Культ Сталіна та Миколи II – речі... цілком сумісні
«День» уже повідомляв про те, що днями президією Верховного суду Російської Федерації було реабілітовано сім’ю останнього російського імператора Миколи ІІ, розстріляну більшовиками 1918 року. Ця подія викликала неоднозначну реакцію як у російських, так і в світових ЗМІ. З цього приводу ми публікуємо роздуми одного з авторів «Дня» Петра КРАЛЮКА.
«Умом Россию не понять...» — писав класик і додавав: у Росію можна лише вірити. Це так.
Не раз і не два в її історії поєднувалися, здавалося б, непоєднувані речі. Візьмімо хоча б великого росіянина Олександра Пушкіна. З одного боку — бунтівник, не особливо жалував царя-батюшку, дружив із декабристами. Через крамолу опинявся на засланні. І в той же час — це співець російського самодержавства. Перечитаймо хоча б його «Клеветникам России».
Але поети — дивні люди. Непослідовні! Краще візьмемо російських політичних діячів. Які з них є першорядними персонажами російської історії? Ті, які не жаліли свій народ, тисячами, а то й мільйонами винищували його чи посилали на війни, змушували важко працювати. Це й Іван Грозний, і Петро Великий, і Катерина Друга, й Володимир Ульянов-Ленін, і, звичайно, «вождь народів» Йосиф Віссаріонович (той, що грізно називався Сталіним). Цікаво, що за «вождем народів» плакали мільйони людей після його смерті. А деякі «плачуть» і нині.
У період застою можна було зустріти таке: радянські люди чіпляли портрети Сталіна, як якісь іконки, а то й робили собі татуювання з профілем «вождя народів». Ніхто не змушував їх це робити. То була істинно народна ініціатива.
Зараз у Росії відновлюється любов до Сталіна. Принаймні на офіційному рівні про нього не говорять як про тирана, людину, з волі якої було знищено мільйони людей. Зате все більше звертають увагу на сталінські перемоги.
І, хоч як це парадоксально, в сучасній Росії поряд із культом Сталіна вимальовується на перший погляд антагоніст цьому культу — культ останнього російського царя Миколи ІІ, з якого Російська православна церква зробила мученика. Насправді ж ці культи не такі й антагоністичні, як здається.
Микола ІІ — це вже православний російський святий, який загинув мученицькою смертю. Таких мучеників більш ніж достатньо в російській церкві.
Російське ж православ’я зі всіма своїми стереотипами й ментальними характеристиками фактично було головним джерелом російського комунізму. Про це свого часу писав Микола Бердяєв. На це звертав увагу й український письменник та мислитель Євген Маланюк. І справді, коли неупереджено глянути на російське православ’я та російський комунізм, простежується чимало цікавих збігів. Наприклад, у російському православ’ї помітну роль посідає культ мучеників. Те ж саме бачимо і в російському комунізмі. Так, у період утвердження сталінізму, в середині 30-х років XX століття, почав спеціально творитися культ М. Островського, сліпого письменника й ніби героя громадянської війни. Друга світова війна дала для радянського агітпропу цілу низку мучеників типу Олександра Матросова, Зої Космодем’янської та інших. Причому? окрім загальносоюзних, творилися мученики-герої місцевого значення. Не забуваймо, що сам Сталін був вихованцем православної семінарії, а це не могло не накласти відбиток на його світосприйняття.
Отже, в сучасній Росії культ Миколи ІІ, якого розстріляли більшовики, і культ більшовика Сталіна (та й Леніна до купи) — речі цілком сумісні. Тут спрацьовує не логіка, «ум», а віра «загадкової російської душі».