НАША ПАРТIЯ
Бо справжніх партій може бути тільки дві. Перша — та, що править, друга — та, що в опозиції. Скажете, що у нас не так, що у нас вища влада безпартійна. Безпартійної влади не буває, як слушно стверджував колись російський марксист із Симбірська. Партійність влади визначається не наявністю в кишенях зверхників певних партквитків, а діями стотсовно власності й засобів виробництва. Якщо основні засоби виробництва залишаються «нічиїми», а власність належить «колективам», то влада, за якої це все існує, є соціалістичною, в які б мерседеси не сідали її керівники і які б хатинки собі не будували. Так само існує визначення для інших партій, які сповідують відмінне від соціалістичного ставлення до власності. Таким чином, суспільство розділяється на прихильників тої чи іншої ідеології, які базуються саме на ставленні до власності, а не на кольорі знамен, прихильності до мови чи симпатії до сусідніх країн. До речі, саме закон про вибори на пропорційній основі має сприяти «перегрупуванню» усіх наших несправжніх численних партій у дві-три справжні. Тобто, аби визначитись, в наших умовах, із своїми партійними симпатіями, слід не вдивлятись у портрети партійних вождів і читати їхні заплутані програми, а визначити для себе особисто: чи схвалюю я приватну власність (не свою), чи готовий чесно платити податки із чесно заробленого, чи навпаки — готовий нічого не робити і ні за що не відповідати взамін на можливість трохи вкрасти на життя із спільної ніби власності.
Приблизно таким чином окреслюються нині дві основні моделі поведінки масового виборця. Того самого, якого вже котрий рік щодня переконують не вірити жодним партіям, а вірити в «курс реформ», які, за словами телеведучого Вадима Долганова, були розпочаті ще в 94-му році, а перші плоди почали давати лише тепер. Мудрий телеведучий передбачливо не уточнював, кому конкретно вдалося побачити ці плоди, а може, ними й скористатися. Це було зайве, адже розмови про вічні реформи викликають у людей таку ж довіру, як і розмови про вічне будівництво комунізму. Говорити про скептичне ставлення людей до офіційного радіо і ТБ теж не доводиться, все збереглося, як і було. Тільки люди, які хочуть знати правду, оснащені вже не транзисторними радіоприймачами, за допомогою яких у сімдесяті-вісімдесяті слухали зарубіжні радіоголоси, а Інтернетом, що став нині практично єдиним місцем, де українці вільно говорять все, що думають.
Коли безпартійні пропагандисти віщають із приміщень колишніх обкомів про один процент населення, який об’єднаний у партії, це має ніби викликати зневагу до партій взагалі й партійних громадян зокрема. Той самий один процент населення має нині можливість користуватися Інтернетом, який щодня робить явними всі таємниці світу. Владі не вірять все більше і цих зневірених нині намагаються об’єднати у щось на зразок партії. Так і каже звільнена нещодавно з посади віце-прем’єра Юлія Тимошенко, що об’єднаю, мовляв, усіх, хто проти цієї влади. Жінка з неабияким «апетитом», і радники в неї підковані. Однак і вона, виявляється, безпартійна. Не може бути справжньою партією зібрання людей, яких об’єднує лише бажання «кинути» конкурентів, що у владі. Бо якщо запитати кожного про те, навіщо скидати цю владу, у кожного буде своя відповідь. Але буде вже пізно. Влада вже буде у спритного керівника утворення, яке можна назвати хоч «Громадою», хоч «Батьківщиною», хоч «Собором», хоч ще яким гучним словом. Це не має значення, бо партії ніякої там немає. В партії об’єднуються не із ненависті чи симпатій до особистостей, а за своїми корінними інтересами. Насправді соціал-демократ і консерватор ніколи не будуть справжніми союзниками, а тільки спільниками, так само, як православний ніколи не перехреститься через ліве плече, хоч і візьме, закохавшись, цивільний шлюб із католичкою.
Сьогодні маємо ситуацію, коли справжній поділ країни на партії не потрібен ні існуючій владі, ні існуючій опозиції. Щоб ми не казали, а більшість населення продовжує бути в душі пролетарськими інтернаціоналістами без справжнього почуття власника, яке тільки пробуджується серед людей і яке вміло і послідовно нищиться всією владною вертикаллю. Бо тільки власники, незалежні економічно, здатні бути незалежні політично і цивілізовано відстоювати свої інтереси через свою партію власників. Сьогодні, завтра і післязавтра партія власників приречена програти партії пролетарів. І не слід цього боятися. Отримавши владу, байдужий до власності пролетар дуже швидко стає власником із зовсім іншими поглядами, за що його мають незабаром скинути з посади ці ж пролетарі. Потім ще раз і ще раз, аж доки власників не стане більше і конфлікт із пролетарями не буде вичерпаний. Лише тоді власники почнуть ділитися на дрібних і великих, формуючи нові партії з новими інтересами.
Яке це має відношення до нас? Найбезпосередніше. Чим раніше ми визначимось із нашою партійністю і чітко розділимось на два політичнi табори, тим швидше підуть у нас нормальні процеси у політиці та економіці. Чим раніше політики припинять прагнути влади заради влади, тим швидше їхні дії будуть спрямовані хоч на яку перспективу для суспільства, а не для них самих. Цього тижня трагічно загинув народний депутат із Харкова Юрій Кононенко. Лише загибель цієї людини дала привід широко повідомити про багатомільйонний бізнес цього депутата, члена НДП. Ще дуже багато живих і здорових мільйонерів розкидано у нас по десятку партій від лівих до правих. Невже кожна із цих партій сприяє зароблянню великих капіталів чи відкрито захищає їхніх власників? Чи самі партії є просто політичними підрозділами лідерів вітчизняного бізнесу, яким для процвітання поки що не потрібна справжня партія?
Можуть зауважити, що немає у нас, на жаль, діючого закону про партію, про політичну опозицію і багатьох інших законів. Але ж суспільство розвивається за об’єктивними законами, а не за тими, що приймає чи не приймає парламент, підписує чи не підписує Президент. Аби збільшувати населення країни, навряд чи потрібен закон про порядок цього процесу, який вічний і триватиме завжди. Закон може і повинен лише допомогти цьому процесу, а не намагатися встановлювати правила, котрі вже встановлені. Так само і політичний розвиток суспільства триватиме, незважаючи на існування тих чи інших законів. Колись герой комедії Мольєра дуже здивувався, дізнавшись, що все життя говорить прозою. Так і ми уподібнюємось тому міщанину, коли не помічаємо, що давно всі є партійними. Тільки пояснити це нам немає кому, а ті, хто мав би пояснити, навпаки, заплутує ситуацію, доводячи її до абсурду.
Призначені керувати областями намісники Президента дуже люблять, щоб їх називали губернаторами, хоч насправді ні такої посади, ні титулу в Україні не існує. Приблизно так само міліцейський підполковник любить, щоб його, ніби помиляючись, називали полковником. Чи не кожний наш квазігубернатор має партквиток, і кожен готовий забути про цей партквиток при першому натяку того, хто його призначив. Чи можемо ми говорити про те, що такою-то областю керують соціал-демократи, а такою-то — народні демократи? Тим більше, що у кожного ніби губернатора в заступниках перші секретарі інших партій. Ясно, що пов’язувати ту чи іншу територію з тою чи іншою партією не доводиться. Хоча відомо, що в різних регіонах політичні прихильності населення різні, і якби обласні голови обиралися за партсписками, то результат половини виборів можна було передбачити вже зараз.
Нам це, треба розуміти, не потрібно. Бо ми всі потроху ще не готові стати партійними. Навіть не в сенсі одержання партквитка, а всередині себе й у стосунках зі своїм оточенням. Навіщо всі мають знати, що я, наприклад, переконаний соціал-демократ? Що я від цього матиму, окрім проблем? Тим більше що партій із такою назвою багато і згадують про них частіше зовсім не в ідеологічному контексті. Тому побережу я свої переконання до часу в собі, походжу з ними, перевірю часом. Так думає чи може думати чи не кожен із нас. А країна в цей час робить вигляд, що шукає вихід із кризи, кожен займається своїм, не вірячи, що його переконання, можливо, розділяють ще сотні тисяч, а то й мільйони однодумців. Коли б їх об’єднати, то, може, і зрушилось би щось. А так проходить народ байдуже повз намети «без Кучми» і намети «за Кучму», не бажаючи приєднуватись ні до перших, ні до других. Бо це не його, народу, партії. Розуміючи, що їх ніколи добровільно не полюблять, ці партії роблять все, щоб не полюбили інших, щоб думали, що всі партії такі, готові за командою виставити намети хоч де, аби по телевізору показали і заплатили щось. Не хочеться їм вірити, як не хочеться вірити тричі розлученій пані, котра каже, що «всі мужики однакові». Насправді десь глибоко у кожного з нас є віра у свою правду, котра поки може і не поєднуватися зі словом «партія». Чи довго ми носитимемо свою партію кожен із собою, не віддаючи її на поталу офіційним партійцям, що групами гвалтують мікрофони? Не знаю. Знаю лише, що вона таки є — наша партія, нехай поки лише в думках, а там видно буде.
