Малоросія... у незалежній Україні

Мовна буря, що її здійняв парламент після ухвалення законопроекту Колесніченка — Ківалова, досі не вщухла. Громадські рухи організовують численні протести, мітинги та бойкоти. На адресу Президента надійшло безліч звернень із проханням не підписувати закону з огляду на його нелегітимність. Заяви на оскарження результатів голосування за горезвісний законопроект було подано до суду. Громадські та культурні діячі, політики й публіцисти також неодноразово висловлювалися проти.

Боротися із законом «Ко-Кі» на законодавчому рівні вирішили депутати від опозиції. Зокрема, Микола Катеринчук подав законопроект, який має стати додатком до Конституції та урегулювати сфери поширення і застосування української мови. Слідом з’явився законопроект бютівця Юрія Ганущака, котрий покликаний урегульовати мовне питання на рівні державних службовців. На його переконання, державний службовець не просто повинен знати мову, а й зобов’язаний її використовувати. Проектом задекларовано і перевірку знань: кожен чиновник мусить скласти ЗНО з української мови. Заяви, виступи, звернення, котрі посадовець озвучив будь-якою мовою, крім державної, треба кваліфікувати як висловлення власної думки. «Якщо за 20 років незалежності людина, котра претендує на місце державного службовця, не змогла вивчити української мови, я маю серйозні сумніви щодо її інтелектуальних здібностей та кваліфікації», — каже Ганущак.

Зупинятися на цьому законопроекті нардеп не збирається. Наступною має бути реформована сфера поширення української мови. Зокрема це стосується ЗМІ. Ганущак зауважив, що українським виданням слід створювати кращі умови для конкурентоспроможності. Відповідний законопроект має запровадити певне мито на російськомовні видання і зняти оподаткування з україномовних. «Ми маємо взяти приклад із Франції, яка веде досить агресивну політику захисту свого ринку», — зауважив народний обранець.

Оптимізму щодо ухвалення його законопроекту чинною владою Ганущак не має. Проте нардеп збирається напрацьовувати цілу низку проектів і нагадує, що рукописи не горять.

Тему мовної проблеми продовжують автори «Дня».

...Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово...

Тарас ШЕВЧЕНКО

Ухвалення 3 червня 2012 року Верховною Радою України антиконституційного, антиукраїнського і, не побоюся цього твердження, антидержавного законопроекту №9073 «Про засади державної мовної політики» не лише вкотре продемонструвало окупаційний характер нинішньої влади, а ще раз унаочнило безпомічність проукраїнського крила вищого законодавчого органу держави й українського суспільства загалом. Це не плач і не посипання голови попелом, а страшна об’єктивна реальність: українське малоросійство, радянський совок на 21 році незалежності не пішов на смітник історії, а, на превеликий жаль, утвердився й почуває себе комфортно в умовах новітньої України. Про цю руйнівну бацилу нас застерігав великий українець і патріот індіанського походження Джеймс Мейс, поставивши діагноз нашому суспільству як посттоталітарному й постгеноцидному, яке потребує щоденного щеплення знанням нашої величної історії та її провідників, наших глибинних духовних традицій, нашого внеску в розвиток європейської і світової цивілізації. Так мала б відродитися, сформуватися й утвердитися українська ідентичність, людська й національна гідність, патріотичний стрижень української нації. Тобто відлік нашої незалежності мав розпочатися із розбудови гуманітарної сфери, із чіткого визначення національної ідеї і її щоденного утвердження. Морально-духовний та інтелектуально-культурний складник мали б на півкроку випереджати соціально-економічні проблеми. Про безперспективність розвитку держави в будь-якому напрямку, який не базується на моральних законах, постійно говорять наші духовні авторитети, серед яких Блаженнійший Любомир Гузар. Відомий український режисер Юрій Іллєнко переконливо доводив, що «наша зброя — наш інтелект» і «що ексклюзивне право працювати в національному українському просторі належить державній мові». Саме нереалізованість цього права, добровільне передання національного інформаційного простору України до рук чужинців (переважно громадян Російської Федерації) стало стратегічною помилкою державних діячів, помилкою, через яку ідеологічна зброя опинилася в руках опонентів, які всіма каналами й передачами формують не патріотів України, а малоросів із комплексом меншовартості та відчуження від рідної милозвучної мови через її спотворення в устах новітніх штепселів і тарапуньок. І тому не дивно, що навіть на теренах Західної України нерідко на запитання про загрозу зросійщення й маргіналізації державної мови в країні можна почути безпечне «а яка різниця, хто якою мовою розмовляє?» або «українська мова пережила понад 300-літній період бездержавності і тепер сама себе захистить». Не захистить, і не повинна. За сьогоднішніх історичних обставин українська мова повинна мати беззаперечні державні преференції з огляду на її багатовікову драматичну долю. У питаннях плекання мови мусимо орієнтуватися (як часто роблять наші теперішні можновладці) на приклад Російської Федерації, яка піклується й надає фінансову допомогу на розвиток російської мови не лише в межах держави, а й серед численної російської діаспори у світі. А українська діаспора майже повністю випала із політичного контексту сучасної владної верхівки. Воно й не дивно за такого ворожого ставлення як виконавчої (чого варті освітні реформи Д. Табачника), так і законодавчої (особливо заповзятих авторів мовного законопроекту «КаКа» Ківалова й Колесніченка разом із ідеологічним натхненником Єфремовим) її гілки до всього українського. Із європейських країн (куди Україна безуспішно прямує уже понад 20 років) ідеальним прикладом може бути мовна політика Франції, Великобританії, із нових членів Європейського Союзу — Республіки Польщі, а з пострадянських — Казахстану, Грузії тощо. Є в кого вчитися. Але ось біда — немає бажання. У сьогоднішньої окупаційної влади інші розклади, інша стратегічна перспектива. Перспектива, цинічна щодо корінної, титульної нації: загнати її в резервацію, присвоївши собі не лише її матеріальні блага, а й духовні надбання шляхом переписування історичних фактів, перекручування історичних подій, присвоєння мистецьких скарбів та імен. Тобто сучасна влада (не без керівної й матеріальної підтримки сусідньої держави) фактично оголосила війну українському народові в духовно-культурній сфері, добре розуміючи, що, зруйнувавши українську ідентичність, національним кодом якої є українська мова, вони безпрограшно здобудуть владу і країну в цілому. Бо, за твердженням нашого знаменитого сучасника Мілана Кундери, «ідентичність народу, ідентичність цивілізації відбито і сконцентровано в тому, що створив розум, у тому, що відоме як «культура». Саме тому в сьогоднішньому глобалізованому світі акцент конкурентної змагальності й боротьби за сфери впливу перемістився в сферу розуму, інтелекту й духовних цінностей. Географічне розташування України на зламі глобалізаційних інтересів великих політичних гравців створює й підсилює реальні загрози для нашої незалежності. Тому перед свідомим інтелектуальним прошарком українського суспільства стоїть надзавдання — терміново змобілізувати всі здорові громадські, державні, освітянські, релігійні сили на подолання суспільної хвороби малоросійства, совковості та роз’єднаності вивченням і засвоєнням уроків нашої славної історії, ознайомленням із національними традиціями й духовними скарбами, осмисленням і модернізацією всієї культурної спадщини нації, адаптацією духовних цінностей українців до загальнолюдських і входженням у європейський простір на основі демократії. Важлива роль у створенні критичної маси мислячих, свідомих українців належить засобам масової інформації, які завдяки інтернет-технологіям мають реальні можливості для оперативного формування суспільства з національною гідністю й самоповагою на принципах загальноєвропейських цінностей. Прикладом може слугувати 15-річна праця загальнонаціональної газети «День», спрямована на розбудову модерно мислячого суспільства, закоріненого в своє історичне минуле, багату духовну традицію. Сьогодні в інформаційно-медійному просторі «День» став справжньою експериментальною науково-дослідною лабораторією, яка розробляє й апробує сучасні комунікативні моделі формування національного високоінтелектуального й гармонійного суспільного організму.

Модель поведінки таких свідомих українців вирізнятиметься серед сьогоднішніх мовчазних, байдужих до приниження своєї людської й національної гідності, із ментальністю «моя хата скраю», із рабською толерантністю, що межує з абсурдністю. Такі українці стануть відповідальними й агресивними, якщо хтось зазіхне на найсвятіше — їхню душу, тобто рідну мову, рідну землю, Батьківщину. Наш відомий соціолінгвіст Лариса Масенко у своїй статті «Війна мов. За ким перемога?» («День», №112 від 3 липня 2012 р.) реальним фактом зі своєї наукової практики підтверджує сентенцію французького лінгвіста Андре Мартіне: «Мова перемагає своїх суперників не через якісь внутрішні якості, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими». Саме через мовчазність багатьох україністів агресивна настирливість однієї русистки дозволила завалити захист дисертації молодого науковця зі спеціальності «Українська мова» у провідному університеті України. Це міф чи реальність? На жаль, це гірка реальність, що в номінально незалежній Україні ухвалено відверто принизливий антиукраїнський законопроект Ківалова — Колесніченка («КаКа»). Тому сьогодні архіважлива роль у вихованні справжньої любові, поваги до державної мови належить величезному учительському й педагогічному корпусові країни, який має пробудити непідробний інтерес молоді до мови своїх великих предків, до поетичного слова Шевченка, Тичини (ранніх ліричних творів), Стуса, Ліни Костенко та багатьох інших славетних імен. Саме про плекання української мови, збереження її національних барв і «запаху» йдеться в есеїстичних нотатках знаного письменника й перекладача сучасності Андрія Содомори: «Від слова — до серця, від серця — до слова». Цінні думки й стратегічні орієнтири щодо зацікавлення, вивчення, поширення й розвитку української мови викладено в монографії Пилипа Селігея «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання». Головне, на його думку, сьогодні — пробудити інтерес до рідної мови, викликати й виховати зацікавлення до неї, а це стане основним поштовхом до її масового вивчення.

Звичайно, було б дуже добре, якби процеси патріотичного виховання й освіти на державному та суспільному рівнях відбувалися паралельно, як в усіх нормальних національних країнах світу. Проте сьогоднішні реалії в Україні ставлять перед кожним українцем, перед кожною українською родиною, громадою, перед усіма українськими інформаційними органами й суспільством загалом (Схід і Захід разом) вимогу мобілізувати свою людську й національну гідність, інтелект і творчі зусилля на утвердження єдиної державної мови в усіх державних інституціях, згідно зі ст. 10 Конституції України, а отже, і на збереження єдності демократичної Української держави. Як не парадоксально, на 21 році незалежності України відома Хартія європейських мов і мов національних меншин фактично повинна виступити на захист мови великої унітарної держави в центрі Європи. Дуже прикро, якщо нам, українцям, доведеться апелювати до арбітражних органів Європейського Союзу щодо такого життєво важливого, сакрального для нас питання, як збереження тисячолітньої мови наших пращурів. Це, на жаль, був би прецедент не на користь сповідування українцями такого широко рекламованого європейцями постулату толерантності. Здається, живемо у ХХІ столітті, а не в середньовіччі!

Українці, мобілізуймося на захист своїх духовних святинь, своєї ідентичності й самобутності!

Поза сумнівом, реальне утвердження української мови в державі жодним чином не зашкодить розвитку й утвердженню мов національних меншин, які проживають на її території. Навпаки, знання своєї культури, її інакшості призведе до ще більшої поваги й розуміння інших культур, до взаємоповаги і єдності. Це беззаперечний закон Природи єдності в різноманітті!