Президентська, парламентська, змішана...

Як уже писав «День», перебуваючи з офіційним візитом у Брюсселі, прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко виступила з сенсаційною заявою. Мовляв, шанс пройти через Раду має тільки парламентська форма правління, а президентська — не отримає підтримки українських депутатів. Прем’єр-міністр зазначила, що конституційна реформа в Україні назріла, оскільки сьогодні фактично існують дві виконавчі гілки влади: одна — очолювана Президентом, інша — прем’єр-міністром.

Цю заяву Юлії Володимирівни з натхненням сприйняли комуністи. «Якщо це не гра з боку Тимошенко в протистояння з Президентом, то ми, в принципі, зможемо протягом кількох місяців внести зміни до Конституції. Принаймні, голосів комуністів, Партії регіонів, Тимошенко і блоку Литвина для цього вистачить», — заявив Олександр Голуб. А, як відомо, що в регіоналів на думці, те в комуністів на язиці.

У вівторок з’явилася і реакція з боку Секретаріату Президента. Мовляв, Віктор Андрійович зовсім і не прагне до встановлення президентської форми правління.

За словами секретаря Національної конституційної ради Марини Ставнійчук, «Президент чітко заявив, що на сьогодні найкомпроміснішою і найвдалішою залишається змішана форма правління». Звинувачення на адресу Президента, «зокрема, що він наполягає на президентській республіці з поверненням собі або набуттям якихсь неймовірних прав, не відповідає дійсності».

Примітно, що до кінця незрозуміла й позиція самої Юлії Володимирівни, а також політичної сили, що представляється нею. За яку форму правління вони виступають. Багато бютівців у розмові з «Днем» однозначно виступили за президентську республіку. Щоправда, зазначали, що дискусій з цього питання у фракції не було.

Ми запитали регіональних експертів «Дня»: «Яка, на ваш погляд, форма державного устрою (президентська, парламентська чи змішана) може бути найефективнішою для України?».

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету:

— Річ у тім, що жодна зі згаданих систем державного устрою не є ідеальною. Завжди потрібно дивитися, як вона «ляже» на конкретні умови тієї чи іншої країни. Зміна системи відбувається рідко — в залежності від конфігурації сил, яка склалася на певному етапі розвитку. Якщо ми подивимося на нинішню ситуацію в Україні, то нескладно помітити, що в нас найвпливовішими фігурами є прем’єр-міністр і Президент. Говорять навіть про роздвоєність виконавчої влади, яка посилилася внаслідок політичної реформи. У результаті прем’єр і Президент стали конкурентами, між ними виникає постійні тертя, що примушує задуматися над необхідністю змін. На мій погляд, більш прийнятною для нашої країни сьогодні була б не президентська, а парламентська модель державного устрою. Боротьба за президентський пост у нас завжди набирає драматичного обороту і так буде й надалі. Бо це дуже ласий шматок — переможці отримують усе, а ті, хто програв — нічого. Причому на досить тривалий термін. Зовсім інша річ — парламентська система. Тут завжди залишається можливість переграти ситуацію, якщо вона зайшла в глухий кут. Для цього опозиції досить скласти півтори сотні депутатських мандатів.

Таким чином, прем’єрові необхідно шукати компроміси, зважати на інтереси інших політичних сил. Що стосується президентської системи, то вона вже була в нас за часів Л. Кучми — закінчилося все, як відомо, помаранчевою революцією. Окрім того, президентська модель більш відповідала реаліям 1990-х років, коли в країні здійснювався перехід до ринкової економіки. Проте, цей складний етап ми вже минули. Якщо подивитися на Європу, то президентська модель збереглася лише у Франції. Її творець — генерал де Голль намагався таким чином зберегти політичну стабільність у країні, яка переживала потрясіння через розпад колоніальної системи. У нас же нинішня система загалом успадкована від радянського минулого — президентська вертикаль замінила обкоми і райкоми, а сам Президент став генсеком. Зараз це виглядає дуже архаїчно — Україні необхідна сучасна європейська модель державного устрою.

Максим АВКСЕНТЬЄВ, Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу:

— Форма державного устрою України є мабуть чи не найбільш ключовим питанням для української державності. Невизначеність у цьому питанні — той найслабкіший гвинтик у механізмі управління, через який усю державну машину останнім часом трусить і підкидає.

Однозначної відповіді на нього немає, як і немає взагалі чітких цільових орієнтирів, куди ця машина рухається. Замість однієї, консенсусної відповіді, що задовольняє більшість населення, ми маємо різнокольорову палітру варіацій, які до того ж часто змінюються в залежності від нюансів кон’юнктури.

Нерідко можна почути аргументи на зразок «це властиво українському духові, менталітету». В історії України є готові набори персоналій і фактів, які свідчать як про прагматичну доцільність сильної вертикалі влади, так і про глибоке народне коріння демократизму. Проте і в тому й іншому випадкові наявна така собі зневага до «гречкосіїв», низової черні. «Чорні ради» для української історії — скоріше виняток, аніж правило. Майдан зручний як історичний експонат, аніж як чинний зразок самоврядування.

Проблема полягає не у псевдовиборі з двох альтернатив, а в можливості реального підключення механізмів місцевого самоврядування. Фактично, останнє може ефективно діяти як при президентській, так і парламентській формах правління. Включення до політики активної частини громадськості (не-чиновників) дозволяє вирішити безліч питань державного управління. На ділі ж маємо щось зовсім інше: йде поступова концентрація влади навколо двох-трьох центрів, які через голову нібито непрацездатного представницького органу прямо звертаються до «народу». Підсобіть, мовляв, законодавчими ініціативами, а заодно й проконтролюйте депутатів, які зарвалися. Тобто маємо логіку сильної влади, яка вже де-факто діє згідно з правилами президентської форми правління.

Але не виключено, що зараз така форма виявиться меншим із двох зол. Бо повне переміщення центрів впливу до парламенту за нинішніх умов може призвести взагалі до зупинки державної машини. Усе частіше ми згадуємо плюси кривуватого, але відрегульованого механізму управління «за Кучми». Усе складніше спростовувати аргументи тих, хто згадує ці часи як приклад відносного балансу між національними та економічними пріоритетами. На жаль, новітня історія «після Майдану» відчуває дефіцит на позитивні приклади ефективного, стратегічно діючого парламенту.

Так що президентська форма виглядає зараз більш оптимальною. Не виключено, що в невизначеному майбутньому Україна все ж таки зупиниться на парламентській формі правління. Очевидно, що шлях до нього лежить через реальне включення все більш широких шарів суспільства до важелів прийняття ухвал. Але, схоже, що це зайва розкіш для нинішнього покоління, з урахуванням серйозних внутрішніх і зовнішньоекономічних викликів.

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Житомир:

— Думаю, не можна механічно переносити якісь форми правління на український грунт. Потрібно враховувати особливості перехідного періоду в Україні — чи готова країна, її виборці, чи є у нас самодостатні партії та інституції для здійснення тієї чи іншої моделі. Чи є необхідне законодавство, відповідна демократична культура. Тому що у нас, з одного боку, має місце фетишизація права, закону, з іншого — правовий нігілізм, причому на всіх рівнях. З огляду на перехідний характер нинішньої ситуації в Україні, потрібно виходити з того, що якнайбільше відповідає сьогоденним потребам держави, а не інтересам тих чи інших політичних лідерів. Якщо керуватися цим, то, на мій погляд, на даний час найбільш адекватною є президентсько-парламентська форма правління — тобто змішана система з посиленням президентської складової. Бо якщо говорити про підсилення ролі парламенту, то немає у нас зараз політичних партій європейського типу, а є просто бізнес-клуби. Немає також внутрішньопартійної демократії. У суспільстві теж немає реальної демократії, бо вона передбачає контроль виборців, народу за владою. Повинні також існувати критерії, вимоги до тих, хто буде уособлювати українську владу, чого зараз теж немає. Як немає і багатьох повноцінних інституцій, нормальної економіки. Але для президентсько-парламентської республіки мають бути чітко виписані повноваження і обов’язки і Президента, і Кабінету Міністрів і Верховної Ради. А зараз у нас фактично простежується двовладдя, і, що найгірше, — у виконавчій гілці влади. І відсутній інститут відповідальності кожної із гілок влади. Але ж потрібно, щоб стабільно попрацювали, парламент, уряд, щоб була реалізована хоча б одна програма — чи з розвитку сільського господарства, енергетики, пенсійного і медичного забезпечення, медичного страхування. Ми маємо також потужні зовнішні виклики, в тому числі — зростання цін на енергоносії, нафту й таке інше, і потужні впливи з різних боків. Україна є зоною геополітичних інтересів певних країн — і європейських, і США, і Росії. І коли у нас така аморфна, конфліктна влада, коли лідери постійно чубляться — це тільки шкодить українським інтересам. Ми втрачаємо дорогоцінний час, коли маємо нагальні потреби внутрішнього і зовнішнього характеру. Отже, потрібна система стримувань і противаг, яка б працювала.

Якщо говорити, що зараз у нас більше парламентсько-президентська модель, то, гадаю, в разі, коли буде вибудуваний механізм відповідальності влади перед виборцями за результати своєї діяльності, наші можновладці нарешті перестануть перетягувати на себе повноваження. На мій погляд, ті, хто затіяв написання чи то нової Конституції, чи її нової редакції, знову скеровують нас на непотрібні дебати. У нас панує уява, що коли ми на папері напишемо добру Конституцію чи закон, такого не буде. Та краще було б не збуджувати суспільство, не відволікати енергію на вирішення непотрібних завдань. А прийняти новий конституційний закон про Кабінет Міністрів відповідно до чинної Конституції. Якщо все ж вирішать змінювати Основний Закон, то потрібно підсилити повноваження Президента. Але будемо реалістами — в нинішній Верховній Раді цього може не бути. Тоді ініціаторам змін доведеться порушувати перехідні положення чинної Конституції, які стосуються порядку внесення змін до неї. Але цього не можна робити. Не можна весь час борсатися у правовому «бєспрєдєлє», хаосі. Треба колись починати жити за законом, і перестати нагнітати протистояння в суспільстві.