Країна, яка вибирає

Результати, отримані Януковичем і Тимошенко в обох турах виборів, зафіксували головне — збереження в Україні реальної політичної конкуренції. А значить, помаранчева революція 2004 року, тодішня перемога демократичних принципів над номенклатурною змовою не була ні випадковою, ні марною.

Росіяни отримали того президента України, про якого мріяли. Якщо виходити з даних проведеного за тиждень до другого туру українських виборів опитування ВЦВГД, 52% громадян Росії вважали, що національним інтересам нашої країни Віктор Янукович відповідає майже в 5 разів більше, ніж другий кандидат — Юлія Тимошенко (її хотіли б бачити главою сусідньої країни 11% росіян).

Думка ж громадян України, які досить активно взяли участь у другому турі голосування, про відповідність того чи іншого кандидата національним інтересам їхньої країни розділилися майже порівну. Але, згідно з офіційними даними ЦВК України, за підсумками обробки 99,95% бюлетенів перевага в майже мільйон голосів (3,47%) забезпечила перемогу Віктору Януковичу.

Ця всього лише тривідсоткова різниця (у першому турі розрив між кандидатами становив 10% на користь Януковича, і соцопитування пророкували таку саму різницю і в другому турі), це відчуття перемоги, що вислизнула, що була «так близько, така можлива», змушує Тимошенко продовжувати боротьбу.

«Факт перемоги ми визнаємо лише в тому випадку, якщо не зможемо довести в судах ті порушення, що призвели до перемоги Януковича», — заявив народний депутат від фракції БЮТ Андрій Шкіль.

Але спокійна реакція на ці заяви інших учасників процесу — ЦВК України, прибічників Януковича, громадян і сторонніх спостерігачів — свідчить про те, що події 2004 року не повторяться. Все може бути. І, можливо, суди і знайдуть, що порушення під час голосування і справді спотворили його результати (хоча в перспективу цього, схоже, не вірить і частина прибічників Тимошенко). Але другого Майдану точно не буде.

І не буде його не тому, що українці втомилися від політичних потрясінь та скандалів, розчарувалися в героях помаранчевої революції — традиційні пояснення офіціозних російських коментаторів. І вже, звичайно, не тому, що «світова закуліса», пригнічена провалом «помаранчевих» реформ, махнула на Україну рукою і вирішила цього разу не втручатися в хід подій. А тому, що нинішні вибори, в першому турі яких з оглушливим результатом програв чинний Президент, а в другому з невеликим, але все таки розривом поступилася лідерові опозиційної партії чинний прем’єр-міністр, за великим рахунком, наслідок все того ж «помаранчевого» Майдану.

Майдану, такого нелюбого офіційною Москвою. І те, що цього разу переможцем став переможений 5 років тому Янукович, є підтвердженням того, що тодішня перемога демократичних принципів і процедур над номенклатурною змовою не була ні випадковою, ні марною. Якщо не революційним, то вічевим шляхом, шляхом прямої демократії, не допустившись фальсифікацій і маніпуляцій влади 2004 року, громадяни України відстояли своє право самим обирати свого лідера, а не голосувати за чергового зверху спущеного наступника.

Промовч тоді, 2004 року, і український народ, і українські політики, і 2010 року громадяни України не вибирали б президента Януковича на другий термін, а слухняно ставили галочки, щоб оформити не ними прийняте рішення.

Так, сумнівні російські президентські вибори 1996 року з їхніми коробками з-під ксерокса, газетою «Не дай Бог!» і «голосуванням серцем», що покірно «проковтнулися» і політичною опозицією, і народом, призвели до поступової деградації виборчого процесу в Росії. Тоді еліта злякалася Зюганова і радянського реваншу і вважала за краще допомогти Єльцину та молодій демократії, нехай навіть і порушивши її принципи. Через усього лише кілька років цей самий радянський реванш нас наздогнав.

Ми побоялися ризикнути тоді, 1996 року, довіривши вибір народові без усіляких маніпуляцій, підкупів і фальсифікацій. І тому сьогодні ми не вибираємо. Ми голосуємо точно так само, як і голосували в радянські часи, так само, як по-колишньому голосують за тих, на кого начальство вкаже, в багатьох пострадянських республіках — від Азербайджану до Узбекистану.

Українці не побоялися і ризикнули 2004 року, ризикнули й зараз. «Нічого, хай буде Янукович, наступного разу ще когось іншого виберемо, може, того ж Тігіпка», — прокоментував одному з російських телеканалів нинішнє голосування звичайний український виборець. І ключове в цьому коментарі — «наступного разу виберемо».

Злі язики в Києві, які називають українського прем’єра «Путіним у спідниці», запевняють, що небажання тієї частини електорату, що зовсім не симпатизує Януковичу (зокрема, інтелігенції), голосувати за Тимошенко пов’язане саме з боязню сценарію «Юля назавжди».

Це російські виборці не бояться такої стабільності, за якої у Володимира Путіна є всі шанси повернутися до Кремля 2012 року і правити Росією аж до 2024 року. Тобто, з врахуванням перших двох термінів і специфіки нинішнього дуумвіратного правління, побити 18-річний рекорд Леоніда Брежнєва.

Українських громадян, які двічі прокатували на виборах чинних президентів (Леоніда Кравчука 1994 року і Віктора Ющенка 2010 року), і одного разу наступника (Віктора Януковича 2004 року), така стабільність, мабуть, не приваблює.

І незалежно від того, чи були порушення в ході нинішніх українських виборів, на користь якого з кандидатів порушувався закон, результати, отримані кандидатами в обох турах, зафіксували головне — наявність у країні реальної політичної конкуренції.

Конкуренції, навіть духу якої не залишилося в Росії.