Один для всіх?

Учора, виступаючи перед делегатами IX з’їзду суддів України, Президент закликав служителів Феміди до самоочищення від корупції. «Чого ви чекаєте? Хто за вас це робитиме? Нам треба показувати, що ми можемо ефективно самоочищатися. Судді не повинні глумитися над законом, треба від цього відбілюватися», — гранично різко зауважив глава держави. Віктор Ющенко також висловив переконання, що Вища рада юстиції має швидко знімати всі гострі питання, що стосуються неправомірних дій суддів. Щоб не бути голослівним, гарант Конституції навів цифри: поточного року у ВРЮ надійшли 284 подання щодо неправомірних дій людей у малинових мантіях, однак лише у восьми випадках були ухвалені відповідні рішення. «Ви мусите весь час пам’ятати: є злочин — має бути покарання. Тоді працює справедливість», — зазначив глава держави.

Про «болючі точки» українського правосуддя, а також про вкрай необхідні реформи судової гілки влади «День» розмовляє з чинним міністром юстиції Миколою Онищуком.

— Як вплинула парламентська криза на роботу уряду, сформованого вже не існуючою де-юре коаліцією?

— Завданням кожного уряду, незалежно від поточних політичних процесів, зокрема й парламентських, є виконання своєї конституційної функції — оперативного управління державними справами. Тому прямого впливу цих процесів на щоденне функціонування урядових відомств, та й загалом Кабінету Міністрів, немає. Разом із тим, ця залежність простежується в іншому. Інструменти впливу КМУ на ситуацію в країні — це не лише урядові рішення (постанови, розпорядження), а й законодавчі акти, на яких має базуватися реалізація політики Кабінету Міністрів. І коли криза входить до парламенту, по суті роблячи його недієздатним, ухвалення багатьох законопроектів, які уряд вносить до ВР з метою забезпечення реалізації тих чи інших реформ, ускладнене. З цього погляду, політичне протистояння, політична криза має безпосередній вплив на ефективність діяльності уряду.

Мушу зазначити, що в більшості питань, що розглядаються на засіданнях уряду, немає політичної складової. Якщо говорити у відсотках, то до 90% порядку денного політичного навантаження не мають. Узагалі ж, зокрема зважаючи на нинішню ефективність роботи Верховної Ради України, низка реформ (навіть розпочатих) залишилася нереалізованою. Наприклад, міністерство, яке я очолюю, через уряд внесло на розгляд парламенту низку законопроектів, що стосуються вдосконалення діяльності державної виконавчої служби і спрямовані на зняття законодавчих обмежень на примусове стягнення. Це стосується мораторіїв, накладених законами України на стягнення з підприємств паливно-енергетичного комплексу, підприємств, де державна частка перевищує 25% і більше, підприємств суднобудівної галузі. Приклад: за результатами минулого року із 32 мільярдів гривень, що мають за рішенням судів бути стягнені, 18 припадає на підприємства, захищені мораторієм. Це яскраве свідчення того, як політична складова, по суті, не дає можливості здійснити очевидні кроки для підвищення ефективності виконання судових рішень.

— Президент казав, що надає парламенту можливість ухвалити необхідні законопроекти протягом, цитую, декількох днів. Відтоді минуло вже...

— Відповідаю на ваше запитання: доти, доки немає указу Президента, яким скасовується дія його ж акту про призупинення Указу про проведення виборів, парламент є повноважним і може здійснювати свої функції, визначені Конституцією України.

— А якщо парламентаріям знову не вдасться ухвалити поправки до держбюджету, що передбачають виділення коштів на фінансування дострокових виборів, як розвиватимуться події?

— Наразі вельми складно прогнозувати, яким чином розвиватимуться події. У будь-якому разі, питання залишається відкритим у тому сенсі, що Президент остаточної дати виборів не визначив і парламент наразі може здійснювати законодавчу функцію. Факт залишається фактом: коаліції в парламенті не існує, й за таких умов дуже важливо, щоб були запропоновані механізми ліквідації політико-правової невизначеності. Якими будуть наслідки неухвалення парламентом рішення про фінансування виборів? У зв’язку з цим можу сказати лише одне: рішення, що мають конституційно-правову природу й не визнані Конституційним Судом такими, що не відповідають Основному Закону, мають бути виконані. Іншими словами, якщо існує правовий акт, якщо він є легітимним, обов’язком усіх державних інститутів є його виконання. Інакше можна буде говорити про кризу конституційності, а це абсолютно не те, що треба сьогодні Україні, й не те, що може принести нам хоч щось позитивне.

— Інститут Горшеніна днями оприлюднив підсумки соціологічного дослідження. Миколо Васильовичу, сьогодні три чверті українців вважають нереальними пошуки правди в судах. Отже про яку, власне, правову державу може бути мова, якщо навіть діючий прем’єр-міністр говорить, що не звертатиметься до Конституційного Суду, оскільки він заангажований.

— На жаль, очевидно, що право на справедливе правосуддя поставлене під сумнів, і як міністр юстиції я надзвичайно цим занепокоєний. Ми живемо у вільній, демократичній країні, жителі якої вільно думають, вільно обирають, вільно висловлюються. Ми маємо багатопартійність, плюралізм і, по суті, партнерські відносини між громадянським суспільством і владою. Однак чимало цих надбань і цінностей, що є елементами нашої свідомості, значною мірою нівелюються у зв’язку з відсутністю впевненості в тому, що в разі правопорушення ми зможемо відшукати істину в судах. Озвучена вами цифра — це потужний сигнал про те, щоб глава держави, парламент, виконавча влада надзвичайно серйозно поставилися до цього виклику й взагалі до розуміння рівня проблеми у зв’язку з надто низькою довірою суспільства до правосуддя. Судова система чекає цілої низки вагомих рішень, що мусять, по-перше, відновити довіру громадян до неї, по-друге, забезпечити правову впевненість українців. Якщо немає правової впевненості, багато фундаментальних, основоположних цінностей вільного демократичного суспільства можна поставити під сумнів.

Про відсутність імунітету судів, зокрема через втягування їх у політичні процеси, свідчать і останні події, коли Указ Президента про проведення дострокових виборів був, що називається, одним розчерком пера призупинений суддею місцевого Адміністративного суду. Це свідчить про те, що стан судової системи вимагає невідкладного реагування. І невипадково під час засідання президії Ради суддів я говорив про необхідність усвідомлення глибини проблеми безпосередньо суддівським співтовариством. Важливою є роль і Президента, і парламенту, коли йдеться про затвердження низки рішень, що мають дати відповіді на найбільш чутливі проблеми в системі правосуддя. Зокрема, йдеться про доступ до професії судді (а його значною мірою слід переглянути), про проблему відповідальності суддів, коли вони зловживають своїм правом, про правовий статус глав судів, а також порядок призначення їх на посаді. На всі ці питання сьогодні не дали належних відповідей. Разом із тим, слід визнати, що судова влада стала ареною політичної боротьби, коли суди залучені до політичної конкуренції, що неприпустимо за визначенням.

— Безумовно, ареною, якщо не боксерським рингом. У нас депутати доводять суддів до інфарктів, ламають меблі в судах, а Президент упродовж кількох годин, то ліквідує суд, то відновлює.

— У цьому конкретному випадку це була реакція Президента на очевидні зловживання судом своїми правами. І незважаючи на те, що укази дійсно уточнювалися, приймалися певні рішення, правова позиція щодо ліквідації Окружного адміністративного суду Києва та створення на його основі двох нових судів — Центрального окружного і Лівобережного, не змінювалася. Проте, очевидно, що рішення, які стосуються системи правосуддя, не можуть носити спонтанного характеру, і нам потрібно приймати основоположні законодавчі рішення щодо цього. Однак проблема полягає не лише в політичній практиці, коли політики (зокрема, народні депутати) втручаються в діяльність судів і не несуть за це жодної відповідальності. Проблема полягає і в рівні нашої правової та політичної свідомості. Не існує одного універсального прийому, використовуючи який можна б було отримати ідеальне правосуддя. Для цього потрібен час, законодавчі рішення, контроль за їхнім виконанням. Іншого шляху немає.

Можливо, це радикальна пропозиція, але її використала Грузія, яка ліквідувала інститут голів суддів і ці функції розподілила між органами суддівського самоврядування (загальними зборами суддів) і керівником апарату суду. Словом, больові точки, що чекають законодавчого вирішення, відомі. Особисто я розраховую, що попри всю гостроту політичного протистояння й конфлікт інтересів, парламент усе ж усвідомлює: це не питання добробуту тієї або іншої політичної сили, це питання кризи довіри суспільства до публічних інститутів влади. А суд є провідним із них.

— Можливо, парламентарії поводилися б по-іншому, якби ключовий лозунг коаліційної (!) фракції НУ-НС про ліквідацію недоторканності був би реалізований?

— Знаєте, і раніше існували випадки, коли народні депутати тим або іншим чином намагалися вплинути на рішення суду, однак банальне блокування правосуддя як такого? Такого прецеденту за весь час незалежності ще не було, і я гадаю, що громадяни України наочно пересвідчилися, що лозунг про ліквідацію депутатської недоторканності — не просто виборчий мотив, а гостра необхідність. Сподіваюся, що не лише ті політичні сили, які під цим лозунгом йшли на вибори, все-таки здійснять цей крок, проголосують у парламенті за внесення змін до Конституції і таки ліквідують депутатську недоторканність.

— А якщо копнути глибше. Найближчими днями виповниться чотири роки з моменту, коли мільйони українців вийшли на Майдан і, як ви вважаєте, зруйнувавши тоді минулий режим, за цей час вдалося побудувати щось нове?

— Дякую за це запитання. Знаєте, на жаль, існує думка, що Майдан дискредитував себе. Нічого подібного. Я вважаю, що Майдан повною мірою виконав свою історичну роль. Майдан не лише зруйнував режим, але й створив інститути свободи. Ми стали іншим типом суспільства — демократичним. Разом із тим, дійсно, ми ще не досягли стану міцності цих перетворень. Відійшли від принципу, коли країною керували політики або політик, але не прийшли до стану, коли країною править закон. Це надзвичайно актуальна проблема — повернути громадянам упевненість у тому, що закон — це найкращий правитель. Необхідно, зберігаючи всі демократичні цінності й лібералізовані суспільні інститути, крок за кроком намагатися повернути закону таку силу, яка наявна в розвинених демократіях, що устоялися. А для цього, знову-таки, необхідно провести реформу судової системи, реформу кримінальної юстиції, провести політику боротьби з корупцією, розвивати громадянське суспільство.

— Ви раніше сказали, що сьогодні влада й народ — це партнери. Усілякі дослідження громадських настроїв свідчать, що люди не підтримують ідею дострокових виборів, проте, швидше за все, вони відбудуться. Це партнерство?

— Я вважаю, це проблема в розчарованості громадян тими політичними силами, які, за підсумками, виборів приходять у парламент. У цьому, на мій погляд, корінь проблеми. Адже навряд чи люди виступають проти того, що народ є єдиним джерелом влади й лише народу надається право змінити цю владу. Коли ми говоримо про вибори як про спосіб вирішення політичного конфлікту, так цьому є альтернатива — пошук деякого консенсусного рішення. Однак хід подій свідчить, що таке рішення до цього часу не було знайдене, оскільки жодна парламентська фракція не заявила, що вона здатна створити коаліцію. А наявність коаліції — це конституційно-правова вимога. Не можна зберігати ситуацію в замороженому стані. Розчарування суспільства зрозуміле, але разом із тим відповідальність політиків або, щонайменше, тих, хто Конституцією та виборами наділений владою, полягає в тому, щоб попри все це пропонувати суспільству шляхи подолання існуючих проблем. Можливо, це потрібно робити і проти побутових настроїв тих, заради кого ці рішення насправді затверджуються.

— Чи не зависока ціна, адже ці часті політичні пертурбації істотно ослаблюють зовнішні позиції країни. Сьогодні, наприклад, уже мало хто з експертів вірить у те, що на грудневому саміті нам нададуть ПДЧ. Кому потрібен такий проблемний партнер?

— Це ціна лібералізації і ціна демократії. Можливо, так — висока ціна, але виникає питання: а чи є цьому альтернатива, невже нам варто повертатися назад? Розумію й розділяю суспільне розчарування і, якщо хочете, — суспільне нетерпіння. Але в нас немає вибору й політична відповідальність еліт, які сьогодні керують країною, полягає в тому, щоб і себе, і націю піднімати до демократичних стандартів, що устоялися, в тому числі, коли йдеться про способи організації влади. Так історично склалося, що Україна зробила крок до формування урядів партіями або блоками за результатами виборів, і, я вважаю, цей крок значущим із погляду розвитку демократії. Інша річ, що політичні сили виявилися не зовсім готові до виконання цієї місії. Як це лікувати? Як міністр юстиції схиляюся до необхідності вдосконалення системи конституційної організації влади за допомогою переходу до двопалатного парламенту для того, щоб політична турбулентність залишалася в нижній палаті, а Президент і верхня палата відповідали за інституційний розвиток. На мій погляд, ми могли б, не змінюючи форму правління і залишаючи право на формування уряду політичним силам за результатами виборів, вдосконалити існуючу систему організації влади.

— Знову-таки повернуся до дослідження, проведеного фахівцями інституту Горшеніна. Українці вважають корупцію невід’ємною частиною життя. Усі говорять про необхідність боротьби з корупцією, пропонують ідеї, проекти, але минає рік за роком, а ми «танцюємо» на місці.

— Я був би щасливий дати один надзвичайно ефективний рецепт. Але швидких рішень тут не буває. Чому? Бо ми маємо таку якість політичної культури. Бо ми маємо таку якість правової свідомості. Це речі, які складно вирішити миттєво. Так, діалектика нашого руху — повільна, можливо, з топтанням на місці. Але при всьому цьому потрібно відзначити, що, починаючи з 2005 року, Україна ратифікувала Конвенції ООН із боротьби з корупцією й дві Конвенції Ради Європи. Ми взяли на себе зобов’язання, що протягом кількох років імплементуємо ці Конвенції та ухвалимо закони. Ці закони підготовлені, Президент, як відомо, вніс їх на розгляд парламенту...

До речі, в цих законах є багато нововведень. Наприклад, вводиться кримінальна відповідальність за незаконне збагачення — це коли державний службовець не може пояснити свої прибутки. Крім того, передбачається кримінальна відповідальність за так звану торгівлю впливом, впроваджується антикорупційна експертиза, декларування витрат і майнового стану держслужбовців. Це все те, що вже лежить на полиці й може стати законом після голосування в парламенті.

Крім цього, Україна ввійшла до групи країн-членів Ради Європи з боротьби з корупцією (GRECO) і тепер у нас є чітке усвідомлення того, як сформувати систему попередження й боротьби з цим явищем. Навіть те, що я перерахував — це не просто розмова на тему, це вже нормопроектні рішення, що пройшли підготовчий етап, етап експертування. Ми набираємо багаж, який дозволить перейти в нову, якісну площину. Я розумію нетерпимість очікувань: люди втомилися і вже сьогодні хочуть мати велику правову впевненість і правову захищеність. За всієї критичності оцінок, я маю надію і, якщо хочете, — стриманий оптимізм, стосовно того, що нам потрібен рік-два для переходу в новий, якісний стан. До цього, до речі, нас підштовхують і наші зовнішньополітичні спрямування — членство в Європейському Союзі, євроатлантична інтеграція. Беручи участь в останніх переговорах про створення нової, посиленої угоди між Україною та ЄС, зазначу, що дві третини змісту цієї угоди — це наші зобов’язання щодо забезпечення необхідних стандартів у правовій сфері, у сфері боротьби з корупцією, в міграційній сфері. По суті, нам виставляють ніби репери, до яких ми повинні рухатися. І задля об’єктивності варто зазначити, що на цьому шляху пройдена велика ділянка. Саме тому, незважаючи на песимістичні виклики суспільства, що простежуються в цих питаннях, я навіть не констатую — стверджую: Україна рухається вперед і Україна, нехай не так швидко, як того хочуть люди, але розвивається як демократична держава.