Національна ідея чи наднаціональний ідеал?

Необхідність консолідації української нації є тією проблемою, яка не втрачає своєї актуальності. Одним із наслідків усвідомлення її вагомості та роздумів над сутністю цього — смисложиттєвого! — питання представниками різноликої політичної еліти України був висновок про необхідність формулювання об’єднуючої національної ідеї. Однак саме усвідомлення критичності ситуації та постановка проблеми ніяк не посприяли її перетворенню на пріоритетну галузь (напрямок) державної політики. Відтак чіткого словесного вираження українська національна ідея не отримала. А до питання про розробку механізму її впровадження справа навіть не дійшла. Попри це згодом на найвищому владному рівні настирно зазвучало твердження про те, що національна ідея не спрацювала.

Здавалося б, наступним логічним кроком еліти та влади в такій ситуації мала б стати невпинна напружена праця на шляху пошуку тієї системи координат, яка б уможливила й забезпечила врешті-решт інтеграцію нації. Однак цього не відбулося. Проблема єдності нації просто «зависла». Але — не зникла.

Відтак постає питання: що далі? Відживити процес реанімації національної ідеї? Покластись на одвічне «якось буде» чи шукати нових шляхів і засобів консолідації?

«СВОЇ» — «ЧУЖІ»

У пошуку відповіді вартим уваги є, думається, досвід інших націй.

Проблема єдності нації неодноразово актуалізувалася для цілого ряду європейських національних організмів. Відбувалося це в різний історичний час, у принципово відмінних ситуаціях, але, як правило, — у кризові періоди історії. Найперше — в періоди поневолення могутнішими сусідами (як це було з чехами, словаками чи італійцями), знищення національної державності та розділення донедавна єдиного національного організму між кількома державами (як сталося, наприклад, з Польщею в кінці ХVIII ст.) чи, приміром, приниження його статусу на міжнародній арені (що відчула Німеччина після Першої світової війни чи Росія після занепаду СРСР як наддержави). Історія зберігає найрізноманітніші приклади зусиль тих чи інших політичних сил, спрямованих на консолідацію нації у відповідності (що характерно) до власних цінностей, ідейних орієнтирів, ідеологічних настанов. Так, націоналістичний ідеал єдності, постаючи на ґрунті необхідності об’єднання національної території, прибирав словесного вираження найчастіше у формі закликів до здобуття (повернення) невизволених — irredenta — земель. Відтак європейська історія останніх двох століть ущент «виповнена» ірредентистськими рухами, уособленням яких є не лише пізньоіталійський, грецький, пангерманський кінця ХIХ — початку ХХ ст.: претензії Аргентини на Мальвінські (Фолклендські) острови чи, приміром, Сомалі на Огаден є проявом новітнього — кінця попереднього століття — ірредентизму.

Єдність на основі націоналістичного ідеалу передбачала не лише подолання територіальної роз’єднаності, але й соціальну згуртованість на основі «своїх» ідеалів та чеснот на противагу «чужим» (звичаям, традиціям, уподобанням). Крім того, єдність на основі націоналістичного ідеалу передусім передбачала незалежність національного «колективного Я» від «чужих» на рівні державного організму.

Відтак з часу Французької революції, коли нація як повноцінний політичний суб’єкт заговорила, так би мовити, на повний голос, незалежність у власній державі почала розглядатися іншими європейськими недержавними націями вихідною, сказати б, умовою самозахисту, розвитку, автентичної самореалізації. Національна державність стала пріоритетною цінністю. Досьогодні італійська історія зберігає зворушливі факти з життя борців за об’єднання Італії (сподвижників Гарібальді) та літературні твори, які надихали на боротьбу, додаючи снаги. Серед них — заборонені вірші Джусті, на зразок цього:
Чого воліємо? Вітчизну і свободу
Відбудувать — а німців з хати геть;
Волієм дихати і мову свого роду
Плекати знов — а німців з хати геть;
І шанувати спадщину одвічну,
А німців — геть із хати! На довічно!

Сторінки польської історії свідчать, що, переживши три поділи своєї країни, «горді ляхи» впродовж усього ХIХ ст. і аж до 1918 р. вперто твердили «Єще польска нє згінєла…» І всі разом омріювали час, коли на європейському континенті знов постане незалежною їхня улюблена Польща.

РЕНЕСАНС НАЦІОНАЛІЗМУ

ХIХ ст. — століття націоналізму — в літературі, музиці, живопису залишило незліченні зразки творів, що з’явилися на хвилі зваблення націоналістичними ідеалами. Автори цих творів — представники різних країн і народів. Націоналістичною символікою й образами просякнуті, наприклад, композиції Ліста й Шопена, Дворжака й Сметани, Бородіна й Мусоргського, Верді й Вагнера, Гріга, Сібеліуса, Елгара та ін. Полотна Фюслі, Веста, Гроса, Мекліса, Делароша, Васнєцова й Сурикова також «говорять» мовами європейських націоналізмів. Показово, що названі митці творили на відповідному інтелектуальному тлі: європейські філософи, історики й поети (серед яких Руссо, Віко, Гердер, Берк, Фіхте, Мадзіні, Мішле, Палацький, Міцкевич, Карамзін) безпосереднім чином посприяли розквіту націоналістичних почувань і прагнень народів Європи.

На цьому тлі стають зрозумілими гасла українських націоналістів, проголошені напередодні української національної революції 1917 — 1920 рр. устами Миколи Міхновського: «Одна, єдина, нероздільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна…» Як зрозумілою є й позиція федераліста М. Грушевського, який писав, що Україна — для всіх, хто живе на її землі, але при умові, що, живучи — любить Україну, а люблячи — працює для добра української землі та людей, що її заселяють. Україна — для того, хто хоче бути українцем, — наголошував історик. Таким чином, ключовими словами української національної ідеї, виробленої кращими представниками свідомої української інтелектуально-політичної еліти попередньої межі століть, були: «незалежність», «соборність», «державність», «демократизм».

Зрозуміло, що нація, а відтак і сформульована з тим чи іншим смисловим навантаженням національна ідея, не перетворились в єдино можливий орієнтир для провідних суспільних верств країн Європи (хоча можна стверджувати, що виведення на кін історії нації та націоналізму стало чинником, який у свій спосіб забезпечив процес активного державотворення: якщо у ХV ст. у світі існувало п’ять — шість держав, то у 1900 р. їх стало 30). Певної ваги й поширення набула слов’янофільська ідея, стрижнем якої була теза про необхідність єдності слов’янських народів. Кириломефодіївські братчики (а з-поміж них, пригадаймо, Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський) омріювали слов’янський світ, розбудований на конфедеративних (у сучасному розумінні) засадах, де кожний народ був би незалежним і мав би свою «Рєч Посполіту» (республіку). Однак на російських імперських просторах слов’янофільство не було нездиференційованим явищем. Слов’янолюбіє навіть найпрогресивніших російських патріотів часто оберталося відвертим шовінізмом і знищенням врешті-решт усього того, що не було позначене печаттю «истинно русского». У підґрунті такого «-фільства», що проросло в умовах імперської дійсності, було не просто прагнення жити разом як рівний з рівним, але бажання панування одних над іншими (під личиною, приміром, захисту слабшого народу) і зрештою поглинання «іншого».

«МИ НАШ, МИ НОВИЙ...»

Соціалісти російського зразка на початку ХХ ст. обстоювали ідею консолідації класів (робітників і селян супроти буржуазії) і — ширше — ідею єдності світового пролетаріату. Ця ідея впродовж десятиліть акумулювалася в маніпулятивному гаслі «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» і нав’язувалася редукованим спільнотам країн «соціалістичного табору» в період, коли класи в значенні, витлумаченому В. Леніним у праці «Великий почин», у постіндустріальній Європі — що показово — вже перестали існувати.

Радянський період історії став часом народження об’єднавчої ідеї в новій іпостасі, але на старих імперських уніфікаційних засадах. Відтак на світ з’явилася ідея «нової історичної спільності — радянського народу». Хто з росіян видався нездатним одразу бути асимільованим подібною ідеологією, у 20 — 30-х рр. минулого століття подався на еміграцію. Стараннями тих емігрантів на світ з’явилася й розвинулася (а в наш час успішно переживає реанімацію) євразійська ідея. Квінтесенцією євразійських настанов є ідея Росії — осердя Євразії. Європа ж, Китай, країни мусульманського світу, на думку апологетів євразійства, мають бути зведені до рівня периферії навколо «російського центру».

Своєрідним прикладом об’єднуючої ідеї стала фашистська ідея (ширше — ідеологія), що стала, у відповідності до сучасних висновків, обґрунтованих західними дослідниками, найбільш радикальним варіантом всебічної ревізії основних цінностей, пов’язаних із гуманістичною, раціоналістичною та оптимістичною спадщиною епохи Просвітництва. Добачивши в гуманізмі, прогресі, правах людини джерело занепаду, прихильники фашистських ідеалів, приміром, у Німеччині, не просто розійшлися із співвітчизниками в баченні перспектив нації, але втратили здатність до діалогу одне з одним. У 1945 р. це дозволило Карлу Ясперсу зауважити: «Німеччина зможе віднайти себе лише тоді, коли ми, німці, знайдемо спосіб спілкування одне з одним».

Повоєнні реалії багато чого змінили не тільки в Європі, а й загалом у системі цінностей Заходу. На сьогодні на Заході добре усвідомлено, що держави, у момент творення яких акцентувався національний чинник, є багатонаціональними, поліетнічними. Крім того, постіндустріальні суспільства є суспільствами сегментованими не лише в етнічному чи ідеологічному плані, але й у економічному, культурному, релігійному та ін. Утримувати такі суспільства разом — річ непроста. Відтак триває пошук об’єднуючих соціуми ідей. Члени соціумів хочуть знати, для чого вони живуть разом і вперто задумуються над тим, що їм дає таке співжиття. Сутність цілей співжиття в умовах стрімкого розгортання глобалізації й певної дискредитації національної державності (у зв’язку із «розмиванням» державного суверенітету, нездатністю владних структур регулювати увесь комплекс політико-економічних процесів на підконтрольній території, зниження суспільного статусу політики як засобу суспільної регуляції та ін.) ідеологи сучасної держави намагаються пояснювати за допомогою таких понять, як «суспільний інтерес» або внутрішній (паралельно зовнішньому) аспект «національно-державного інтересу». При цьому намагаючись відмежуватися від асоціацій «національно-державного» з національно-етнічним. Разом із тим існує й інша думка: «національний інтерес» має лише один аспект — зовнішній (власне той, який у повоєнний час був обгрунтований Г. Моргентау та доповнений наступниками). У такому випадку поняття «національний інтерес» використовується для просування цілей зовнішньої політики.

Суть інтересу як чинника, здатного виконувати інтегративну функцію всередині соціуму, еліти західних держав розкривають через низку положень: військової безпеки, метою якої є збереження національної незалежності та цілісності (суверенітету) держави, збереження конституційного ладу, економічного розвитку та матеріального благополуччя населення, збереження системи його цінностей тощо. Примітно, що в Стратегії національної безпеки США, наприклад, виділено життєво важливі інтереси, тобто ті, які «мають першочергове значення для виживання, безпеки й життєздатності» країни. Крім того, в Стратегії йдеться й про важливі національні інтереси, під якими розуміються такі, що не визначають виживання американців «як нації», але впливають на її благополуччя, на характер світу, в якому побутує нація.

«HABENT SUA FATA VERBA»

Хоч як би там було, але очевидним є одне: про національні ідеї (як ідеї етнічні) вже не йдеться. Нові реалії вимагають нових понять і категорій, які б не були заполітизовані діями та вчинками попередніх поколінь в умовах, звернемо увагу, принципово відмінних від нинішніх. Слід пам’ятати й про те, що національний інтерес нації, створеної за територіальною ознакою (як американська), і національний інтерес нації, в основі якої лежать етнічні ідентитети, — речі, які сприймаються по-різному. Отже, якщо, ми, українці, говоримо про національну ідею, то що ми маємо на увазі? Зрозуміло, що під нацією розуміємо усіх мешканців держави. Але чи хочуть це усвідомити, приміром, росіяни чи кримські татари? Вони готові трактувати себе як українців російської (чи кримськотатарської) культури?

Інший аспект: чи готові комуністи (одна з найбільших парламентських фракцій, як свідчення того, що Україна залишається прийнятним «ринком збуту» для комуністичної ідеології) та їхні адепти в Україні сприйняти національну ідею й апелювати до її положень (хай і найпрогресивніших, найдемократичніших)? Думається, ні. Національна ідея — це не просто перелік субідей. Це — система ідей, об’єднаних, так би мовити, під егідою національного. Але національне, як і демократія, для комуністів — своєрідний камінь спотикання. Як твердили латиняни, habent sua fata verba — у слів є своя доля. Від національного для прихильників комуністичного радикалізму (попри те, що він чітко позначений печаттю маргіналізації: складається враження, що сьогоденна комуністична риторика все частіше використовується, що називається, «про людське око») поки що віє «ізмом» з тим інтерпретаційним кодом, який для них залишається однозначно неприйнятним. Відтак нескладно передбачити: ліві оперують концептом національної ідеї з метою її ж критики.

Можна подивитись на проблему вироблення об’єднуючої ідеї для України і з другого боку: а чи потрібна в такий спосіб сформульована ідея нашій економічно-фінансовій, політичній еліті, діяльність якої тільки з великою долею скепсиса сприймається як проукраїнська? Адже об’єднуюча ідея, основною функцією якої є мобілізаційна, повинна трансформувати консолідованість суспільства в спільні дії. А чи багато представників української еліти готові (й прагнуть) до свідомої обопільно продуктивної співпраці з тими «працюючими злидарями» чи просто безробітними, які є уособленням середньостатичного українця, що його вони шанують тільки в період виборів? У наявності своєрідний ескапізм еліти. То на кого тоді буде розрахована національна ідея? На народ, який і так, безсумнівно, за Україну — суверенну, економічно сталу й благополучну? На народ, для якого своя земля — понад усе?

Еліта має озвучити український наднаціональний ідеал (концентрований державний інтерес, державну доктрину) так, щоб ідеї, закладені й проінтерпретовані в його межах, виявилися прийнятними для лівих і правих, бідних і багатих, старих і молоді, етнічних меншин і титульної нації. Думається, стрижень цього ідеалу має базуватись на тих поняттях, які в цивілізованому світі засвідчили свою дієвість, — державності, демократії, безпеці й добробуті громадян. Владна еліта, крім того, має виробити й аргументовано донести до мас сутність етапів і структуру механізму (з усіма його політико-правовими, соціально- економічними, культурними і т. д. складниками) досягнення задекларованих висот і висоток.

Тільки та ідея виявиться справді об’єднавчою, яка кожному дасть надію. Дати надію — закласти фундамент для суспільних перетворень.