновувалися університети, так розвивалися європейська культура й наука. Великий портрет Григорія Сковороди, барокова музика, яку виконував ансамбль старовинних інструментів Silva rerum, тільки підкреслювали зв’язок описуваної події з традицією, до якої київська філософія по праву належить. Усе це з очевидністю свідчило й про другу важливу істину: життя людини не обмежується колом буденних інтересів і прагнень. Так само і життя країни, життя суспільства не має обмежуватися рутинними й одноманітними ритуалами, які, за дивовижним непорозумінням, називаються політикою. Наше суспільство набагато різноманітніше й набагато освіченіше, ніж та його картина, що складається з телевізійних сюжетів і образів.

Слова, які прозвучали під час вручення премій, сама атмосфера доброзичливості та взаємної поваги нагадували всім про інше покликання людини — прагнути досконалості, прагнути до того, аби стати кращим. Це може видатися дивним, але історичний досвід говорить, що такі прагнення мають неабияку перетворювальну силу! І тут філософія — вірна помічниця і покровителька. Варварство не залишає після себе нічого — ані добрих справ, ані добрих слів (а злі — зникають безслідно). Про це всім нам треба пам’ятати. Один з видатних поетів минулого століття назвав культуру продуктивним існуванням. Йдеться про те, що тільки й робить нас людьми. Те, що відбулося позавчора в Інституті філософії, є гарним нагадуванням цієї простої істини. І знаком доброї надії...

«НАША ПЕРЕМОГА НАД ЗАБУТТЯМ — ЗАПОРУКА ВЕЛИКИХ СПРАВ»

Костянтин СІГОВ, директор часопису «Дух і літера», Премію імені Юрія Прилюка за найкращий редакційно-видавничий проект у галузі філософії отримав «Європейський словник філософії. Лексикон неперекладностей. Том І» (К.: Дух і літера, 2009):

— Я дуже зворушений. Це стосується всієї філософської команди, яка брала участь у створенні цього словника. Я сподіваюся, що найближчими роками саме цей проект (вручення премій) буде дозволяти гуманітарній спільноті України переживати свято, до якого нас всіх сьогодні запросили. Ця атмосфера свята є абсолютно природною для Юрія Прилюка, Сергія Кримського, Марії Злотіної, Віталія Табачковського. Хотів би нагадати, що коли ми створювали в 1997 році часопис «Дух і літера», то перший номер цього часопису був присвячений пам’яті Юрія Прилюка. Усі, хто починали створювати видавництво, отримували свій досвід великою мірою завдяки часописам «Філософська і соціологічна думка», «Український оглядач». Для мене сьогодні надзвичайно важливий день. У мене таке відчуття, що нарешті наша філософська спільнота впоралася з тим, щоб на якусь хвилину припинити річку забуття на ім’я Лета. Раптом усі ці люди вийшли з цієї річки — ми їх зустріли, побачили. Бодай, у мене таке відчуття склалося сьогодні у цих стінах, і того, чого я був свідком, коли юним аспірантом прийшов до Кримського. Потім я у цій аудиторії захищав дисертацію і саме з цих стін поїхав у Францію. Від тих героїчних 80—90-х рр. аж до наших часів у всіх в пам’яті Сергій Борисович Кримський. Головне, щоб і радісні, і трагічні події вийшли із забуття, яке часто-густо чатує над найбільшими здобутками. Наша перемога над цим забуттям є запорукою того, що в майбутньому ми зможемо робити не тільки маленькі, а й великі справи.

«НАЙПАТРІОТИЧНІШИЙ ВЧИНОК — ЦЕ ПРОВЕСТИ СПРАВДІ ЯКІСНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ»

Микола СИМЧИЧ, кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, лауреат Премії імені Віталія Табачковського за кращу друковану роботу молодого дослідника (до 35 років) у галузі філософії — за книгу «Philosophia rationalis у Києво-Могилянській академії: компаративний аналіз могилянських курсів логіки кінця XVII — першої половини XVIII ст.» (Вінниця: О. Власюк, 2009):

— Я думаю, що запровадження філософських премій — це великий крок для нашої наукової спільноти. Справа в тому, що останніми роками встановилась не дуже добра тенденція в роботі філософів-дослідників. Як відомо, академічні філософи (тобто люди, які займаються філософією професійно) в Україні переважно працюють у двох сферах: по-перше, це викладання у вишах, де читається філософія для студентів всіх можливих спеціальностей, а по-друге, це праця в НАН, проведення конкретних досліджень у галузі філософії. Першим здійснювати наукові дослідження важко, адже переобтяжені викладацькою роботою (навантаження з якої, до речі, з кожним роком все більше зростають). Другим сам Бог велів займатися дослідженнями — за це вони гроші одержують. Але й тут ховаються проблеми. Сам спосіб оцінки філософських досліджень дуже застарілий і недосконалий. Кожен з наукових співробітників Академії Наук щороку має звітувати про пророблену роботу — насамперед, це кількість публікацій та їхній обсяг. При цьому якість цих робіт не така вже й важлива. Можна преспокійно писати посередні статті й монографії, і ніхто тебе з роботи не має права звільнити. Немає жодного стимулу писати добре. Установлення цих премій є доброю ознакою того, що філософська спільнота почала задумуватися над якістю, а не тільки над кількістю. Це стимул для мене і для моїх колег викладатися у своїй науковій роботі якомога повніше, можливо, витрачаючи при цьому набагато більше часу, ніж того потрібно для звіту, але усвідомлюючи, що ти не просто пишеш у шухляду, а хтось тебе буде читати й оцінювати.

Філософія не втрачає і не може втрачати актуальності в кожному культурному суспільстві, адже не втрачають актуальності ті проблеми, які вона намагається розв’язати. Однак робота філософа полягає не тільки в розв’язанні конкретних філософських проблем. Його завдання також показати, як ці проблеми вирішували наші предки — дослідити розвиток філософського мислення в історії рідного народу. Тут історія філософії не менш потрібна і актуальна, ніж політична історія, історія літератури, історія церкви тощо. Сферою мого дослідження є викладання філософії в Києво-Могилянській академії у XVII—XVIIІ ст. — у першому православному навчальному закладі на території України, де професійно викладалася філософія. Моя мета — показати, які ідеї побутували в стінах Києво-Могилянської академії, наскільки вони були оригінальними, під впливом яких чинників виникли. Головне завдання в такій роботі, як і в будь-якому історичному дослідженні, — бути максимально об’єктивним. Звичайно, досягти абсолютної об’єктивності неможливо, але треба відмовитися від того, щоб нав’язувати предмету вивчення якісь свої вподобання чи, ще гірше, кон’юнктуру теперішнього часу. Найпатріотичніший тут вчинок — це провести справді якісне дослідження, а не нав’язувати, наприклад, могилянським філософським курсам матеріалістичні тенденції, як це було за радянських часів, чи особливу уѓрунтованість на ментальності українського народу — як це нерідко робиться зараз. Завдання науковця робити об’єктивні дослідження, а завдання наукової і культурної спільноти — оцінити їхні результати. Установлення філософських премій — це один із кроків в цьому напрямку.

«УНІКАЛЬНІСТЬ ПРЕМІЙ У ТОМУ, ЩО ВОНИ Є РЕЗУЛЬТАТОМ ЛИШЕ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІНІЦІАТИВИ»

Олег ХОМА, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Вінницького національного технічного університету, головний редактор наукового журналу «Sententiae», автор наукового коментаря до видання «Думок» Б. Паскаля (К.: «Дух і літера», 2009):

— Заснування премій з філософії є непересічною подією з далекосяжними наслідками, оскільки, на мій суб’єктивний погляд, свідчить про справжнє народження вітчизняної філософської спільноти. Кажучи про народження, я маю на увазі принципово новий спосіб існування цієї спільноти, що раніше перебувала лише, так би мовити, «в можливості». Певна річ, у нас завжди були окремі філософи, причому досить відомі не лише колегам по академічному цехові, але й широкій громадськості; у нас завжди існувала громадська думка філософів, що чіткіше і об’єктивніше, ніж державна система наукових ступенів і вчених звань, визначала, хто є хто у професійному середовищі, оцінювала ті чи ті події, явища, публікації, висловлювання тощо; зрештою, філософська «ментальність» завжди краще розрізняла актуальне/неактуальне, фахове/халтурне тощо, ніж, скажімо, переліки офіційно затверджених тем науково-дослідних робіт. Понад те, уже в 90-х роках почали формуватися громадські організації філософів, неформальні наукові товариства, що діяли поза офіційними академічними структурами, попри належність до останніх переважної більшості їхніх учасників. Саме завдяки цим товариствам, а також — зусиллям окремих ентузіастів, сформувалась більшість каналів міжнародної комунікації вітчизняних філософів, побачила світ переважна частина українських перекладів іноземної фахової літератури, виникло чимало нових філософських часописів.

Проте ми не могли до 15 лютого 2011 року говорити про повноцінне існування української філософської спільноти через відсутність загальнонаціональних ініціатив, що охоплювали б філософів власне як філософів, а не як представників тих чи інших кафедр, університетів, дослідницьких установ, підпорядкованих тим чи іншим міністерствам, відомствам тощо. Унікальність Премій у тому, що вони є результатом лише громадянської ініціативи, адресованої до спільноти філософів у цілому і здійсненої цією спільнотою. Громадськість уперше явно і недвозначно окреслила стандарти і пріоритети фахового філософування. Причому не голосом певної кафедри, вченої ради чи міністерської комісії, хай яким був їхній пріоритет, а вустами групи ініціаторів, що звернулись до спільноти в цілому і виразили її думку. Можна сміливо стверджувати, що вітчизняна філософська спільнота вперше голосно заявила про своє постання, про свою здатність до самоорганізації, про ті здорові фахові й моральні критерії, що збереглись у ній, попри істотну деградацію офіційних академічних структур. Зрештою, вона оголосила тим про свою життєздатність, готовність переборювати негативні явища, про наявність власного погляду на речі, з яким відтепер доведеться рахуватись усім.

Зрештою, було зроблене те, що мала (і могла) зробити лише спільнота: увічнено пам’ять деяких наших видатних сучасників, що закладали основи вітчизняної філософської традиції, визначено високофахові праці, що можуть правити за зразок сучасного філософування, вшановано їхніх авторів, визначено стандарти, поліпшення яких поставало би справжнім поступом. Нині є впевненість, що цю ініціативу неспроможна припинити жодна криза, оскільки премія є передовсім виявом визнання, а наша філософська спільнота постала достатню зрілою для того, щоб свідомо і на власний розсуд визнавати. Тож вітчизняні філософи мають всі підстави поздоровити себе з днем народження власної спільноти!

«ЦЕ ВШАНУВАННЯ ПРОФЕСІОНАЛІВ ПРОФЕСІОНАЛАМИ»

Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАН України, доктор філософських наук:

— Найкращий шлях вшанування — він визнаний у світі — це вручення премій пам’яті тих, хто зробив внесок у науку. Наприклад, у Соціологічній асоціації США — це десятки премій. Ми з колегами з Інституту філософії ім. Г. Скороводи домовилися, що це буде вшанування пам’яті не тільки Марії Злотіної, а й інших видатних філософів — Сергія Кримського, Юрія Прилюка, Віталія Табачковського. Це дає певний стимул для молоді, він показує, що їх зусилля не марні. Є багато чудових науковців, але вони у своїй науковій проблематиці — в собі. А є такі, які дбають про розвиток наукової спільноти в цілому, а не тільки у тому напрямку, в якому вони працюють. Хтось, як моя мама, жила своїми учнями. Вона приїхала у Київ за страшних сталінських часів і саме за в ті часи заснувала культуру мислення, створювала горизонти вільного мислення. Тоді це було дуже важливо. Хтось, як Прилюк, організовував інституційні засади — видавництва, журнали, газети, тобто трибуну для публічних виступів філософів. Хтось, як Табачковський, постійно дбав про розвиток Київської школи філософії. А хтось, як Кримський, взагалі був втіленням філософської думки. Це людина, яка жила філософією. Я дуже радий, що ім’я моєї мами стало інтегруючим. Це вшанування професіоналів професіоналами. 

ЦИТАТА «Дня»

«Є патріотизм як прагнення зробити Батьківщину кращою і є «патріідіотизм» як сліпе її звеличення»

«Сутність не в явищі чи всередині них, це самі явища в їхньому розвитку, в цілісному історичному процесі»

«Можна стверджувати, що жодна країна світу не долала економічну кризу суто економічними методами — це бувало зроблено лише тоді, коли відроджувались духовність і культура того чи іншого народу, його кращі гуманістичні традиції. І це не парадокс, а достеменний історичний факт. Щоб пересвідчитися в цьому, достатньо згадати приклад Японії»

ДОВІДКА «Дня»

Марія Львівна ЗЛОТІНА (1921—2000) — філософ, фахівець у галузі теорії пізнання та діалектичної логіки. Закінчила педагогічний технікум (Москва, 1938). З 1938 року — студентка Московського інституту філософії, історії та літератури. Закінчила філософський факультет МДУ ім. М. Ломоносова (1944), аспірантуру (1947). У 1948—1957 працювала на факультеті філософії КДУ ім. Т. Шевченка як асистент, а згодом — як доцент. З 1957 до 1992 року — професор кафедри філософії Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук КДУ ім. Т. Шевченка.

Докторську дисертацію «Загальні закони розвитку і принцип відображення» захистила 1972 року, наступного року здобула вчене звання професора. Марія Злотіна була однією із засновниць сучасної Київської філософської школи, її учнями є видатні філософи та громадські діячі України (М.Попович, С.Кримський, В.Горський та ін.).

Поранена у горнилі війни, вона лише дивом вижила й потрапила до малочисельних на той час лав студентів та аспірантів МДУ. Втім, і навчання в аспірантурі МДУ, а потім і викладацька діяльність у КДУ виявилися для неї не менш суворим випробуванням, вимагаючи відповідального, глибокого й непростого вибору філософських орієнтирів.

Марія Львівна була видатною особистістю. Вона жила філософією і заради філософії. Не просто знала діалектику, а вміла творчо діалектично мислити — яскраво, блискуче, дотепно і парадоксально. Її характеристики, зауваження, кмітливі й сатиричні, часто-густо викарбовувалися у формули етичної свідомості київського філософського співтовариства. У Московському інституті філософії і літератури (МІФЛІ), де Марія Львівна встигла провчитися три роки перед війною, викладали старі російські філософи, котрі дивом уціліли в ті роки. Це від них принесла нам Марія Львівна достеменну традицію і особливий стиль живого філософування.

Сергій Борисович КРИМСЬКИЙ (1930—2010) — філософ, заслужений діяч науки і техніки України, член Нью-Йоркської академії наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка. У 1953 році закінчив філософський факультет КДУ ім. Т. Шевченка. З 1957 працював в Інституті філософії НАНУ, де пройшов усі посади — від молодшого лаборанта до завідувача відділу. Автор 10 наукових монографій та майже 200 статей, присвячених проблемам методології науки та культурології.

Сергій Борисович був не тільки глибоким і мудрим мислителем, а й надзвичайно талановитою, всебічно обдарованою людиною. Вражали його знання старовинної й сучасної класичної музики. Його літературні смаки й обізнаність були не просто бездоганними; вони вможливлювали його постійний діалог з улюбленими текстами, — він міг читати напам’ять великі уривки з Буніна, Гоголя, Булгакова. Упродовж усього свого творчого життя Сергій Борисович підтримував спілкування з математиками, фізиками, лінгвістами на високому професійному рівні. Він створив свій особливий світ, населив його власними смислами, створив особливу мову, якою писав і говорив з нами про те, що в цьому світі відбувалося. Він уважно ставився до своїх колег і студентів. Усі, хто колись слухали лекції Кримського, назавжди запам’ятовували унікальне творче піднесення від того живого мислення, що виникало у створюваній дією його думки атмосфері.

Одне з висловлювань Сергія Борисовича: «Я не розумію людей, які зводять філософію до переказу чужих, нехай і глибоких, думок і поглядів. Наскільки цікавіше вигадувати щось оригінальне і своє!» — можна вважати не лише його філософським кредо, а й головним критерієм присудження премії його славного імені.

Юрій Дмитрович ПРИЛЮК (1946—1995) — український філософ, журналіст, видавець, громадський діяч. Закінчив факультет журналістики КДУ ім. Т.Г.Шевченка (1969). 1989 року захистив докторську дисертацію. Впродовж 1975—1995 років працював в Інституті філософії НАНУ.

Будучи головним редактором журналу «Філософська думка», Прилюк реформував журнал, створивши принципово нове видання «Філософська і соціологічна думка». Він урізноманітнив тематику журналу на міждисциплінарних засадах, розширив коло авторів і читачів. При журналі було розпочато книговидання, зокрема вийшли друком раритетні «Маловідомі конституції України». Поряд із редколегією було створено редакційну раду, до якої Юрій залучав відомих громадських діячів, літераторів, економістів, юристів.

На основі редакційної ради він створює групу експертів, яка розробляє перший в Україні Закон про вибори. На хвилі політичних перетворень з його ініціативи при Інституті філософії збирається Депутатський клуб. Із 1992 року разом із проф. Б.Кравченко (Канада) він засновує новий журнал «Політологічні читання». Проводить першу українсько-німецьку конференцію про вибори. Створює Видавництво гуманітарної літератури «Абрис», працює його генеральним директором, а згодом — засновує Асоціацію незалежних видавців України і стає її першим президентом. За його підтримки три роки поспіль виходить друком аналітична газета «Український оглядач».

Юрій Дмитрович працював без свят і вихідних. Його плани й проекти були розраховані на дуже довге, творче й яскраве життя, яке обірвалося 13 лютого 1995 року. Він досліджував спілкування й сам любив спілкуватися, був «генієм організації» та душею компанії. Він створив свій напрям, який поєднував філософію й журналістику з видавничою справою. Цим шляхом після нього пішло чимало людей, але Юрій Прилюк був першим.

Віталій Георгійович ТАБАЧКОВСЬКИЙ (1944—2006) — український філософ, викладач, громадський діяч, художник. Закінчив філософський факультет КДУ ім. Т.Шевченка (1968). У 1981 році захистив докторську дисертацію. До Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАНУ, де йому судилося пропрацювати все доросле життя від 1968 року, Віталій Табачковський потрапив просто зі студентської лави. Упродовж 1972—1983 та 2001—2006 років — заступник головного редактора журналу «Філософська думка». З 1995 року — голова Антропологічного відділення Українського філософського фонду. Ініціатор і організатор щорічника «Філософсько-антропологічні читання». Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982).

До кола його наукових інтересів належали, зокрема, екзистенціально-персоналістична та історична антропологія. Починаючи з перших кроків свого самовизначення як члена інститутської філософської спільноти, Віталій Георгійович зосереджує увагу на питаннях особистісного буття людини, людинотворчого і культуротворчого потенціалу практики, на пошуках способів вивільнення від «світоглядного» диктату, на необхідності визначення людського світовідношення, що залучає людську особистість до ситуації відкритого екзистенційного вибору.

Рішучість і стійкість, покладання на волю, вимогливість до себе та інших — усі ці типові «екзистенційні» якості, безперечно, втілювалися і в теоретичних зацікавленнях Табачковського, і в його ставленні до життя. Налаштований на позитивне, уважний до молоді, яка ставала на нелегкий шлях віднайдення себе поміж інститутських корифеїв та в сучасному філософському дискурсі, душевно відкритий, із почуттям гумору і художньою обдарованістю, Віталій Табачковський залишатииеться і для наступних поколінь такою ж щирою і яскравою особистістю, якою був за життя для нас.