Парламентське перезавантаження. Рік по тому

У ці дні рівно рік тому Віктор Ющенко всупереч усім експертним прогнозам сказав рішуче «так» достроковому припиненню повноважень Верховної Ради V скликання. Депутатський корпус, а точніше, ті його представники, які складали на той момент правлячу парламентську коаліцію, що іменувалася антикризовою, зібралися на екстрене засідання, що відбулося пізно ввечері, де прийняли низку постанов. Серед них — рішення про непокору указу глави держави. За цей документ тоді проголосували 255 депутатів при 226 необхідних. Крім цього, екс-коаліціянти заборонили уряду виділяти гроші на дострокові парламентські вибори. У постанові ВР також зазначалося, що «Указ Президента про розпуск Верховної Ради України виданий з порушеннями низки статей Конституції, створює небезпечний прецедент, що може призвести до державного перевороту, і не може бути виконаний». Деякий час парламент під проводом Олександра Мороза рішуче відмовлявся вважати парламент розпущеним, звинувачуючи гаранта Конституції в кричущому порушенні її норм під час видання вбивчого для Ради указу. Однак у парламентаріїв була своя правда, у Президента — своя: Віктор Ющенко в результаті завізував ще кілька указів про дострокове припинення повноважень ВР внаслідок чого початкова дата виборів — 27 травня була відстрочена на півроку й позапланове парламентське «перезавантаження» відбулося 30 вересня. Тогочасні коаліціянти, які рішуче не бажали йти на вибори, неодноразово зверталися до Конституційного Суду, щоб той розтлумачив, чи відповідали Основному Закону країни укази Віктора Ющенка про достроковий розпуск парламенту. Однак незабаром Партія регіонів усе-таки зважилася спробувати свої електоральні сили в парламентській естафеті, й таким чином, навіть без вердикту Феміди, на зміну гарячій передвиборній лихоманці прийшла, хоч як це дивно, порівняно спокійна виборча парламентська кампанія-2007.

За цей час ситуація в країні, а точніше — на владній орбіті — зазнала істотних змін. Головний ідеолог торішніх позапланових виборів до Ради — Юлія Тимошенко — знову обійняла посаду голови уряду, Віктор Янукович змирився з опозиційною роллю, а Віктор Ющенко почав більше впливати на політичну погоду в країні, ніж під час прем’єрства лідера Партії регіонів. Більш того, головний «винуватець торжества» — позачергових виборів — Олександр Мороз, якого Президент тоді звинуватив у політичній корупції (за заяву про те, що антикризова коаліція матиме «залізні» триста голосів) і ревізії політичного вибору українців (за входження в коаліцію з регіоналами й комуністами) опинився на політичному узбіччі — очолюваній ним Соцпартії не вдалося подолати тривідсотковий прохідний бар’єр.

Очевидно, що дострокові вибори до головного законодавчого органу країни серед іншого забезпечили умови для зміни структури виконавчої влади, однак, навряд чи вони вирішили питання стабілізації політичної ситуації в країні, оскільки сьогодні ті самі народні депутати допускають чергові позачергові вибори, вважаючи, що відведений законом п’ятирічний термін ВР шостого скликання не проживе.

Яку роль зіграли позачергові парламентські вибори в історії незалежної України? Чи стало позапланове народне волевиявлення щепленням від політичної корупції? Які уроки отримали, і чи отримали взагалі з цієї показової виборчої історії українські політики вищого рангу?

Ці та інші запитання «День» адресував Олександру ДЕРГАЧОВУ — політологу, провідному науковому співробітнику Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

— Який, на ваш погляд, ключовий урок парламентських виборів 2007?

— Минулий рік був вельми насиченим але, на жаль, конструктиву було не так уже й багато. Сьогодні можна говорити про один урок: є певний баланс сил і можливість використати Конституцію, щоб уникнути монополізації влади в одних руках. Однак цього недостатньо для того, щоб влада була ефективною та легітимною одночасно. Щодо цього, за рік мало що змінилося, оскільки було багато конфронтаційності, й еліта не змогла зосередитися на тому, щоб побудувати доскональнішу і реально демократичну систему як оновлення влади, так і контролю над нею. Так, відбулися позачергові вибори. Загалом вони були корисні хоча б тим, що сприяли активному спілкуванню політичних гравців з електоратом. А сьогодні український електорат вельми вимогливий і непогано розбирається, хто з політиків гідний довіри. Ми бачимо, що, загалом-то, стають банкротами і відходять на маргінес штучні політичні проекти, а залишаються ті, хто все ж знайшов свій електорат і підтримує з ним зв’язок, щоб мати на кого спиратися. Однак вибори були б набагато ефективнішими, якби була оновлена власне виборча система, хоча б у частині формування списків, щоб були ефективнішими механізми взаємної заборони, мається на увазі — розподіл повноважень і відповідальності між різними владними інституціями. Але те, що потрібно було робити, еліта виявилася не готова робити.

— А чи згодні ви з думкою деяких експертів, які кажуть, що, мовляв, дострокові парламентські вибори минулого року забезпечили, зокрема, умови для зміни виконавчої влади в країні, однак не привнесли стабілізації політичній ситуації у країні?

— Так, безумовно, це лежить на поверхні. Чому так сталося? Знову ж таки, бо не були внесені відповідні зміни до законодавства, і не був запущений механізм такої ротації у владі, що зробила б еліту відповідальнішою. Сьогодні ж ми спостерігаємо, що дефіцит сучасної політичної культури призводить до того, що навіть чинні закони (і не такі вони вже погані) не діють, оскільки політична логіка інша й боротьба за владу здатна зруйнувати навіть основи державності. Для того, щоб змінити ситуацію, необхідні системні й глибокі реформи. Але знову-таки, гостро відчувається нестача налаштування провідних політичних гравців на те, щоб побудувати прозорі правила гри. Замість цього спостерігається боротьба за власні повноваження, а не за ефективнішу систему влади.

— Як ви вважаєте, чи стали дострокові парламентські вибори 2007 щепленням від політичної корупції, про що говорив Президент, підписуючи перший указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради п’ятого скликання?

— Гадаю, можна так сказати, однак ми настільки важко хворі цією корупцією, що одного щеплення абсолютно недостатньо, потрібні радикальніші засоби. Що ж до політичної корупції у найбільш брутальному вираженні (коли перекуповувалися депутати й таким чином, дійсно, спотворювалося народне волевиявлення), то це начебто заблоковане, і нині, не зруйнувавши фракцію, неможливо змінити співвідношення сил. Разом із тим, цей чинник не є досить ефективним у всій системі. Необхідно повертатися до таких питань, як якість депутатського корпусу, до того, чи є внутрішня демократія в політичних партіях: щоб не було влади однієї персони, щоб відбувалися дискусії і виборці відчували, наскільки професійно і відповідально діють ті, кому вони довірили владу.

— Ви згадали про внутрішньопартійну демократію. Оцініть її наявність або відсутність на прикладі нинішніх парламентських фракцій.

— Знаєте, ця внутрішньопартійна демократія дуже недосконала, але вона вельми помітна в блоці «Наша Україна — Народна самооборона». І ми всі знаємо, наскільки складні там внутрішні відносини, наскільки там гострі часом дискусії — відкриті й публічні, в той час як в інших фракціях картина кардинально інша.

— Як у такому випадку пояснити парадокс: демократична «Наша Україна» втрачає електоральну вагу, а авторитарна Партія регіонів або БЮТ — лідери виборчих симпатій?

— Узагалі, потрібно зазначити, що демократія в нас не дуже-то й затребувана загалом. А щодо безпосередньо партійної демократії, то тут особливу роль грають інші чинники — дієздатність, а якщо точніше — боєздатність. Але при цьому багато що залежить від того, як налаштовані окремі лідери. У тій мірі, в якій Тимошенко сьогодні готова розповсюджувати демократичні принципи не тільки, образно кажучи, на великі вибори, але й на місцеві вибори, і на взаємовідносини у владі, так само ми готові просуватися сьогодні далі. Іншими словами, дуже висока нині відповідальність однієї людини і відсутні гарантії, механізми суспільного впливу на ці процеси. Це досить довгий шлях. Необхідно, щоб політична культура іншого, вищого, сорту встановлювалася не тільки й не стільки для еліти, скільки для громадян, і щоб буденна політична практика збільшувала можливості впливу на еліту. Необхідно найрадикальнішим чином змінювати механізми оновлення, щоб до влади приходили ті, хто себе добре зарекомендував перед суспільством якими-небудь корисними суспільними діяннями, а не завдяки родинним зв’язкам тощо.

— А виходячи з нинішньої ситуації, із нинішньої кадрової політики — це взагалі реально?

— Якщо ми відкриємо списки, і за новими принципами формуватимемо депутатський корпус, ми змусимо кожного, хто претендує реально на місцях доводити, що він або вона ефективний і відповідальний. У такому випадку наш депутатський корпус оновиться приблизно на три чверті, оскільки всі інші тільки за закритими списками і можуть потрапити до парламенту. Ну, і коли будуть прозорішими внутрішні дискусії, буде очевидніше, за якими принципами працює та чи інша політична сила або коаліція політичних сил, і це оцінюватиметься виборцями. Сьогодні ж ми перебуваємо на ранній стадії цього перехідного періоду: ми зруйнували тоталітарний режим, але ефективну демократію ще не побудували, а це набагато складніше завдання.

— Цікаво було б почути вашу думку щодо того, яка нині реальна вага Верховної Ради в умовах парламентсько-президентської форми правління. Це питання виникає тому, що і спікер, і депутати час від часу кажуть, що, мовляв, парламентом маніпулюють, парламентом намагаються керувати ззовні тощо.

— Як мінімум, ця роль, дійсно, вельми суперечлива й ми бачимо це власними очима, а причини? На мій погляд, існують дві ключові причини. Перше: у нас відсутнє верховенство права, що є загальнодержавною проблемою. Друге: якість депутатського корпусу. Нам необхідні на ключових посадах у парламенті або, скажімо, в тому ж Конституційному Суді самодостатні, гідні та відповідальні люди. Люди, яким не можна наказати щось робити, яких неможливо так просто купити. Ми потребуємо тисяч і навіть десятків тисяч свідомих громадян, незалежних від чиновництва, здатних виконувати закон, а не вказівки, і здатних відстоювати власну позицію. Недостатньо просто встановити правила гри, оскільки їхніми носіями є люди. Якщо ми матимемо, кого вибирати, якщо ми знайдемо гідних людей, якщо ми допоможемо їм стати такими, тоді зміниться система. В іншому ж випадку, влада буде завжди такою, якою ми її бачимо.

— Сьогодні більшість спостерігачів сходяться в тому, що всі політичні події відбуваються під прицілом президентських виборів, що наближаються. Чи можна після них чекати затишшя?

— Дійсно, можна зазначати, що президентські вибори завершать черговий етап нашого внутрішнього розвитку, вельми суперечливий і, я б сказав, хаотичний етап. Можна чекати, що президентські вибори деякою мірою стабілізують ситуацію, але наскільки серйозно? Відповідь на це запитання залежить від результатів виборів, а також від того, які конституційні зміни нас чекають ще до виборів. Отже, частково, так, затишшя може настати, однак автоматично цього чекати не варто, оскільки все залежатиме від змісту періоду, що передуватиме президентським виборам, і від того, яким буде Основний Закон країни.

— Ви говорите про важливу роль форми і змісту Конституції. Але чи не здається вам, що причини всіх кризових українських проблем криються в головах наших політиків. Ось один вельми показовий приклад. У день, коли ВР шостого скликання відправляла «синьо-білий» уряд у відставку, Віктор Янукович, який був ще на той момент прем’єр-міністром, у своїй прощальній промові заявив, що Україна — це маленький майданчик для великих геополітичних ігор. Про що йдеться? Про те, що люди, які обіймають вищі державні посади, не вірять у країну, якою керують, принижують її, характеризуючи ось так. У будь-якій країні є влада, є опозиція, є різні позиції, але щодо національних інтересів усі єдині, а в нас...

— Так, на жаль. Але, знаєте, гадаю, не варто чекати від пана Януковича інших фраз, оскільки він не дуже досконально, скажімо так, володіє апаратом мислення. Необхідно все-таки дуже тверезо оцінювати стан справ. Україна ще в деякому розумінні не завершила процес затвердження власної міжнародної суб’єктності. Це вимірюється не тільки тим, звідки й скільки енергоносіїв ми вимушені купувати, але й ментальністю громадян, а також тим, який у нас стан патріотизму, які орієнтації і настрої населення: хто готовий воскрешати Радянський Союз, хто — бігти в інші груповання, а хто — просто іммігрувати. Це об’єктивна реальність, і в цьому значенні ми дуже чутливі до зовнішніх впливів. Необхідно вибудовувати довгострокову стратегію, послідовно її виконувати і, нарешті, досягати консенсусу еліт на українському патріотичному підмурку. А якщо повернутися до приведеної вами цитати пана Януковича, то потрібно зазначити, що Партія регіонів дійсно та політична сила, на яку робили ставку в сусідній державі, коли намагалися не дати можливості Україні звернути на власний шлях розвитку, а змусити орієнтуватися на ту систему, яку винайшли в Москві. Але якщо проаналізувати те, що відбувалося під час другого прем’єрства Януковича, то потрібно погодитися, що якщо не певний шлях, то півкроку точно його політична сила і він сам пройшли. Янукович усе-таки був не настільки вразливим щодо вказівок із Москви, як того варто було чекати. Він відчув, що він — господар у державі і в цьому значенні він став патріотом, готовим захищати національні інтереси в тій мірі, в якій вони співпадали з груповими інтересами (бізнес інтересамиспонсорів тощо) його політичної сили. Це примітивний, чиновницький, тимчасовий, непослідовний, але, попри все, патріотизм. Словом, відбуваються дуже складні процеси. Ми також можемо пригадати те, як маневрував Кучма, не даючи Україні можливості вийти на міжнародну арену могутньою, самодостатньою силою, оскільки гальмувалися реформи, оскільки ментальність керівника була, скажімо так, провінційною. Але і він маневрував, захищаючи тим самим інтереси. Так і Янукович продемонстрував здатність певною мірою маневрувати. Однак сьогодні проблема полягає в тому, що в політичні силі пана Януковича значною мірою логіка політичної боротьби за їхню особисту владу примушує їх обмежувати суверенітет України, скажімо, тим, щоб не дати нам зробити геополітичний вибір. Потрібно вступати в НАТО чи ні — це окреме питання, що необхідно скрупульозно обговорювати, а право на вступ є безумовним. Але в нас значна частина громадян перебуває у викривленому інформаційному полі, внаслідок чого громадяни не в змозі зробити усвідомлений вибір і багато хто на це робить ставку, особливо в регіонах. Це недопустимо, оскільки це не дозволяє ефективно проводити політику і в будь-якому іншому напрямі.

ЯК ЦЕ БУЛО

РОЗПУСК РАДИ В ЦИТАТАХ

Віктор ЮЩЕНКО, Президент України (2 квітня 2007):

— Останнім часом склалася ситуація ігнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій. На зміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів, що відбувалося під час формування антикризової коаліції в липні 2006 року, прийшла практика масового поповнення її складу на основах індивідуального або групового членства. Така практика є грубим порушенням статті 83-ї Конституції України, що передбачає формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій виключно депутатськими фракціями. Порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій спотворює результати народного волевиявлення, є зневагою конституційних виборчих прав громадян України, призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого в частинах другій і третій Статті 5 Основного Закону. Такий розвиток подій — реальна передумова узурпації влади в Україні, що заборонена частиною четвертою Статті 5 Конституції України. Це також загрожує національній безпеці, служить причиною дестабілізації політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету.

Відповідно до частини другої Статті 102 Конституції України, Президент України — є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина.

Такий конституційний статус Президента України зобов’язує його здійснювати заходи із зупинки порушень Конституції України, прав громадян, для попередження загроз державному суверенітету й територіальній цілісності держави.

Із цього, зокрема, витікає обов’язок достроково припинити повноваження парламенту через порушення ним Основного Закону України, якщо немає інших способів уникнути грубих порушень Конституції з боку Верховної Ради України.

Ніна КАРПАЧОВА, уповноважений представник ВР щодо прав людини:

— Можна констатувати, що з учорашнього дня в Україні почалася політико-правова криза. Тому я звертаюся до Президента повернути ситуацію в країні до правового русла. Час ще не втрачений. Сьогодні протистояння набуває загрозливого вигляду. Пам’ятаю 2004 рік, коли я зустрічалася з паном Кучмою і просила його про одне — щоб крапля крові не пролилася. Сьогодні також головне — пам’ятати про інтереси й права народу.

Загострення політичної кризи співпало з Пристрасним тижнем. Неначе сам Всевишній піддає випробуванню кожного з нас на згоду, примирення, взаємопрощення. Мені здається, що за таких умов компроміс між Президентом, урядом і парламентом потрібен як ніколи...

ЮЛІЯ ТИМОШЕНКО, лідер БЮТ:

— Оповістивши розпуск корумпованої Верховної Ради, Президент України виконав свій конституційний обов’язок і захистив права українських громадян. Тепер уже наш обов’язок полягає в тому, щоб провести чесні дострокові вибори. Тільки виборці повинні вирішувати, хто матиме владу в Україні. Купувати її шляхом хабарів народним депутатам — це антиконституційний шлях, і Президент, як гарант конституційних прав, був просто зобов’язаний захистити демократичний лад у державі.

Тарас ЧОРНОВІЛ, Партія регіонів:

— Рішення Президента є наслідком його складного психофізичного стану, прийняте під жорстким психологічним тиском і натиском багатьох людей, які сьогодні вирішили узурпувати Президента і свій контроль над ним. Ми розуміємо, що Президент потрапив у самоізоляцію і став жертвою навіювання певних жахів, що пов’язували з тим створенням більшості в 300 голосів. Але Президент ще має шанс повернути справу до нормального розгляду, не допустити хаосу в державі, протистояння, до якого фактично він підштовхує країну, але відповідальність — за ним. Я кілька років боровся проти диктатури Леоніда Кучми. Мені сьогодні особисто хочеться сказати цьому чоловікові, не знімаючи жодного звинувачення проти нього: «Леоніде Даниловичу, вибачте, я не гадав, що ми породимо таких монстрів, як Ющенко та Тимошенко. На їхньому фоні — ви ще лідер демократії».

Петро СИМОНЕНКО, Компартія:

— Президент здійснив неконституційні дії, настане час завершення його повноважень, і він буде притягнутий до кримінальної відповідальності. Виданням указу про розпуск ВР створюються всі передумови для проведення другого етапу помаранчевої революції. Це робиться для того, щоб у країні не припинявся хаос.

У цьому хаосі Президент України і його оточення намагаються відновити диктатуру кримінального капіталу прозахідної орієнтації з американськими інтересами.

Президент «повісив дамоклів меч» над парламентською демократією!

Віктор ЯНУКОВИЧ, на той час — прем’єр-міністр:

— Хочу звернутися до Президента: ще є шанс уникнути найгіршого. Потрібно сісти за стіл переговорів і домовлятися задля майбутнього України. Я закликаю Президента врахувати той вантаж відповідальності, який ляже на ваші плечі в разі відмови від конструктивного діалогу з легітимною владою. Доля всіх політиків в руках народу, і ніхто не приходить до влади назавжди, в тому числі й Президент. Так що, Вікторе Андрійовичу, зробіть цей крок назустріч Україні, ще є час.

Іван БОКІЙ, Соцпартія:

— Підписавши указ про розпуск парламенту, Президент вчинив посадовий злочин.

Він, фактично, зрадив свій народ. Я не виключаю, що Президент став заручником опозиції і, зокрема, лідера БЮТ Юлії Тимошенко. Опозиція, фактично, взяла в полон такий державний інститут, яким є Секретаріат Президента. Я закликаю Віктора Ющенка негайно відкликати свій указ про розпуск парламенту.

ПОГЛЯД ЗІ СТОРОНИ

Як світова преса коментувала рішення Віктора Ющенка про необхідність дострокового припинення повноважень Верховної Ради п’ятого скликання і проведення позачергових парламентських виборів.

TIMЕ

«Здійснивши в парламенті низку неоднозначних маніпуляцій і створивши коаліцію, Янукович став прем’єром і негайно посягнув на повноваження Президента, що залишилися. Янукович вигнав зі свого кабінету назначенців Ющенка. Відтепер Рада і Кабінет Міністрів, граючи на страхах перед злиттям із Заходом, які роздуває російська пропаганда, виступають проти політики Президента, направленої на вступ до Євросоюзу та НАТО. Парламентарії почали залишати все хиткіший «помаранчевий» альянс партій Тимошенко та Ющенка заради краще організованої і яка краще фінансується Партії регіонів і її партнерів із коаліції. На цей час коаліція має у своєму розпорядженні 258 голосів проти 202 голосів «помаранчевих». Якщо вона отримає голоси 300 депутатів Ради, цього буде достатньо, щоб змінити конституцію і скасувати президентське правління. Передбачуючи такий розвиток подій, Ющенко ухвалив рішення розпустити Раду. Перед обличчям спільного ворога, що набирає силу, Тимошенко викликалася помиритися з Ющенком. Але, можливо, вже запізно. Є ймовірність, що навіть вердикту Конституційного Суду буде недостатньо, щоб зблизити дві вибрані за всіма правилами демократії, але люто ворогуючі, гілки української влади».

THE NEW YORK TIMES

«Крихка рівновага з розподілом влади в Україні звалилася, коли Президент Віктор Ющенко видав указ про розпуск парламенту, що являє собою базу підтримки його суперника прем’єр-міністра Віктора Януковича, якого Президент звинуватив в узурпації влади. Прихильники Януковича в парламенті відреагували скликанням позачергового екстреного засідання й прийняттям резолюції, що оголошує указ Президента про розпуск парламенту антиконституційним. Депутати також проголосували проти фінансування дострокових парламентських виборів.

Ці кроки наблизили Україну до найглибшої політичної кризи з часу помаранчевої революції 2004 року, коли Ющенко переміг над Януковичем після того, як вуличні протести призвели до перегляду підтасованих виборів.

Суперництво між прозахідним лідером Ющенком і Януковичем, який підтримується Росією, відтоді бурлило на повільному вогні в українській політиці, відображаючи розкол в українському суспільстві між російськомовним сходом і україномовним заходом».

EL MUNDO

«Політична криза в Україні, викликана протистоянням Президента й парламенту, вступила в безповоротну стадію, і тепер неможливо передбачити її наслідки для цієї східноєвропейської країни. Президент Віктор Ющенко своїм указом розпустив Верховну Раду і призначив на 27 травня дострокові парламентські вибори, однак парламент відмовився підкоритися рішенню Президента.

Раніше депутати з блоку Януковича погодилися з основною вимогою Президента й «заморозили» норму регламенту Ради, що дозволяє фракціям приймати у свої лави перебіжчиків з інших парламентських груп. Саме такі дії депутатів Януковича дозволили Президенту звинуватити парламент у «зневазі до волевиявлення народу», який на останніх виборах уперше обирав депутатів Ради за партійними списками. За допомогою такого маневру антипрезидентській більшості вдалося здобути ще 21 депутата й наблизитися до володіння двома третинами голосів, необхідними для того, щоб змінити Конституцію й покінчити з помаранчевою революцією, що піднесла Ющенка на вершину влади наприкінці 2004 року.

Таким чином, знову доля України вирішуватиметься на вулицях, бо, як і в грудні 2004 року, в Києві, як гриби після дощу, почали з’являтися намети під помаранчевими прапорами прихильників Ющенка та блакитними — послідовників Януковича.

THE FINANCIAL TIMES

«Розпуск парламенту — все ж вельми суперечливе й ризиковане рішення. Деякі юристи вважають, що цей крок може бути визнаний суперечливим Конституції.

Під час проведення повторних виборів, найвірогідніше, більшість голосів наберуть партії, очолювані Януковичем і одним із лідерів опозиції — Юлією Тимошенко. Остання зараз — у стані союзників Ющенка, однак багато хто вважає, що вона й сама не проти поборотися за посаду Президента. Тим часом союзники Януковича попереджають, що повторні вибори можуть загострити тертя між заходом і сходом країни. Таким чином, за їхніми словами, можливість розколу України на російсько- і україномовну частини знову опиняється на порядку денному».