Про переваги болю

Це трохи дивно для країни такого розміру, з таким ВВП, такою часткою молодого населення, таким урядом, такою невеликою економікою... Ми були серед країн, що здобули купу медалей на двох останніх Олімпійських іграх (11-те й 14-те місця з вісімдесяти країн, що здобули хоч якісь медалі). А на недавніх Параолімпійських іграх у Лондоні посіли четверте місце, поступившись зовсім трохи британцям, що були третіми.

Серед нас, виявляється, є немало хороших атлетів.

Ми, наприклад, маємо двох тяжів, що вже роками контролюють важковаговий дивізіон світового професійного боксу, і одного зовсім малого атлета, що може зробити 4000 віджимань за дві з половиною години у свої сім років.

У нас також чимало інших видатних спортсменів, великих футболістів, скажімо, які часто нас розчаровують, якщо не грою, то своїми політичними уподобаннями.

Але на загал ми таки нація великих спортсменів.

І мені не завжди було зрозуміло, чому.

Козацька кров?

Чи й справді ген наших невгамовних і хоробрих предків живе у нас і до сьогодні? Тоді чому навколо так багато безславних, підступних, маніпулятивних, брехливих, боязких, слабких, безсоромних, нікчемних людей? Подивіться лише на Верховну Раду... Втім, там спортсменів мало. В парламентських бійках вони одразу хапають за горло і дужче б’ють найслабших.

Ніякого тобі спортивного духу.

Так, спадковість відіграє роль у хорошій фізичній змагальності. Але є ще один важливий фактор, що здіймається над усіма іншими: над вдалою генетикою, добрим тренером, розуміючою сім’єю і урядом, який вчить тебе займатися спортом, а не пияцтвом.

Цей фактор полягає в тому, як добре спортсмен може впоратися з болем.

Це є найголовнішим.

Витримувати біль і муки, які організм посилає, коли ти перепрацьовуєш, і скеровувати їх собі на користь є надзвичайно важливим у будь-якій спортивній кар’єрі. Це різниця між видатним спортсменом і ніким.

Тому успіх наших параолімпійців у Лондоні є таким показовим у цьому сенсі. Людям із фізичними вадами, що змагаються на такому рівні, доводиться долати вдвічі більше болю.

На щастя, їм, як і українцям на загал, до болю не звикати.

Небагато народів мали, більш страдницьку історію.

Часто говорять, що українська сутність — це послушність. Перед Богом, батьками, традицією і власною вимогливою жінкою. Що українці є більше виживанцями, ніж революціонерами, незважаючи на бунтівні риси, що заклали у їхній характер вільні й безкраї козацькі степи. Вони знають, як контролювати бунт у собі до більш підходящих часів і як витримати непросту долю.

Рільке колись писав: «Хто говорить про перемогу? Перетривати — є всім».

Це могло бути про нас.

Українці знають, як виживати, а тому знають дуже добре про страждання і біль. І вони знають: можна жити з болем, бо навчилися з ним дружити.

Мій давній друг Євген, із яким ми в молоді роки «качали залізо» в одному зі спортивних київських підвалів, говорить, що після сорока років слід починати бігати. Прийшов такий час. Він пропонує довші дистанції, бо «тоді можна втекти від нудьги на довшу віддаль». Він показує на далеку дюну, що я її заледве можу побачити вздовж атлантичного берега, де ми відпочиваємо з сім’ями, і каже: «Туди».

Ми прибігаємо до дюни через годину. Він — зі звичним спортивним ентузіазмом. Я — з болем в усьому тілі й наріканням.

Євген сміється. Каже, що біль може бути дуже корисним. Для всіх.

Леопольд фон Захер-Мазох, уродженець Львова, про те знав.