Право на місто
«Найбільш серйозною загрозою для країни, що претендує на звання демократичної, є очевидна налаштованість загальнонаціональної та місцевої влади на терпиме ставлення до скорумпованих чиновників та працівників міліції, а також до посадовців найвищого рівня, які не сприймають всерйоз такого явища, як расизм», — вважає відомий американський дослідник, директор Інституту Кеннана та Проекту порівняльних міських досліджень Міжнародного центру підтримки науковців ім. Вудро Вільсона (Вашингтон) Блер Рубл. Про це та про вплив міграції на становлення інституту прав людини в Україні йдеться у його останній роботі «Новітнє право на українське місто», яка нещодавно вийшла друком в Україні.
Вчений вважає, що доступ до громадського простору (вулиць, магазинів, закладів харчування) має бути вільним для всіх мешканців міста, незалежно від того, народилися вони в цьому місті чи приїхали на роботу або навчання з інших країв. Звернувши свій погляд на Київ, Харків та Одесу, науковець зосередив свою увагу на іммігрантах і спробував з’ясувати, наскільки глибоко вони почуваються інтегрованими у щоденне життя та економіку великих українських міст, наскільки їм вдалося вийти за межі рідних спільнот. На переконання автора, ступінь комфортності мігрантів у користуванні громадським простором — важливий показник їхньої інтегрованості в українське громадське життя, а для великих міст — індикатор здатності увібрати в себе незвичне, відчути його своїм.
Для узагальнень американський дослідник скористався даними анкетування, що проводилися у 2001—2002 рр., а також низки соціологічних досліджень 2007—2008 рр. та результатами роботи з мігрантами — мешканцями зазначених міст у фокус-групах. Зрозуміло, що такої бази замало для вичерпних відповідей, але на їхній основі можна порушити проблему та виявити існуючі тенденції.
Ще десять років тому в Україні домінувала загальна атмосфера толерантності, стверджує вчений. Навіть якщо дехто з місцевих жителів у глибині душі негативно ставився до мігрантів — він цього не виявляв. А найприязніше до прибульців ставилися ті, хто сам зазнавав у минулому проблем з адаптацією в міському середовищі. Однак, на думку дослідника, вже тоді вчувалися тривожні сигнали, які з часом лише посилювалися. Перш за все мова про неоднакове ставлення українських громадян до іммігрантів із різних расових груп (більш упереджене — до осіб неєвропейського походження). На це вказує також оцінка самими мігрантами досвіду спілкування з міліцією. Щодо останньої всі опитані виявили дивовижну одностайність, вважаючи, що саме від неї — більшість випадків несправедливості та правопорушень. До речі, не бачать вони захисника і в місцевій владі. Негативно автор також оцінив й зображення мігрантів в українських засобах масової інформації — адже вони досить часто роблять акцент на нелегалах, а повідомляють про них лише в контексті з криміналом та хворобами. На думку дослідника, саме такі упереджені за змістом повідомлення й формують значною мірою ставлення широких верств населення до новоприбульців.
Науковець, який тривалий час вивчає розвиток ситуації в Україні, застерігає — вона погіршується. Нині, поруч з домінуючими схвальними і навіть захопленими оцінками здобутків демократії в Україні, від мігрантів можна почути й таке: «Скінхеди лише зараз стали численними. За Кучми таких людей не було». В результаті, за наведеними спостереженнями, навіть у найбільш толерантному з зазначених міст — Одесі поява мігранта на вулицях у нічних час прирівнюється до лотереї. Страх за своє життя, відсутність почуття безпеки в українських містах — ось відносно нові та неприємні для України явища останнього часу. Підтвердження тому — випадки насильства та навіть вбивств на расовому ѓрунті в Києві — тут ставлення до мігрантів виявилося найскладнішим.
Утім, громадяни України можуть цілком справедливо стверджувати: усе це свавілля — проблема не лише мігрантів. Як з’ясувалося, ті також не схильні перекладати провину на своє українське оточення. Більше того, мігранти навіть співчувають нам, бо, на думку одного з опитаних: «У вас більше проблем з вашою державою, аніж у нас із нашою. Ми можемо повернутися додому й жити там, а от ви живете тут, і це ваша країна. Ті, хто при владі, не поважають вас — громадян, що народилися в цій країні. То що вже говорити про нас?» Справді, коли сам відчуваєш хамське ставлення та неповагу до людської гідності ледь не кожного дня, говорити нема чого, але все одно варто. Отже, порушена автором нового видання тема насправді не обмежуються проблемами мігрантів у сучасній Україні.
Як можна зрозуміти, ознайомившись із дослідженням, ми в Україні маємо справу із тенденцією до посилення нетерпимості, та ще й за умови доволі індиферентного ставлення держави. Але досвід інших держав незаперечно свідчить, що шлях до успіху лежить в іншій площині — подобається це комусь чи ні, але в умовах глобалізованого світу зв’язок між сталим розвитком аборигенів та наявністю у мегаполісах різних за традиціями культур є неминучим. Питання стоїть лише так: чи зуміємо ми, як належить, використати цей капітал різноманітності, а чи втратимо таку перевагу, розтринькуючи (за висловом дослідника) важливі ресурси.
