Маховик ксенофобії

Сьогодні, коли екстремістські виступи в російських містах перетворилися на норму повсякденного життя, експерти й оглядачі з подивом задаються питанням: як могло таке статися в країні, яка перемогла фашизм. Питання, звісно, цікаве, але дивуватися з того, що нині відбувається, навряд чи доводиться. До цього йшло вже дуже давно. І коріння його сягає в часи досить віддалені.

Правий російський екстремізм завжди був і залишається похідним від дій влади. І це правило не знає винятків від чорної сотні, депортації цілих народів, боротьби з безрідними космополітами до вирощених у надрах КДБ товариств типу «Память» і молодіжних організацій під заступництвом Кремля в нинішні часи.

Але зізнатися в тому, що насильство на вулицях російських міст є наслідком державної політики, влада не може й ніколи цього не зробить. Тому немає нічого дивного, що заступник генерального прокурора Росії Олександр Буксман і спікер парламенту Чечні Дукваха Абдурахманов зійшлися в думці, що вбивство футбольного фаната Єгора Свиридова сталося на ѓрунті побутової сварки. Голова держради Татарії Фарід Мухаметшин назвав як причину відсутність молодіжної політики. А голова Ради Федерації Сергій Миронов назвав соціальні причини і брак культури та запропонував зробити більш жорсткими умови продажу зброї.

Не доводиться дивуватися, що після того, як у самій Москві було затримано понад дві тисячі осіб із цілим арсеналом травматичних пістолетів, ножів та предметів, які могли бути використані як зброя, їх відпустили після профілактичної бесіди. В адміністративному правопорушенні звинуватили всього кілька десятків людей, а кримінальні справи порушили лише дві. І всі за статтями «застосування насильства щодо представника влади», «замах на вбивство» і «хуліганство». Ніякого екстремізму і ксенофобії, хлопці молоді, кров грає, не знають, куди силу дівати. А те, що кричали: «Росія для росіян» і руки підкидали у фашистському вітанні, то це просто бавилися, з дурощів та нерозуміння.

На цьому тлі просто анекдотичними виглядають спроби створити видимість боротьби з екстремізмом. Уся проблема в тому, що немає міністерства з національних питань. Інша рекомендація позначена такою ж властивістю: підсилити кримінальну відповідальність за екстремізм і розпалювання ненависті й ворожнечі, закріпити відповідне законодавство щодо неформальних молодіжних об’єднань. Навіщо посилювати відповідальність за те, чого в країні, виходить, просто немає. Кількість кримінальних справ і судів за ксенофобію та розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як і релігійної, можна перелічити на пальцях.

Цими днями в Московському міському суді проходить один із рідкісних процесів над членами банди «Автономний слов’янський опір». Нею керував випускник ПТУ Антон Васильєв. Банда скоювала злочини із серпня 2008-го до січня 2009 року. Спочатку влаштовували вибухи на ринках із використанням саморобних бомб, начинених уражальними елементами з болтів та гайок. Потім почали вбивати. При цьому, як заявив один з обвинувачених Костянтин Кучер, розповідаючи про вбивство корейця Георгія Цая, «в життєво важливі органи я влучити не намагався». А двох кореянок, Ох Є Чжін і Зонг Дам Бін, він із товаришами облив усього лише стаканом бензину, а потім підпалив. Нічого серйозного заподіяти тим самим він їм не збирався, адже вони «були одягнені по-зимовому». Полум’я загасили перехожі, які підбігли до них, кореянок відправили до опікового центру інституту ім. Скліфосовського. А молодчики знімали все це на відеокамеру. Вбитого в метро «Тульська» перехожого Джамбарова Васильєв і Кучер ударили ножами 22 рази, але, як запевняв підсудний, «теж не дуже сильно». Крім убивств і замахів, банду Васильєва звинувачують у нападі на стоянку міліційних машин біля станції метро «Ризька». «Ну, з кавказцями зрозуміло, — не соромлячись, підсумував адвокат. — А міліція вам чим не догодила?» «Вони відпускають їх за хабарі, покривають кавказців», — пояснив підсудний.

Цей процес, який, до речі, не отримав «великої преси», досить наочно показав, що подібні прояви стали можливими лише внаслідок злочинної або цілеспрямованої діяльності влади. Утім, одне не виключає іншого, а міститься в тісному зв’язку. Підтвердженням цьому служить реакція керівників держави на те, що відбувається в містах, передусім у столиці. І тут починаються дивацтва, але такими вони здаються лише на перший погляд.

Коли від Миколи Другого вимагали припинити погроми й напади на інородців, що їх учиняли чорносотенці, він звинуватив у цьому самих постраждалих. Вони своїми діями й викликають у відповідь гнів «истинно русских». В інтерв’ю газеті «Известия» Владислав Сурков прямо вказав на винуватців бійок та вбивств: адже «ця буцімто ліберальна публіка» наполегливо узвичаює несанкціоновані акції, а нацисти і жлоби цим і керуються. 11-те походить від 31-го. Ось, здавалось би, дрібниці — зовсім не дрібниця. А ще до погрому на Манежній стався погром у Химках, якщо хто забув. Інші люди, а жлобство те ж саме. Ні, хлопці, так не піде». А прем’єр-міністр Володимир Путін у своєму щорічному спілкуванні з російським народом обіцяв лібералам та інтелігентам «підстригти борідки». Відчуття історичного зв’язку посилюється ще й наступними словами кремлівського ідеолога: «Тих, хто поповнюють лави етнічних злочинних угруповань і стріляють у наших хлопців, буде ліквідовано. Ми наше місто різним там новоявленим «дідам хасанам» та їхнім послідовникам не віддамо». Відчуття часу буквально зникає. Яке століття за вікном? Початок XXI чи XX?

У пропагандистському сенсі російський президент Дмитро Медведєв якось швидко пішов у тінь. Звісно, були чергові доручення правоохоронцям тримати ситуацію під контролем, знайти й покарати. На нараді в Рязані він вимагав, аби розпалювання національної ворожнечі було оголошено «тяжким злочином». Голова МВС Рашид Нургалієв і мер Москви Сергій Собянін повідомили, що вже спіймано призвідників екстремістських виступів у Москві — неповнолітніх, яким по 14—15 років. «Це просто кошмар», — відреагував Дмитро Медведєв. От і все.

Те, що екстремістські виступи ретельно підготовлені й організовані, засвідчує їхня тривалість, масовість і розширення географії. Якби то була тільки московська Манежна площа. Якоюсь мірою це можна вважати свого роду флуктуацією. Але вслід за цим екстремістські виступи прокотилися в Нижньому Новгороді, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону й інших містах. Автор не прибічник конспірологічних версій, проте названі та інші факти наводять на думку, що молодики, які фашиствують, є просто знаряддям у досвідчених руках. І все, що відбувається, мимоволі наводить на думку про втілення спланованого сценарію. Про те, що на Манежній площі в Москві готується масовий виступ не стільки футбольних фанів, скільки екстремістів, було відомо за кілька днів. І лише доблесна московська міліція з ОМОНом та іншими спецпідрозділами виявилася абсолютно непоінформованою і безпорадною. А до мітингів на Театральній площі, де збираються люди в крайньому випадку з плакатами, вона готова завжди в будь-який час дня й ночі. І щойно вся країна побачила по телебаченню нездатність, скоріше позірну, міліції присікти фашиствуючих молодих людей, які розбушувалися, то відразу знайшлися сили й можливості присікати й заарештовувати.

Хто в Росії відповідає за правопорядок? Президент. Хто винен у тому, що Манежна площа опинилася під владою розбурханого натовпу? Президент. А хто відразу й однозначно вказав народові на винуватців? Прем’єр-міністр. Звідси відповідь на запитання «Хто наш кандидат у президенти на виборах, які грядуть незабаром?» — майже поряд. Той, хто знає, як у країні забезпечити порядок. Убивали за Путіна кавказців, таджиків, узбеків, китайців, в’єтнамців. Так, були окремі негативні явища. Але все це не мало етнічного характеру. На ѓрунті хуліганських і суто побутових причин. Там таксі не поділили, там місце на ринку стало предметом суперечки, і цей ринок підірвали. Звичайні кримінальні розбірки. Не більше. А ось за Медведєва почалася вся ця міжнаціональна ворожнеча. Причому така, що ніяк не вгамується вже котрий день.

Усе це вкладається в досить зрозумілу схему. Останнім часом Медведєв та його оточення пропагандистськи перегравало Путіна. Ось і нарвалися на відповідь. Цілком у дусі спецоперації відомого відомства. Звісно, прямих доказів немає, але вже надто підозріло все це виглядає, аби просто повірити в енергію молодчиків, що б’є через край. І перебіг згаданого процесу в московському суді їх лише збільшує.

Світ зробив однозначний висновок. Як пише американська газета The New York Times: «Президент Дмитро Медведєв, схоже, здає назад зі своїми сміливими заявами про модернізацію, доки Путін посилає чіткий сигнал, що він не лише керує цією країною, але й керує нею в ручному режимі». Лондонська The Guardian зазначає, що прем’єр-міністр жодного разу не назвав главу держави по імені та пише про новий культ особистості. «Він відмовився від пропозиції модератора завершити передачу, що тривала вже понад чотири години, «А ви шаман?», напустивши на себе вигляд відірваного від реального життя деспота», — іронізує англійське видання.

На жаль, загострення боротьби між президентом і прем’єром дедалі частіше виливатиметься в події, свідками яких ми є. І вже ні про яку модернізацію не йдеться. Нескладно уявити, яку стратегію напруженості будуть розігрувати. Човен російської державності розгойдуватиметься дедалі сильніше. І це відчує весь світ. А найближчі сусіди — насамперед. Змінити тут ми нічого не можемо. Залишається лише сподіватися, що в наших можновладців вистачить розуму підготуватися до скрутних часів.

КОМЕНТАР

«Державний шовінізм — інфекційне захворювання, яке розповсюджується легко, а виліковується важко»

Рауль ЧІЛАЧАВА, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Латвії в 2006 — 2010 роках, письменник, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України:

— На превеликий жаль, такі ганебні явища, як національна зверхність і неприхована недоброзичливість до колишніх «братніх народів», у Російській Федерації поволі стає майже нормою суспільного життя. Мабуть, все це через те, що на офіційному, державному рівні вони по-справжньому не засуджуються або засуджуються, але кволо й нерішуче. Більше того, сама держава демонструє агресивність як до своїх автономій, так і до сусідніх незалежних країн, ігнорує їхню територіальну цілісність, не гребує застосуванням проти них військової сили. Тож хіба можна порівняти вуличні побоїща футбольних фанатів з тими повномасштабними бойовими діями, які вела РФ на Північному Кавказі й Грузії?

Російська Федерація, яка урочисто взяла на себе роль миротворця на всьому пострадянському просторі (як результат — «незалежні» Абхазія і так звана Південна Осетія), має величезні проблеми міжнаціональних відносин всередині держави. Гігантська країна, яка будувалася протягом кількох століть внаслідок «добровільних» приєднань до неї різних територій, на сьогодні не створила переконливої доктрини, яка мотивувала б необхідність подальшого перебування тих «добровольців» у міцних обіймах двоглавого орла. Наскільки я розумію, в офіційної Москви немає і переконливої відповіді на резонне запитання: чому крихітні Абхазія та Південна Осетія можуть бути самостійними державами, а північнокавказькі республіки — ні! Я вже не кажу про такі справді державні утворення в складі РФ, як, скажімо, Татарстан, Башкортостан, Саха-Якутія тощо!

Державний шовінізм — інфекційне захворювання, яке розповсюджується легко й швидко, а виліковується — важко. Значна частина російського суспільства досі не може оговтатися від краху Радянської імперії, вважає його найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Про це свого часу публічно висловився лідер нації. Винуватцями ж цього краху свідомо чи підсвідомо вважають саме «інородців», яких, на думку націонал-патріотів і крайніх радикалів, треба бити і вбивати!

Захід, який нерідко вдається до подвійних стандартів у міжнародних відносинах (чого варті лише публікації Ассанжа!), з метою забезпечення власних інтересів заплющує очі на недемократичні явища в Росії, які вважає її внутрішньою справою.

Разом з тим, будьмо відверті, Захід теж не всесильний. Він, підтримуючи Грузію, швидше за все, не чекав, що РФ піде на пряму військову агресію проти неї. А вона взяла й пішла! Хіба угода «Медведєва-Саркозі» виконується? Хто ж Росію зможе спонукати до її виконання? А ніхто! Отже, маємо те, що маємо!

Висновок очевидний: поки в РФ не відбудеться глобальна трансформація суспільства, не станеться демократизація влади й управлінської системи, кардинально не зміняться засади внутрішньої та зовнішньої політики, яка передбачатиме реальну, а не паперову рівність усіх суб’єктів держави, усіх етносів, яких вони представляють, і, нарешті, поки «народ безмолвствует», даючи мовчазну згоду на ксенофобські випади проти «лиц» інших національностей, не варто сподіватися на краще...