Про страх
В іншому випадку у неї з'являється прагнення якомога більшою мірою «охопити» світ і тим самим захистити себе від нього. Звідси і прагнення до власності.
«Власність — це ніби поширення нашого «я», і володіння хоча б якимось майном робить людину «більшою» і тому важливішою», — пише психолог Дж. Грін. Ці проблеми сягають корінням у дитинство (в період так званої «анальної» фази — небажання дитини розлучатися зі своїми виділеннями — частиною себе). У результаті людина вважає: що більше багатство, то більша влада і надійніший захист від загрозливого світу. Таким чином, людина потрапляє у зашморг і не може реалізувати себе, тобто виражати себе через процес творчості. Адже насправді виявляється, що цей захист не працює, загрозливий світ проявляє себе ще більшою мірою. Адже що більше багатства, то більший страх втрати, а проблеми, пов'язані з безпекою, загострюються. А мета — інтеграція у світ — так і не досягається.
Постійне відчуття тривоги призводить до погіршення здоров'я і позначається на стосунках з близькими людьми.
Так чи інакше невирішений Едіповий комплекс більшою чи меншою мірою присутній практично в усіх людей. І лише небагато хто починає звертати погляд всередину себе, відкриваючи істину, що людина сама по собі — мікрокосм. Повне вирішення цього комплексу спостерігається у так званих самореалізованих людей, таких як Будда, Ісус, Конфуцій, Франциск Ассизський чи мати Тереза. У гострій же формі він проявляється як невгамовне прагнення влади або пристрасть до накопичення, посилені зазвичай підозрілістю і мстивістю. Таким людям завжди бракує або влади, або грошей, при цьому вони в глибині душі нещасні, оскільки в основі лежить страх перед Світом, що проекціюється на оточення, і звинувачуються всі, крім себе самого. Не всі можуть у процесі розвитку пов'язати себе з божественним, і інцестуозні зв'язки з батьків переносяться на суспільство, яке втілюється Державою, в надії, що вона зможе захистити їх від загрозливого світу. Первісні люди для цього прагнули виконувати різні ритуали, які існують і зараз у формі забобонів або релігій, а також нагромадити якомога більше запасів продовольства.
Порівняно з цим Держава, звісно, набагато цивілізованіша форма захисту, але тільки в тому випадку, якщо в основу її закладено принцип любові. Якщо ж Держава заснована на Страху, то проблеми не зменшуються, а, навпаки, тільки збільшуються. Радянський Союз було побудовано на страховi — страховi втрати становища, партійності, але страх частково компенсувався рівністю в мінімальному забезпеченні кожного — так званих соціальних гарантіях. Зараз же держава, звана Україною, будується на страховi у чистому вигляді, оскільки соціальні гарантії, хоч і задекларовані Конституцією, на практиці не працюють. Більш того, ті, хто забезпечив себе якимось достатком чи становищем, не застраховані від повної втрати його, або від впливу погіршення умов діяльності, або від загрози з боку правих чи лівих, що заважає розвитку свободи думки й ідей і підтримує в людях постійне відчуття тривоги перед майбутнім — звідси і зростання захворювань, випадків суїциду, смертності, падіння народжуваності, а загалом — загрозливе скорочення чисельності населення та старіння нації. Прагнення людей захиститися вiдображається в накопиченні валюти, яка являє собою лише папірці, але таких держав, де більшою мірою виражено довіру громадян до своєї Держави, що передусім пов'язано з наявністю економічної безпеки громадян та їхнім реально гарантованим соціальним захистом. У результаті ці гроші, оплачені нашими товарами і послугами, лежать мертвим вантажем і обслуговують «ті» економіки. У кого ж кількість грошей більша, прагнуть перевести їх знову ж у «ті» держави, де існують як гарантії захисту власності, так і соціальний захист. Те, що ці речі взаємопов'язані, зрозуміли внаслідок наших революцій «ті» держави.
У ці ж держави йдуть фінансові потоки. І абсолютно безглуздо вивозити для приховування гроші звідти, куди всі, навпаки, прагнуть їх завезти. З проблемою страху пов'язана і депутатська недоторканність. У нашій країні, щоб почуватися безпечно, недостатньо мати дуже багато грошей чи дуже високе становище, а кращий захист — це депутатська недоторканність. Вона дає почуття безпеки навіть тим, хто не володіє високим становищем і фінансовими ресурсами, але вона забезпечує, крім вищесказаного, ще й свободу виявлення думок — тобто ту свободу слова, яка, фактично, в повному обсязі присутня тільки у Верховній Раді. Що розуміти під свободою слова і чи означає це, що можна говорити все що завгодно, — належить уже до питань етики, які знову ж пов'язані з рівнем розвитку суспільства.
У нашій країні за даних умов депутатська недоторканність — найважливіша гарантія свободи думки і свободи ідей. Тому її обмеження чи ліквідація можлива лише після розвитку громадянських інституцій і реальних соціальних гарантій, а також гарантування економічної безпеки громадян.
Крім абсолютно очевидних і обговорюваних зараз економічних аспектів Державної розбудови, абсолютно випускається з уваги надзвичайно важливий етичний аспект реформування суспільства. У нашій Державі абсолютно нічого не робиться для розвитку такого важливого для поліпшення моральності мотиваційного джерела, як альтруїзм. В основі альтруїзму можуть лежати різні причини: це і соціальна пристосованість, і зменшення почуття провини, і зростання упевненості в собі — через безкорисливу допомогу іншому, коли людина сама стає захисником когось іншого. Хоч би яка причина лежала в основі альтруїзму, вона все одно приводить до одного джерела — любові. Тому Біблія і говорить, що Бог — це Любов. (Якщо «не маю любові, то я ніщо», 1 Кор. 13:2). У країнах iз розвиненою демократією це розуміють і намагаються розвивати і заохочувати альтруїзм.
Так, у США законодавство приділяє цьому питанню першочергову увагу. Пожертви не тільки звільняються від податків, а й навіть сприяють їхньому скороченню. Існує і заохочується маса благодійних фондів. Проблеми допомоги обговорюються на телебаченні і в пресі, на це ж націлена і церква. Дослідження, проведені в США, показують, що винагорода людей за те, що вони і так зробили б, підриває внутрішню мотивацію. Тому розробляються непрямі методи заохочення, створюються умови для зростання почуття емпатії. І зазначалося, що люди, виховані батьками-злочинцями, проявляють значно менше почуття емпатії і свідомої турботи.
Пропаганда телебаченням позитивних прикладів добродійності позитивно позначається на розвитку дітей.
У нас же існує лише такий собі образ «дідуся Леніна», який гладить по голові прилизану і чистеньку дитинку, кальку з якої можна зустріти на екрані телевізора і сьогодні. Держава ж просто самоусунулася від цієї проблеми, якщо не рахувати помпезних тусовок, які зрідка проводяться, або створення певних благодійних фондів, призначених зовсім не для благодійних цілей. Більш того, наші закони спрямованi проти добродійності, оскільки ті, хто жертвує, повинні заплатити податок у розмірі 30% від суми пожертви. Благодійна допомога з-за кордону обкладається податками і митом. Навіть єзуїти до такого не додумалися б!
Держава своєю безумною податковою і соціальною політикою просто нищить країну. Вона нагадує древній символ Уроборос — змію, котра пожирає свій хвіст. Зменшення населення країни за час незалежності на два мільйони чоловік інакше аніш геноцидом не назвеш. Випадки самоспалення від безпросвiтного життя стають уже звичайним явищем. Люди стають жорстокими і замикаються в собі. У країні зростає почуття безвиході, а у відповідь на це розробляються нові варіанти «Граду Кітежа» — програм, у яких мовиться про те, що через надцять років люди житимуть добре.
Потрібні ж кардинальні реформи в усіх сферах суспільства тут і зараз, передусім у політичній сфері. Інакше будь-які економічні реформи бюрократія розмиватиме і зводитиме нанівець. Політичні реформи — це єдиний спосіб відірвати хвіст Уробороса від його пащі.
Для цього на Заході вироблено ефективний захід — громадянське суспільство. Інакше країна зжере сама себе. Зубожіння населення призводить до необхідності збільшення внутрішніх військ. Зростання фіскальних і контролюючих функцій призводить до розширення державних структур. Все це відтягує на себе скромні фінансові ресурси держави і скорочує вкладення в культуру, соціальну захищеність і відтворення виробництва, що призводить до ще більшого падіння виробництва, озлоблення людей тощо. А джерела, котрі підтримують ззовні цей процес (у СРСР за рахунок сировини, а в незалежній Україні спочатку за рахунок «жирових» запасів, потім за рахунок «ведмедячої послуги» МВФ, який допомагав консервувати неефективне управління, світових спекулянтів і позики під величезні відсотки), вже практично вичерпалися. Тільки радикальні реформи можуть повернути країну на творчий шлях розвитку, заснований на любові, а не на страху, і врешті-решт позбавити її Едіпового комплексу. Тільки перетворивши всю країну на офшорну зону, а не її окремі квартири, можна досягнути процвітання. Тільки тоді з'являться мільйонери типу Б. Гейтса та Дж. Сороса, які керуватимуться творчими міркуваннями, а гроші сприйматимуться як супутний товар. У цих мільйонерів модель бачення світу буде ширшою від грошей. І тоді у нас зможуть з'явитися Карнегі-центри, Рокфеллер-центри. Тільки тоді суспільство стане самодостатнім. Тільки серед багатих громадян можуть з'явитися мільйонери, здатні конкурувати із західними. У нас же вся державна система в країні побудована так, що вона плодитиме не творчі особистості, а так званих олігархів, тобто людей з високою пасіонарністю, всі здібності яких спрямовані не на творчий розвиток, а на забезпечення своєї безпеки за межами цієї країни, бо в цій країні панує страх. І особливо наочно це видно на прикладі П. Лазаренка. Ця людина свої незвичайні організаторські здібності спрямовувала на створення власної безпеки і безпеки власної імперії. Але світова історія говорить, що в Державі Страху, в Державі, де немає довіри, створити окремо взяту безпечну імперію неможливо. І абсолютно очевидно, що за інших умов, за інших правил гри і в іншій державі П. Лазаренко абсолютно чесно при своїх талантах заробив би набагато більше грошей, спокійно ходив би вулицями і всі ним пишалися б.
Олігарх у нашій країні — явище вторинне. А корінь його — у хибній системі організації та функціонування держави. Олігархія — це не причина розвалу держави, а його наслідок. Бюрократія зацікавлена в існуванні олігархів, на яких можна вказати пальцем і сказати — ми живемо погано через них. Якщо П. Лазаренко звинувачують у привласненні $72 млн., то в цей же час зникло, згнило, зіржавіло, застаріло продукції й обладнання на десятки мільярдів доларів. Розвалюються недобудовані корпуси, закуповуються за кордоном списана техніка та застарілі технології. А за це бюрократія дістає право їздити за кордон для укладання різних протоколів про наміри і контрактів, отримувати за це різні види заохочення у валюті. У результаті найбільші інвестиції в Україні — це завод «Кока-кола». Але навряд чи це ті супертехнології, які виведуть Україну до числа передових країн! Тому держава має забезпечити агресивну стратегію захисту власного виробника на західних ринках і лобіювати там його інтереси. Ось де широке поле для діяльності держави. Інакше Україні, котра знаходиться в центрі Європи, судилося опинитися на краю ойкумени, від неї будуть «шугатися», як від прокаженої, підживлюючи її маленькими подачками зі страху перед її непередбачуваністю (або багатовекторністю). І річ тут зовсім не в депутатській недоторканності, олігархах і комуністах, а в «хибності» і «збоченості» її шляху розвитку.
А для щоб позбавити депутатський корпус корумпованих елементів, треба запровадити законодавчу норму про надання найширшої інформації як про кандидата в депутати, так і про кандидата в президенти, зокрема і про доходи його і найближчих родичів, керуючись принципом: публічний політик — відкритий політик, і його становище несумісне з таємницею особистого життя, інакше навіщо йти в публічні політики. І тоді країна не потрапить у такий конфуз, коли громадянина України, нагородженого орденом України, з аарештовують у Швейцарії з панамським паспортом, знову ж придбаним з метою безпеки. І виявляється, що Панама може забезпечити українським громадянам більшу безпеку, аніж рідна держава. А хотілося б, щоб було навпаки. Але для цього треба подолати страх, пам'ятаючи приказку: «Не бійся його, він сам боїться».
