Останній шанс
Сьогодні, через чотири роки після помаранчевої революції, її лідери вже не згадують про ідеали і дух Майдану і не апелюють до його волі. Ті, хто вчора на сцені головної площі країни стояв пліч-о-пліч, сьогодні — по різні боки барикад. Ціна питання для них — президентська посада. Ціна питання для країни — перемога або ж поразка помаранчевої революції. Сьогодні, з огляду на явне протистояння Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, напевно, варто говорити відкрито, а чи були вони раніше партнерами? Можливо, те, що називають духом Майдану, приховало від громадськості 2004 року факт їхньої жорсткої конкуренції, і команда Майдану, на яку вкотре зробили ставку українці на вересневих виборах 2007 року, лише ілюзія? Тим часом сьогодні, мабуть, єдиним, аж ніяк не ілюзорним фактом існування єдиного «помаранчевого» табору, є коаліція у Верховній Раді. Розпадеться вона — щонайбільше станеться остаточний розкол між партіями Майдану, в гіршому разі— Майдан як такий зазнає нищівної поразки. Чи розуміють це Ющенко й Тимошенко?
Згідно з порядком денним другої сесії ВР VI скликання, за час простою вітчизняні парламентарії повинні були розглянути і внести зміни в понад 60 законопроектів. Крім цього, нардепи повинні були підготувати для розгляду в сесійній залі близько 400 питань. Невідкладними були 16 законопроектів від Президента, переважно соціального змiсту. Однак народні обранці, які, нагадаємо, майже два місяці не займалися законотворчістю через блокаду ВР опозицією, задали трохи інший тон сесійній роботі. За один пленарний день народні обранці підтримали три постанови про створення Тимчасових слідчих комісій, покликаних розслідувати діяльність мерів Києва і Харкова, а також з’ясувати подробиці недавньої колотнечі між Луценком і Черновецьким. Разом із тим коаліційній більшості не вистачило голосів для того, щоб внести у порядок денний питання про зняття депутатської недоторканності. Таким чином, незважаючи на те, що Рада де-юре розблокована, де-факто актуальним залишається питання про крихкість і вразливість правлячої парламентської більшості і головне — перспектив її подальшого існування. Чи зможе коаліція з перевагою в кілька голосів не просто підтримувати трохи «кульгавий» парламентаризм, але і вести вперед країну за допомогою прийняття життєво важливих законопроектів? На жаль, навіть експерти-оптимісти в цьому випадку схильні до відповіді «ні». Чому? Бо коаліція не є монолітною більшістю. З одного боку, БЮТ і НУ-НС — партнери. Вони разом, нехай спотикаючись, таки створили коаліційну більшість під куполом Ради. Потім, знову-таки, пройшовши досить складний шлях з усілякими (часто — штучними) перепонами, представники цих двох політичних сил сформували коаліційний уряд на чолі з пані Тимошенко за принципом 50 на 50. Здавалося б, усе нічого: є Президент, є уряд, є лояльна до цих двох представників виконавчої гілки влади країни коаліція в парламенті, але...
Коаліція в нинішньому складі БЮТ+НУ-НС бажана й прийнятна «помаранчевому» електорату, це факт. Однак коаліція ця, по суті, сьогодні поставлена на шпагат. Питання, з огляду на вже відкриту конкуренцію між Ющенком і Тимошенко, полягає в тому, яка коаліція діє нині в Раді: пропрем’єрська чи пропрезидентська? Невизначена формула коаліційного буття ставить перед її членами чергові бар’єри — особливо, коли гарант критикує уряд, називаючи політику, що проводиться ним, «політикою авантюр і інтриг».
Політичний пасьянс останніх років демонструє, що два Віктори — Ющенко та Янукович — можуть говорити й домовлятися на політичну перспективу, в той час як союзи Тимошенко і Януковича мають тактичний, ситуативний, миттєвий характер. Але чия гра правильніша: Віктора Андрійовича чи Юлії Володимирівни? Перший, ставлячи свій автограф під всілякими мирними політичними угодами з Регіонами, ставить під удар свій рейтинг, оскільки «помаранчевий» електорат апріорі не приймає союз Ющенко — Янукович. Можливо, це політична ідеалізація, проте Віктор Ющенко, ризикуючи власним рейтингом, йде на публічний діалог із Регіонами та її лідером. У результаті, суспільство висміює «м’якого» Президента й складає анекдоти про підписання три тисячі трьохсот тридцять першого Універсалу національної єдності. Подобається це комусь це чи ні, але 34,37% — це кількість тих українців, які, прийшовши на виборчі дільниці, сказали «так» політиці Партії регіонів або, якщо бажано, політиці «антиЮщенко». Реальний приклад із життя: один житель Донецька заявив, що ненавидить Ющенка за те, що він примусив його голосувати за Януковича.
Але питання полягає в тому, що Президент як лідер усієї країни не просто повинен — зобов’язаний зважати на цей результат, чого не скажеш про прем’єра. Юлія Тимошенко, схоже, грає тим, що з огляду на об’єктивні причини не може використати гарант — вона створює ситуативні союзи з Партією регіонів, вигідні партійним донорам БЮТ і які не б’ють при цьому по її рейтингах і як прем’єр-міністра, і як лідера популярної нині політичної сили. Загальне голосування БЮТ і Партії регіонів минулого року за подолання президентського вето на закон про Кабінет Міністрів. Тоді, в момент спільного голосування бютівців і регіоналів, представники пропрезидентської фракції «Наша Україна» на знак протесту залишили сесійну залу, голосно при цьому грюкнувши дверима й звинувативши соратників із БЮТ у політичному адюльтері. Минув рік. Відбулися вибори в парламент. Політична сила на чолі з Юлією Володимирівною зібрала більш ніж пристойний електоральний урожай. І ніхто сьогодні не згадує про «зрадницьке» голосування представників однойменного блоку пані Тимошенко. А Юлія Володимирівна тим часом говорить, що готова хоч сьогодні проголосувати за скасування свого ж голосування річної давності щодо закону, покликаного регулювати діяльність уряду — про Кабмін. Здавалося б — політичне хамелеонство в наявностi, але рейтинги БЮТ зростають, як на дріжджах. Разом із тим, тільки лінивий не критикує «розбрід і хитання» в пропрезидентській політичній силі — «Нашій Україні». «Помаранчевій» партії згадують усе: і спроби 2006 року створити правлячу більшість із регіоналами, і нездатність приймати самостійні рішення, керуючись указками з Банкової...
Хоч там як, нині ситуація складається така: Ющенко і Тимошенко не бачать або не хочуть дивитися далі 2009 року і вже сьогодні вибудовують, кожний на свій лад, виборчу кампанію, причому часто на нещадній критиці один одного. До чого це може призвести і, напевно, призведе? Можливо, до остаточного розколу в таборі так званих партій Майдану, по-перше. Можливо, до перемоги Януковича на президентських виборах, по-друге. Можливо, до нового Майдану «проти всіх», по-третє. І, нарешті, до нищівної поразки помаранчевої революції як такої, по-четверте. Мабуть, єдиним рятівним колом для «помаранчевої» команди сьогодні є нинішня коаліція в парламенті. Розвалиться вона — напевно, втратиться кредит довіри суспільства до лідерів Майдану, які, отримуючи від нації шанс за шансом на чергових і позачергових виборах, грають один проти одного, замість спільної, загальної, консолідованої гри для України й українців. Сьогодні коаліційний шанс Президент Ющенко і прем’єр Тимошенко, судячи з їхніх слів і дій, не цінують, забуваючи, що завтра його може вже не бути.
