ПЕРШI ОЗНАКИ ПОТЕПЛIННЯ

Канцлера Шредера під час його візиту до Києва супроводжувала досить значна делегація — міністри внутрішніх справ, фінансів, держсекретарі і представники міністерств закордонних справ, оборони, юстиції, охорони навколишнього середовища, сільського господарства, економіки. Це, власне, вже говорило про те, що питання, що зачіпалися на консультаціях, були більш ніж серйозними, і стосувалися практично всього спектра двосторонніх відносин. У ході консультацій було, до речі, оголошено, що Німеччина передасть Україні обладнання для вдосконалення інфраструктури кордону на суму 300 тис. марок — це зроблено для того, щоб максимально скоротити труднощі, які неминуче виникнуть iз впровадженням шенгенського прикордонного режиму на кордонах України з Польщею, Угорщиною та Словаччиною після вступу цих країн до Європейського Союзу. Відносини України з ЄС і НАТО були окремою темою консультацій. Головна увага все ж приділялася обговоренню можливостей спільної боротьби з тероризмом. Це і недивно: саме події 11-го вересня у Сполучених Штатах послугували причиною того, що консультації, які спочатку планувалися на середину вересня у Ялті, були перенесенi на початок грудня та стисненi до одного дня замість запланованих двох. Канцлер Шредер став першим лідером однієї з провідних західних держав, який відвідав цього року Київ. Причини охолодження у відносинах між Україною і Заходом відомі. Візит став у певному значенні сигналом того, що Захід загалом не збирається проводити щодо України політику ізоляції, як це відбувається в останні роки з Білорусією. Проте зрозуміло, що не найприємніші для Києва теми «певних недоліків у трансформації суспільства», як делікатно висловився напередодні консультацій посол ФРН в Україні Дітмар Штюдеманн, а також проблеми свободи преси і свободи слова в Україні також були серед головних під час консультацій. Німеччина, зі свого боку, обіцяє допомогти у подоланні «витрат».

Існує і ще один нюанс, що певною мірою примусив німецьке керівництво протягом останнього часу внести деякі корективи у свої пріоритети. Німеччина разом з Великою Британією повністю підтримала Сполучені Штати відразу ж після терактів 11-го вересня, керівництво Німеччини відразу ж висловилося за участь в антитерористичній коаліції, і у тому числі — у воєнній операції проти тероризму. Це могло дорого обійтися нинішньому керівництву країни, оскільки вмить виникло тертя між партнерами по правлячій у Німеччині коаліції соціал-демократів і зелених. Канцлер Шредер навіть вимушений був погодити голосування в Бундестазі щодо дозволу на відправку військ до Афганістану з голосуванням про вотум довіри своєму кабінету. Відповідь на обидва запитання у результаті виявилася позитивною, і коаліція встояла.

І оскільки політика саме цієї коаліції багато в чому буде визначати подальші події у Центральній і Східній Європі, а отже, і політику Німеччини стосовно України, «День» попросив відповісти на ряд запитань стосовно цього одного з провідних експертів Німецького Товариства зовнішньої політики Александера Рара.

Актуальний коментар

— Як відомо, у Німеччині зараз перебувають при владі політичні сили, які називають «червоно- зеленою коаліцією», котрi є союзом зелених і соціал- демократів. Наскільки дана коаліція ефективна у політичній системі Німеччини? Які перспективи?

— У Німеччині суспільство вже дозріло для того, щоб на перший план свого добробуту ставити саме проблеми екології. У нашій країні є відчуття, що саме екологія, захист навколишнього середовища для виживання людства, для розвитку Європи та її економіки є життєво необхідними. В інших країнах, особливо у Східній Європі, екологічні рухи ще не настільки сильнi й не мають такого впливу. Саме з вказаних вище причин зелені три роки тому прийшли до влади у Німеччині й уперше потрапили в уряд на федеральному рівні. Але трагічні події 11 вересня докорінно змінили ситуацію. Крім того, що зелені не змогли втілити власну програму в життя, вони були вимушені йти на величезні компроміси і здати грунтовні позиції у внутрішній політиці промисловим лобі, чим вони собі зіпсували імідж в очах своїх виборців. Але 11 вересня змінило ставлення їхнiх прихильників до них самих, оскільки зелені з великим тріском і внутрішніми протиріччями все-таки підтримали той «мілітаристичний» курс, який поставив собі за мету сам канцлер Шредер. Він грунтовно став на бік США, а електорат зелених був проти сприяння у війні в Афганістані, проти тривалого втягування Німеччини у незрозумілу для багатьох обивателів у нашій країні війну з ісламським тероризмом. Тому зараз реально існує ризик розпаду коаліції червоно-зелених, оскільки верхівка зеленої партії пішла проти принципів свого руху. І той самий електорат на наступних виборах уже навряд чи підтримає цю партію.

— Чи можлива така коаліція у країнах Східної Європи, зокрема у пострадянських державах?

— Червоні у Німеччині — це не червоні у Польщі, і, тим більше, в Україні. Українські ліві значно відрізняються від польських і є старими комуністами. У Польщі — це вже посткомуністи, які все більше й більше стають соціал-демократами. На Заході червоні — це соціал-демократи, якi все більше й більше стають консерваторами. Вони вже не так завзято відстоюють ідеї рівності, соціал-демократичні ідеали, котрі вони проповідували, починаючи з 19 століття. Сучасні соціал-демократичні партії в Англії, Німеччині трансформуються і шукають вже нову ідеологію, позиціонуючи себе як партії модернізації суспільства, а не як партії справедливості чи партії робітників і селян. Адже саме такими вважають ці політичні сили на Сході Європи. Тому порівнювати дуже складно. Соціал-демократи у Західній Європі хочуть залишитися при владі, отже, вони будуть рухатися у центр, а у Східній Європі червоні партії намагатимуться йти вліво, щоб привернути старий електорат, у представників якого ще збереглися ностальгійні почуття стосовно минулого.

Щодо зелених, то тут взагалі величезна відмінність. У Німеччині, Франції вони є західно-лівими прогресивними силами, які сповідують пацифістські погляди, бажаючи добитися поліпшення стану екологічного середовища у Європі. Партії зелених у Східній Європі знаходяться у зародковому стані або просто думають, що зможуть переконати населення, що орієнтується на стан економіки, насамперед, а не екології, у потребі їх підтримати. В Україні ці політичні суб’єкти є партіями, створеними під певний фасад, що мають красивi назви і займаються не стільки екологічними проблемами, скільки економікою і питаннями влади.

— І все-таки в Україні можна констатувати наявність соціал-демократичних партій, котрі прагнуть у центр політичного спектра та орієнтуються на своїх європейських ідеологічних побратимів. Хоч їхнi опоненти кажуть, що цi партії відстоюють інтереси представників фінансової буржуазії так званого олігархічного типу.

— В Україні інші реалії, але вона стоїть на правильному шляху розвитку. У тій же Німеччині з великим полегшенням розглядають той факт, що на пострадянському просторі відбувається консолідація до середини, тобто створюються центристські партії, що немає більше поляризації та революційного стану, де червоні б’ють білих, і навпаки. Білі — це, звичайно ж, націоналісти, а червоні — старі більшовики. В Україні народ тягнеться і підтримує партії політичного центру, що у кінцевому результаті принесе стабільність країні. І ці прогресивні зрушення радують.

Не радує Захід те, що поки дані партії не є прибічниками тих ліберальних канонів, яких дотримуються такі партії на Заході. Але всі розуміють, що це питання зміни поколінь, і за один день суспільство у плані демократизації змінити неможливо. Трансформація українського суспільства триватиме більш значний період часу.

— Які саме ліберальні цінності ви маєте на увазі, адже лібералізм — досить широке поняття, яке по- різному трактується у країнах Східної і Західної Європи?

— Це, насамперед, ті ліберальні канони, які формувалися на Заході також десятиріччями. Коли Німеччина програла Другу світову війну, я б не сказав, що велику частину населення становили демократи. Але протягом 20—30 років у нас демократичне суспільство відбулося, тому що люди серйозно сприйняли ідеї прав людини, поділу влади тощо. Люди почали виявляти солідарність у суспільстві. Створилася багатопартійна система. Тобто демократичний культурний цивілізований простір розвивався досить успішно.

Після того як впала «залізна завіса», дана ідеологія поширилася на Схід, де її також почали із задоволенням сприймати. Але чим далі на Схід, тим важче внаслідок культурно-цивілізаційних традицій та відмінностей.

— Як ви вважаєте, процес просування до того, щоб ці ліберальні канони стали невід’ємною складовою нашого українського суспільства, потребує корекції?

— Необхідно вносити певнi корективи. Дивіться як на Заході обурюються, коли політичні лідери проводять громадянськi форуми або намагаються насаджувати демократію зверху. А демократичні цінності, як вважають на Заході, повинні приходити знизу. Однак забувається, що вони, особливо у Німеччині, насаджувалися зверху в 50-ті роки з боку Америки, Англії та Франції. Тобто у нас також не все гаразд з власною історичною пам’яттю. Але є сам факт існування відкритого для співпраці Заходу, де у більшості ліберальні цінності розглядаються на рівні релігії. Цим самим Захід стає привабливим для тих країн, котрі шукають орієнтири у новій світовій політиці. На Китай, Туреччину Україна орієнтуватися не буде, а йтиме прогресивним шляхом, чому сприяє й те, що Росія вибрала аналогічний шлях розвитку.

— У який період часу зміг би, на ваш погляд, сформуватися в Україні грунтовний набір демократичних політичних сил? Наприклад по-європейському червоно-зелена коаліція?

— Не раніше ніж через десять років, якщо ви говорите про ту коаліцію, котра існує у Німеччині. Якщо ж говорити про нову демократичну силу, то в Україні багато що пущено на самоплив, але без проходження олігархічного етапу в історичному плані не обійтися. У цьому необхідно розглядати стабілізаційний елемент і стежити, щоб фаза олігархічних партій переросла у майбутньому в справжню демократичну систему суспільства, з відповідними гравцями на політичній арені. І над цим, на мою думку, українському громадянському суспільству потрібно працювати.

Дмитро ЖИРЕНКО