Олександр ВОЛКОВ: Я не стверджував, що «не бачу перешкод для балотування Л.Кучми на третій термін». Я сказав тільки те, що сказав

— Як Ви оцінюєте усталеність більшості у ВР? Чи не здається Вам, що в середовищі більшості є протиріччя? Ось, наприклад, Юлія Тимошенко, мабуть, у запалу емоцій, заявила, що краще б вона створила більшість із комуністами, ніж із СДПУ(о). Ваш коментар подібної заяви. Зараз на більшість чекає нове випробування — вибори нового керівництва ВР. Ваш прогноз щодо узгодженості дій, знаходження компромісів серед фракцій більшості? Як врахувати інтереси фракцій під час розподілу посад?

— Усталеність більшості у Верховній Раді я не хочу оцінювати. Я хочу вірити в усталеність парламентської більшості. Зрештою, і між програмами депутатів більшості, і між програмами політичних сил, які вони представляють, є чимало спільного, того, що виглядає важливішим, ніж політичні розходження, що є завжди присутніми. Отже, компроміс — і плідний компроміс — між депутатами легітимної парламентської більшості не є неможливим.

Слова Юлії Володимирівни, згоден, були, загалом-то, емоційною оцінкою людини, втомленої необхідністю розриватися між Кабміном і парламентом, відстоювати інтереси парламенту як голови Комітету з питань бюджету та — члена уряду, якому цей бюджет виконувати не дуже хочеться.

Щодо виборів нового керівництва ВР, то я не даю жодних прогнозів. Упевнений, що більшість депутатів повною мірою відчуває свою особисту відповідальність за результати роботи парламенту. Якщо вони хочуть, щоб цей парламент взагалі був працездатним, бажають збереження власного статусу як народних обранців, то вони мають зробити все можливе для відновлення реальної законотворчої роботи для ухвалення по-справжньому прогресивного ринкового законодавства. Вибори нового керівництва ВР — один із показників того, чи хочуть депутати більшості відновлення такої працездатності. Подобається це їм чи ні — та керівництво Верховної Ради обрати доведеться. Інакше, вибачте, — у відставку.

— Яким чином забезпечуватиметься організація роботи більшості, котра зацікавлена зараз у фізичній присутності кожного депутата?

— Відтворенням справжнього ставлення кожного депутата до того, для чого він або вона, власне кажучи, й були обраними: до законотворення. Цьому, впевнений, сприятиме й ухвалена нами процедура поіменного голосування: я неодноразово заявляв, що виборець має право знати, як голосує його обранець. Шлях, причому єдиний, до пробудження почуття відповідальності кожного депутата — члена більшості перед своїми виборцями — переконання, переконання й ще раз переконання. Тих же, в кого відповідальне ставлення до своєї роботи як законодавця не прокидатиметься, будемо до цього, скажімо так, стимулювати. У мене є думка, що це будуть дійові стимули, хоча не обов’язково приємні.

— Які ваші прогнози щодо лінії поведінки меншості? Ви розмовлятимете з ними мовою ультиматумів чи можливі компроміси?

— По суті, «меншість» або «більшість» — це евфемізми, вигадані журналістами. Існує легітимна Верховна Рада, котра відкликала О.Ткаченка й А.Мартинюка з посад, які вони раніше обіймали. Рада, чиї законні рішення підтверджено Міністерством юстиції України. Ми не допустимо ситуації, коли більшість керуватиме, а меншість — вказуватиме, куди повертати кермо.

Щодо компромісів, то бувають у житті такі компроміси, котрі зрештою коштують незрівнянно дорожче, ніж будь-яка з альтернатив. Так, ми готові до розумного діалогу з тими з меншості, хто потенційно спроможний поділяти навіть не ідеологічні, а світоглядні принципи більшості:

те, що державна незалежність України не є й не може бути предметом політичної дискусії;

те, що стара радянська символіка має, нарешті, після десяти років української незалежності поступитися місцем національній символіці;

те, що держава зобов’язана гарантувати права людини й громадянина, у тому числі й право на приватну власність;

те, що в країні має бути забезпечене верховенство демократії та судової системи, що підпорядковується виключно Закону;

нарешті, сама необхідність побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Тепер судіть самі, чи можливий, як ви говорите, «компроміс» із тими, хто за своїм світоглядом орієнтується не на державну незалежність України, а виступає за її підпорядкованість певним наддержавним структурам, схиляється перед державною символікою неіснуючої держави, заперечує право на приватну власність як таку, верховенство демократії підміняє диктатурою певного класу, а незалежну судову систему — горезвісною революційною доцільністю. Адже саме з цими людьми ми ведемо «діалоги» протягом майже десяти останніх років. Думаю, про плідність таких «компромісів» кожний із читачів «Дня» може судити самостійно.

— Чи не здається Вам вибухонебезпечною ідея заміни не лише керівництва ВР, але й голів комітетів? Адже ліві в парламенті все-таки представляють близько 40% населення. Внаслідок повного відсторонення лівих від участі в керівництві ВР, по суті, майже половина населення країни буде позбавлена своїх посередників у діалозі з владою.

— Мені ніколи нічого «не здається» — я або знаю те, що мені необхідно, або знаю, де дізнатися. Вважати ідею заміни не лише керівництва ВР, але й голів комітетів «вибухонебезпечною» може тільки людина, повністю не знайома зі структурою парламенту, функціональними обов’язками його посадових осіб. Адже й голови парламентських комітетів, і їхні заступники мають значний вплив на проходження конкретних законопроектів через парламент, на формування як окремих статей, так і держбюджету загалом. Вплив, який може полягати й у блокуванні прогресивних законопроектів — чим, власне, й займається в останні роки ліве керівництво Верховної Ради.

Якщо ми обмежимося виключно заміною керівництва ВР, проблема «лебедя, рака й щуки» (ліві хочуть інтеграції, й навіть більшої, ніж Г.Зюганов; праві — відділення України від усього, аж до планети Земля; реформатори — реальних реформ) просто переміститься з рівня керівництва парламенту на рівень керівництва комітетами. Отже, завдання, заради якого, власне кажучи, й затівалося формування парламентської більшості, тобто формування насправді відповідального парламенту, — все одно не буде вирішеним.

Не погоджуся й iз твердженням, що «ліві у парламенті все-таки представляють близько 40% населення». Я згодний із Президентом України, який неодноразово заявляв, що значне число виборців, котрі віддали свої голоси лівим, не є лівими за переконаннями. Вони відчувають зрозумілу ностальгію за рівнем соціальних гарантій і державним патерналізмом часів СРСР. Саме ці обставини мав на увазі Президент Л.Кучма, коли говорив про пострадянський менталітет, впливу якого позбавлені виборці прибалтійських держав, Польщі, Угорщини... Звісно, не рахуватися з такими настроями виборців не можна, але це, насамперед, проблема нового уряду на чолі з В.Ющенком. Тому абсолютно неприпустимо, щоб економічні реформи (а я сподіваюся на їх якнайшвидше проведення прем’єром В.Ющенком) робилися за рахунок скорочення соціальних програм. І саме від того, наскільки В.Ющенко зможе у найкоротші терміни досягти оптимізації добробуту наших громадян шляхом поліпшення економічними реформами соціального захисту наших громадян, зрештою, залежить те, чи будуть ці громадяни й надалі забезпечувати голосами лівих, чи проголосують за пропрезидентські сили. В жодному разі не треба забувати, що саме Президент проголосив курс на реформи. Прем’єр же несе повну відповідальність за їх реалізацію. Я впевнений, що він справиться — а, в принципі, іншого виходу в нього немає.

— Ви вже заявили про те, що на майбутні парламентські вибори «Демократичний союз» буде йти в блоці з СДПУ(о). Чи означає це, що на нас чекають дострокові вибори? Які підстави такого можливого об’єднання? Чи існують розбіжності?

— Підстави передвиборного об’єднання «Демократичного союзу» та СДПУ(о) очевидні — робити в парламенті все необхідне для законодавчої підтримки реформ. Тому гіпотетичні розбіжності з нашими партнерами не мають істотного значення — суспільство й так розколоте за багатьма параметрами. Вважаю, що до нашого об’єднання можуть прилучитися й інші політичні сили (наприклад, Ліберальна партія, Аграрна партія, Демпартія, Партія регіонального відродження України тощо), принаймні ті, які вважають себе розсудливими. Ми готові розглянути їхню участь у нашому блоці.

Щодо дострокових парламентських виборів, то приєднаюся до думки Президента Л.Кучми, який заявив, що за умов дійсно ефективного функціонування парламентської більшості в дострокових парламентських виборах немає необхідності. Наш союз з СДПУ(о) є необхідним у будь- якому разі — й для координації дій у нинішньому парламенті, й для майбутньої передвиборної кампанії. Адже нашим виборцям потрібні реформи — тут і тепер. Надто довго люди чекали на краще життя.

— Чи вважаєте Ви, що нині в Україні є необхідність згортання демократії? Внаслідок, скажімо, складних економічних завдань, що стоять перед країною? Багато політологів проводять паралелі між тим, що відбувається в Україні зараз, і Білоруссю 1996 року. Однак обмеження демократії (зокрема й прав меншості) може бути тимчасовим, а може й перерости в хронічну форму. І тоді це вже буде шлях до Туркменістану, хоча Л.Кучма говорить про орієнтацію на Євросоюз... До речі, не могли б Ви в цьому ж контексті прокоментувати й вашу заяву про те, що Ви не бачите перешкод для балотування Л.Кучми на третій термін?

— Вважаю неприпустимим згортання демократії під будь-яким приводом, включаючи «складність економічних завдань». Світовий досвід, до того ж, доводить, що будь-яке згортання демократичних прав і свобод рано чи пізно все одно призводить до серйозних економічних втрат. Приклад цьому — Чилі, коли авторитарне військове керівництво було змушене передати владу цивільним. Тому вважаю дуже небезпечними для демократії в Україні спроби під економічними приводами поставити під сумнів конституційне право народу на волевиявлення шляхом референдуму, щодо проведення якого 16 квітня Президент підписав відповідний указ. Наголошую — дуже небезпечними.

Як посадова особа — а народний депутат України, згідно із Законом «Про статус народного депутата», є посадовою особою — не вважаю для себе можливим коментувати політичну ситуацію в країнах, які є нашими найважливішими торгово- економічними партнерами, включаючи названі вами. Скажу лише, що наша орієнтація на Євросоюз залишається незмінною.

Для підтвердження цього вам потрібно всього лише проаналізувати, скільки референдумів і опитувань проводиться у Західній, Центральній та Східній Європі — як на місцевому, так і на національному рівні. Ця форма здійснення народовладдя вигадана не нами, вона — похідна від світового досвіду демократичного будівництва. Більше того, не варто забувати й про те, що Україна підтвердила рішення свого парламенту про державну незалежність саме шляхом референдуму — в грудні 1991 року. Що ж до того, що я «не бачу перешкод для балотування Л.Кучми на третій термін», то посилаю вас прямо до мого інтерв’ю журналу «Політика і Культура». Там, зокрема, я заявив таке: «Останнє слово ще не сказали ні глава держави, ні люди, котрі розраховують на перемогу 2004 року. Ще не зрозуміло, за якою Конституцією ми обирали нинішнього Президента... Коли його обирали вперше, Конституції не існувало, а саме в Конституції 1996 року написано, що Президент може займати посаду не більше, ніж два терміни поспіль. А в закону немає зворотної сили. Тому в нас багато часу. Нехай думає Президент, нехай думає його оточення».

Вловлюєте різницю? Я не стверджував, що «не бачу перешкод для балотування Л.Кучми на третій термін». Я сказав тільки те, що сказав. Вважаю, мої слова, як завжди, справили належне враження. Приміром, на тих, хто вже потихеньку думає, як би приписати справу економічних реформ собі — ще навіть не почавши їх здійснювати. Повторю їх ще раз: закон, зокрема й Конституція, не має зворотної сили. Остаточне ж рішення, чи слід використати цю юридичну колізію, приймати, звичайно, Президенту. Так само, як і запитувати про думку тих людей, позицією яких він цікавиться.

— Ваша думка про кадровий склад уряду й ступінь його усталеності?

— Мені вже доводилося відповідати на це запитання. Віктор Ющенко отримав від Президента безпрецедентний кредит довіри, самостійно сформував уряд з осіб, входження яких у його команду само по собі не може свідчити про щось інше, крім того, що ці люди користуються повним і остаточним довір’ям особисто прем’єра. Мені не зовсім зрозумілі слова В.Ющенка в одному з інтерв’ю про те, що членами уряду мають бути «професіонали з чистими руками», про якесь «покаяння», про «поліпшення політичної позиції» когось із членів уряду.

Слова «мають бути» можуть означати тільки те, що В.Ющенко протиставляє професіоналам, які «мають бути», тих, хто працює в його уряді. У цьому випадку перед нами цінне самозізнання В.Ющенка про «професіоналів з брудними руками» у самостійно ним сформованому уряді? Крім того, В.Ющенко — не священик, щоб перед ним покаялися. Він прем’єр. Підкреслюю: він керівник уряду. Слова ж про якесь «поліпшення політичної позиції» взагалі мені здаються недоречними: політична позиція або є, або її немає.

Якими б словами не була сформульована зміна політичної позиції — «поліпшення» чи «погіршення» — суть залишається тiєю самою: та чи інша людина схильна змінювати свої переконання, а значить — схильна і до політичної кон’юнктури зради колишніх переконань. Один раз обманеш — хто тобі повірить... І де гарантія, що людина, яка сьогодні «поліпшила», завтра її не «погіршить»?

Вважаю за можливе в наявній ситуації приєднатися до думки людини, політичну поведінку якої я, взагалі-то, не поділяю, — Сергія Соболєва, заступника голови партії «Реформи і порядок», політичної структури, яка багато зробила для компрометації самого поняття реформ, структури, завдяки якій багато які наші громадяни вважають синонімами слова «реформи» і «зубожіння».

С.Соболєв заявив в останньому номері рухівської газети «Час»: «...Віце-прем’єром була призначена людина, яка має страшні борги перед міністерством оборони Росії... Це величезна помилка нового уряду...» Якщо навіть політики, небайдужі особисто до В.Ющенка, — про це свідчить жаль самого прем’єра про невходження лідера «РіП» в його уряд — кажуть про вже зроблені помилки нового уряду... Причому, зверніть увагу, вони вже не звинувачують у всіх смертних гріхах Президента — вони говорять про помилку уряду.

Стійкість уряду В.Ющенка, наголошую ще раз, залежить тільки від результативності економічних реформ, які він здійснює. Якщо економічні реформи здійснюватимуться, якщо добробут усіх громадян України, які й так котрий рік живуть на межі жебракування, поліпшуватиметься, впевнений: нестійкість цьому уряду не загрожує. Якщо ж цього не станеться, переконаний: люди не стерплять реформаторської балаканини, як і імітації реформ. Так що В.Ющенкові потрібно «закотити рукави — і до праці».

— Багато хто не може змиритися з тим, що Ви — людина, яка ще не так давно не займалася політикою — принаймні публічно — а тепер стали, за оцінками ЗМІ, людиною № 2 в політичній еліті країни. Як Ви самі пояснили б свій злет?

— Я не визначаю себе під якимось номером. Мене повністю влаштовує прізвище Волков. Не помічаю за собою якогось «злету», бо відомо, що за злетом завжди буває падіння. Мені не потрібен був злет, отже, падіння — теж не моє. У публічній же політиці я давно. У 93-му я працював з прем’єром Л.Кучмою, з 94-го — з кандидатом у президенти і Президентом Л. Кучмою. Хто не вірить, прогляньте моє інтерв’ю в «Україні молодій» того часу. Це тепер вона критикує «олігарха» О.Волкова, а тоді вона ж мене і «розкручувала». Що ж, будемо вважати це «погіршенням» позиції «України молодої»...

Може, комусь не подобається моя парламентська активність? Я — не топ-модель, щоб усім подобатися. Я — народний депутат України Волков, із власними політичними переконаннями, які я реалізовую, зауважте, тільки в рамках Закону. Комусь це не подобається? Це їхня проблема. Однак я не заздрю тим, для кого Волков — це проблема. У житті таких людей, звичайно, «завжди є місце подвигу». От тільки пораджу всім іншим бути якомога далі від цього «місця подвигу».

— Будучи почесним президентом телекомпанії «Гравіс», Ви знаєте журналістську кухню зсередини. Як Ви вважаєте, чого не вистачає сьогодні нашому ТБ у взаємовідносинах з владою? А чого не вистачає владі в її відносинах зі ЗМІ?

— Українському телебаченню, не суспільному явищу як такому, не інфраструктурі, а багатьом і багатьом його активним діячам у взаємовідносинах із владою часто не вистачає, як і всій нашій журналістиці, єдиного — професіоналізму.

Смішно, коли журналіст плутає «надзвичайний стан» і «особливе становище» — законодавчо різні формулювання, не розуміється, наприклад, на регламенті парламенту, а разом з тим дозволяє собі безапеляційні формулювання, в яких мало спільного з дійсністю. Політичній журналістиці в Україні — загалом — не вистачає знань.

Інша проблема — багато політичних журналістів намагаються бути дрібними політиками, дозволяють собі розмірковувати, що добре і що погано, як істина в останній інстанції. Журналіст має подавати факти, само собою, з власної авторської позиції. Та при цьому компетентність журналіста відіграє вирішальну роль.

Владі ж у її відносинах із ЗМІ не вистачає уміння донести свою позицію, переконати журналістів у щирості своїх намірів — я говорю зараз, приміром, про позицію колишніх керівників законодавчої влади О.Ткаченка та А.Мартинюка. Не вдалося їм переконати пресу у своїй правоті — щодо повернення адміністративно-командної системи на селі, диктатури пролетаріату.

Бачу певні проблеми і у взаємовідносинах В.Ющенка з пресою. Поки що Вікторові Андрійовичу не вдається переконати пресу конкретними доказами його багатократно проговорених реформаторських текстів. Преса хоче знати, до яких конкретно дій вдаватиметься В.Ющенко? Коли конкретно кожен громадянин України відчує результат економічних реформ, реалізованих ним і його урядом? Без відповіді на ці та інші запитання, боюся, у відносинах В.Ющенка та преси виникнуть проблеми.

— Чи дивитеся Ви програми російського ТБ? Як ставитесь до постатей С.Доренка, В.Кисельова? «Кукол» Шендеровича? Як Ви вважаєте, які журналісти і керівники мас-медіа сьогодні потрібні Україні, а які для неї небезпечні? З якими принципами, прагненнями, амбіціями?

— З величезною повагою і щирою любов’ю ставлюся до всіх названих вами журналістів та авторів — так само, як і до Ларрі Кінга і до ведучих інших інформаційних та аналітичних програм телеканалів Заходу. Якщо у С.Доренка та В.Кисельова мені імпонує їх взаємодоповнюваність, то у Кінга, як і у Кронкайте — майстерне ухиляння від того, щоб займати якусь позицію (як у нашому парламенті).

Щоправда, не можу назвати себе телеглядачем, який дивиться ці та інші телепрограми регулярно: це може дозволити собі хіба що телекритик, котрий увесь свій час присвячує не тому, щоб робити щось особисто, а перегляду зробленого іншими. У кожного із перелічених вами журналістів та авторів — свій стиль, своя манера подачі інформації. Тому і нам, на мій погляд, потрібні різні журналісти, з різними авторськими підходами. Авторство не заперечує, а, навпаки, передбачає об’єктивність.

Всенародна популярність багатьох ведучих телепрограм, якій можуть позаздрити окремі політики — сама по собі промовиста. Мій досвід спілкування з виборцями свідчить, що глядачі дуже люблять наших популярних телеведучих, тих, хто уміє бути дотепним і переконливим, подає політичні події у доступній людям формі. Це наочно продемонстрували ведучі Студії «1+1», відвідуючи ряд регіонів України. У залах завжди був аншлаг.

Моя думка — країні не потрібні журналісти та керівники мас-медіа, які сьогодні кажуть одне, а завтра інше; котрі учора підтримували одного політика, а завтра іншого. Країні потрібні журналісти і керівники мас-медіа, які нормально ставляться до усіх політиків — залежно від їх реальної ролі і значення у політичному житті. А завдання політиків — переконати журналістів у своїй правоті. Силою слова, зрозуміло. І самі журналісти, набуваючи більше досвіду, переконуються, де політична кон’юнктура, а де — політична послідовність. А будь-яка політична послідовність — навіть та, яку ідеологічно важко приймати — краща від політичної проституції, властивої деяким парламентарям.

— Як, на ваш погляд, розвиватиметься в країні ситуація зі свободою слова? Що буде противагою природному бажанню виконавчої влади залишатися поза критикою і поза контролем суспільства?

— У виконавчої влади немає бажання, тим більше «природного», як ви говорите, залишатися поза критикою і поза контролем суспільства. До того ж я б не ставив знаку рівності між словосполученнями «залишатися поза критикою» і «залишатися поза контролем суспільства». «Залишатися поза критикою» передбачає «залишатися поза критикою преси» — а преса у нас далека від того, щоб представляти інтереси суспільства. На жаль, вона виражає інтереси тих, хто її фінансує.

Читачеві ніколи не треба забувати, хто платить за згодовану йому інформацію. Не згоден і з тим, що виконавча влада в нашій країні прагне залишатися поза контролем суспільства. Вища форма суспільного контролю над виконавчою владою — це вибори, коли люди самі вирішують, кому віддати свій голос. Ніхто, як відомо, у нас не змушував виборців, як голосувати.

Ситуація зі свободою слова у нашій країні досить стабільна. Прикладів цьому більше ніж досить — поза критикою не залишається ні Президент, ні керівництво парламенту, ні керівництво уряду. Мені зрозумілий підтекст вашого запитання — ви вважаєте, що зі свободою слова в нашій країні є проблеми. Це — ваше право на власну позицію.

Проте сам факт регулярного виходу вашої газети, яка під час виборчої кампанії займала позиції, які відрізняються від сьогоднішніх, вельми показовий. У ширшому контексті хочу нагадати вам і вашим колегам по перу: наявність свободи слова не означає скасування права не добір висловів. Ми, вважаю, щоб не «нариватися» на звинувачення у переслідуванні преси, і так закриваємо очі на усталені у нашій пресі образи на кшталт «олігарх», «клан» та інші напівмафіозні слівця. У зв’язку з цим хотілося б, щоб журналісти стовідсотково дотримувалися духу і букви Закону та людської шанобливості. Зрештою, професійний журналіст завжди знайде сказати «що» і «як», щоб не порушити закону і не підставити цим самим свою редакцію, а головне — власну репутацію.

*Відповіді отримані редакцiєю письмово