Кожний «хеопс» бажає мати свою піраміду,

24 серпня Хрещатик буде складати екзамен на міцність: уперше за роки незалежності по ньому пройде військовий парад. У програмі свята — масове народне гуляння, салюти, феєрверки, тобто всілякі видовища для народу. Гуляння має бути «по-дорослому»: отакий синтез відомих сценаріїв радянських свят революції (так би мовити, урочиста частина) із привнесенням запозичених у легковажних іноземців карнавальних елементів, що їх раніше лаяли.

7-ма річниця — сама по собі, безсумнівно, шаноблива причина для тріумфування. Але, на жаль, і тільки...

На жаль, ці торжества мають виключно локальний характер, оскільки відбуваються на фоні загальнонаціонального неблагополуччя, якщо не загальнонаціональної катастрофи. Отож виходить — бенкет під час чуми.

Напрошуються крамольні до непристойності аналогії, наприклад, підготовка до чергового ювілею (чи то революції, чи то від дня народження вождя) в минулі часи. Той же стиль, той же почерк: обов’язково приурочити до певної дати здачу якогось об’єкта, вбехати масу коштів, сил, урочисто рапортонути і, витерши піт із чола, відчути гордість за чергове здійснення.

Багато хто, напевно, пам'ятає першотравневу демонстрацію 1986 року, колони легко одягнутих дітей, які марширували сонячного радіоактивного дня на трагічному фоні чорнобильської катастрофи. І кілька днів опісля велогонку Миру, перекритий проспект Перемоги, що заважає бігу з Києва киян.

Парад, намічений на 24 серпня, явище такого ж гатунку. Потреба його незрозуміла. Більше того, проведення його в певному розумінні, навіть парадоксальне, якщо пригадати, що 17 червня Президент своїм безпрецедентним указом призупинив на половині призов на дійсну службу в армію. І дата нібито не кругла, і немає звершень для особливо пишних торжеств.

Знайти розумне пояснення цієї акції не видається можливим. Або це акт відчаю — хоч погуляємо, або чисто страусова позиція — удавати, що нічого не помічаємо.

А можливо, все пояснюється просто?

Будь-яка влада марнославна за визначенням. Наша ж — марнославна ще і через необхідність. Хоч і сталися радикальні зміни у формі нашого життя, у змісті ж, по суті, мало що змінилося. Незалежність, безпрецедентно, можна сказати, дарована Україні згори, не тільки примусила колишню номенклатуру оперативно змінити ідеологічні пріоритети (по суті, з колишнім способом мислення і дій) і залишитися «біля стерна», але і привела до влади нових людей — владних, енергійних, із великими власними амбіціями й апетитами. Більшість із них про незалежну Україну у принципі раніше й не думали, і ніколи не вболівали за її долю.

А людей, які прийшли туди з бажанням щось зробити для країни, на жаль, мало.

І через сім років незалежності наша влада, не маючи, по суті, значних успіхів у своїй діяльності, просто вимушена «надувати щоки» і, як у старому анекдоті брежнєвских часів, «усю пару випускати в гудок». Логіку зрозуміти нескладно: повинні ж бути хоч якісь успіхи — відчутні, зримі. Невже все тільки погано? Он як багато зроблено для Києва, наприклад. З'явилося багато пам'ятників (княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Георгієві Побєдоносцю), перебудовано Михайлівську площу, будується наново Михайлівський Золотоверхий монастир, відновлено церкву Богородиці Пирогощі на Подолі.

Що до необхідності відновлення зруйнованих храмів у первинному вигляді — то це окрема тема. Мають місце серйозні сумніви, чи будуть відновлені храми тим осередком духовності, що і зруйновані. Чи зможе копія повною мірою замінити оригінал ачи залишиться тільки макетом одного розміру з оригіналом? Тим більше якщо копія такою насправді не є. Принаймні дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря, хоч як це не парадоксально, навіть зовні не абсолютно ідентична оригіналові. І пишно розрекламоване відновлення унікального пам'ятника культури перетворюється на непристойну підміну: замість діаманта грубо виготовлений страз.

Найвірогідніше, ініціатори відновлення найменше стурбовані саме цією проблемою, а вона все-таки головна. Скоріше за все ця демонстрація піклування про культуру — безпрограшна, вдало знайдена ніша прикладання уваги на фоні відсутності загальнонаціональної ідеї і будь-яких чітко визначених ідеологічних орієнтирів. І не в останню чергу дрібне марнославне бажання увійти в історію.

Але навіть якщо і треба відновлювати храми, то, напевно, не тепер. Господь пробачить і потерпить іще.

«Я пам'ятник собі створив нерукотворний» — крилаті слова Горація, переспівані не раз багатьма поетами різних часів і народів (і Державін, і Пушкін у їхньому числі). Таку упевненість може дозволити собі тільки геній. Тільки він може спорудити собі пам'ятник енергією свого духу.

А якщо не геній, але пам'ятника собі дуже хочеться?.. Цій пристрасті підвладні амбіційні, честолюбні правителі — тирани, деспоти, які мають необмежену владу і скарбницю у своїх руках. І споруджуються рукотворні пам'ятники, причому творять їх чужі руки. Хрестоматійний приклад: піраміда Хеопса, яку зводили десятки років тяжкою працею сотень тисяч рабів і на споруду якої пішли всі кошти зі скарбниці.

Багато «хеопсів» зафіксувало за рахунок скарбниці своє правління в численних пам'ятниках, арках, палацах, котрі виразно характеризують їх як особистість. Серед цих пам'ятників є також справжні шедеври архітектури, скульптури. З одного боку, це сприяло розвитку культури людства (хоч не завжди результат являв собою шедевр), а з другого боку — якою кров'ю створювалися вони...

Однак можна однозначно сказати, що це явище властиве тоталітарним, деспотичним режимам. Чим злиденніший народ, тим гучніше співається осанна його правителям, тим гучніші фанфари і литаври. Тим амбіційніші можновладці. Істинна демократія і таке свавілля несумісні.

Русь особливо показова в цьому значенні. Азіатська складова в її історії дуже загальмувала цивілізований розвиток і стала причиною відставання від іншого світу. І ми як частина колишньої Русі все ще намацуємо шляхи входження в цивілізоване співтовариство. Наш демократичний фасад, що декларується, так само мало нагадує демократію, як Михайлівський Золотоверхий, що будується, — справжній Михайлівський Золотоверхий.

З давніх часів діяла багатовікова російсько-імперська логіка: провінція потопала у бруді, убогості, неуцтві, зате центри — столиці щосили пнулися «відповідати». І ще як «відповідали»! За принципом «своя рука — владика» скарбниця використовувалася для задоволення примх і капризів можновладців. Для так званих соціальних програм або, простіше кажучи, для народу перманентно не вистачало грошей.

На обличчі кожного великого міста колишньої Російської імперії (Радянського Союзу) можна виявити речові знаки того чи іншого правителя.

Петербург — витвір енергійного, жорстокого, амбіційного Петра, зведений у прямому значенні на кістках його безпосередніх будівників.

Сталін, абсолютний тиран, знищуючи символи колишньої влади, увічнив своє правління новими символами і знаками. З'явився новий стиль — ваговитий монументалізм, наче Сталін в архітектурі — все дуже вагоме, незаперечне і без смаку. Нинішня будівля МЗСу — класичний зразок архітектури епохи тоталітаризму.

З ім'ям не дуже культурного вождя Хрущова пов'язаний Кремлівський Палац з'їздів, через неуцтво зведений у Кремлі і який позбавив унікальний архітектурний пам'ятник права таким вважатися.

«Прокуратор» України Щербицький, ревний служака московським начальникам, також не позбавлений був гонористих амбіцій. Його стараннями Київ «прикрасився» багатьма культовими спорудами служіння ідеології. Знаходився мотив, за яким просто необхідно було щось таке спорудити, створити, побудувати. Логіка була проста. Ювілей можна зробити з будь-якої дати, аби вона була кратна хоч би п'яти. Або одиниці, зрештою. До 110-ї річниці від дня народження вождя — Музей В.І.Леніна (половину Володимирської гірки розкидали заради цього «шедевру»), до 330-ї річниці возз'єднання України з Росією — арка Дружби України з Росією, яку дотепно названо в народі ярмом, до 60-річчя Жовтневої революції — непорівнянна за своїм несмаком скульптурна група з Леніним на чолі. Колосальний меморіальний комплекс «Музей Великої Вiтчизняної вiйни» із сумнозвісним монстром, який називається Батьківщиною-матір'ю (хоч, можливо, в цьому й була своя логіка), був урочисто відкритий до 46-ї річниці Перемоги (треба було поспішати: головний вождь Л.І.Брежнєв був уже дуже хворий — чи доживе до справжнього ювілею —

50-річчя Перемоги?). При цьому вже, як правило, були всі ці і музеї, і пам'ятники. Ці будови нібито кричали: «Ми свої, ми служимо ідеології, ми одне ціле з нею, ми в системі!»

Результати нинішніх творчих потуг — на жаль, не шедеври. Скоріше це підміна зі знаком «нібито». І це вельми показовий знак, емблема нашої влади: в політиці — нібито демократія, в економіці — нібито ринок, нібито реформи. І нові пам'ятники також «нібито» відновлені.

Що цікаво і навіть смішно: як у Москві, так і в Києві відбуваються абсолютно ідентичні процеси. Позначається загальна партійна школа. Але в Москви, як завжди, пальма першості. І, як завжди, спрацьовує наш віковий провінційний синдром — робити так, як Москва. От і жиріє Москва на фоні зубожілої Росії, так само і Київ до непристойності прикрашається на фоні зубожілої України.

Безумовно, після генеральної реконструкції улюблений наш Хрещатик красивий. Так само красивий відремонтований Палац «Україна». Красива перебудована Михайлівська площа. І, звичайно ж, Київ повинен стати європейською столицею. Але... не раніше, нiж Україна стане європейською державою. Можна створити свою європейську столицю в межах нашого Садового кільця — в радіусі двох-трьох кілометрів від вулиці Садової. Аби тішити погляд високих державних мужів і тішити їхню пихатість. Можна влаштувати «і на нашій вулиці Хрещатик свято» незалежності — промарширувати, продемонструвати нашу міцну броню. Але чи не аморальна ця пишнота на фоні тотальної убогості та обвалу економіки? Чи не цинічно із убогого бюджету тринькати гроші на амбіційні проекти амбіційної влади, не додаючи пенсіонерам, охороні здоров'я, дітям, культурі, науці?