Прокляття ресурсів
Iснує цікаве явище, котре економісти трактують як прокляття ресурсів. Його назвали так тому, що зазвичай економічні показники країн із великим запасом природних ресурсів гірші, ніж країн із меншим запасом. І все ж деякі країни з великими природними ресурсами розвиваються краще за інші, а деякі навіть досягли великих успіхів у розвитку. Чому вплив прокляття ресурсів такий неоднаковий?
Тридцять років тому Індонезія та Нігерія, які обидві залежать від нафти, мали порівнянні доходи на душу населення. Сьогодні доход на душу населення в Індонезії вчетверо більший, ніж у Нігерії.
Таке порівняння можна застосувати до Сьєрра-Леоне й Ботсвани. Обидві країни багаті на алмази. Проте протягом останніх тридцяти років щорічне економічне зростання Ботсвани становило в середньому 8,7%, тоді як Сьєрра-Леоне занурилося в громадянську війну. Водночас випадки провалів у розвитку на багатому на нафту Близькому Сході незліченні. Економісти висувають три причини гнітючих показників деяких багатих на ресурси країн.
По-перше, перспектива багатства орієнтує зусилля посадових осіб на захоплення «більшої частки» пирога замість створення «великого пирога». Результатом такого захоплення часто є громадянська війна. В інших випадках через пособництво й підбурювання сторонніми особами результат — «усього лише» гонитва чиновників за рентою. Дешевше підкупити уряд, щоб забезпечити собі ресурси за цінами нижче ринкових, ніж інвестувати та розвивати промисловість. Тож немає нічого дивного в тому, що деякі фірми піддаються цій спокусі.
По-друге, ціни на природні ресурси коливаються, й управляти цими коливаннями досить важко. Кредитори надають гроші у хороші часи, але вони хочуть повернути свої гроші назад, коли, скажімо, різко падають ціни на енергію. (Як мовиться в одному старому прислів’ї: банки люблять надавати кредити тільки тим, хто не потребує грошей). Таким чином, економічна діяльність ще мінливіша, ніж товарні ціни, і велика частка прибутку, отримана в період розквіту сировинних ресурсів, зникає в наступний за ним період кризи.
По-третє, у той час як нафта та інші природні ресурси залишаються джерелами доходу, самі по собі вони не створюють робочі місця і, на жаль, часто пригнічують інші сектори економіки. Наприклад, притік нафтових грошей часто призводить до подорожчання валюти — явища, відомого як «голландська хвороба». Нідерланди після виявлення запасів нафти й газу в Північному морі опинилися в ситуації зростаючого безробіття та непрацездатної робочої сили (багато з тих, хто не зміг знайти роботу, виявили, що допомоги з непрацездатності більші, ніж допомоги з безробіття). Внаслідок ресурсного буму підскакує обмінний курс, країни не можуть експортувати товари народного споживання або сільського господарства, і вітчизняні виробники не можуть конкурувати з нашестям імпорту.
Отже багаті природні ресурси часто створюють багаті країни з бідними людьми. Дві третини населення Венесуели, яка має найбільші нафтові родовища в Латинській Америці, живуть у бідності. Недивно, що вони вимагають, щоб мала група тих, хто отримує вигоду з багатства країни, почала ділитися.
На щастя, ми вже знаємо про ці проблеми, ми знаємо достатньо про те, як із ними боротися. Демократичні, узгоджені та прозорі процеси як, наприклад, у Ботсвані, найімовірніше гарантуватимуть те, що плоди природного багатства країни справедливо й правильно витрачені.
Ми також знаємо, що фонди стабілізації, які відкладають частину зароблених грошей у період, коли ціни високі, можуть допомогти зменшити економічну нестабільність, пов’язану з цінами на природні ресурси. Крім того, такі коливання посилюються позиками в хороші роки, тож країни повинні чинити опір іноземним кредиторам, які намагаються переконати їх у достоїнствах таких рухів капіталу.
Голландська хвороба, однак, є одним із найважчих наслідків наявності нафти та ресурсів, принаймні, для бідних країн. У принципі уникнути дорожчання валюти легко: необхідно утримувати іноземну валюту, зароблену країною, скажімо, від експорту нафти. Інвестувати гроші у США або Європу, тільки робити це поступово. Але в більшості країн, що розвиваються, таку політику розглядають як використання національного багатства для допомоги чужій економіці.
Деякі країни, особливо Нігерія, намагаються засвоїти ці уроки. Нігерія запропонувала створити фонди стабілізації, і в майбутньому вона продаватиме свої природні ресурси на прозорих, конкурентоспроможних умовах. Найважливішим є те, що нігерійці вживають заходів, спрямованих на гарантію того, що, коли природні ресурси країни виснажаться, її реальне багатство (встановлений та людський капітал) збільшиться.
Західні уряди можуть надати допомогу з реформами здорового глузду. Таємні банківські рахунки не тільки підтримують тероризм, а й сприяють корупції, яка підриває економічний розвиток країн третього світу. Так само прозорість могла б заохочуватися, якби тільки повністю зареєстровані платежі не оподатковувалися. Жорстокі конфлікти продовжують підживлюватися, і їхні результати погіршені масовим продажем західними урядами зброї країнам, що розвиваються. Це потрібно зупинити.
Величезні природні ресурси можуть і повинні бути благом, а не прокляттям. Ми знаємо, що слід зробити. Що відсутнє? Політична воля зробити це.
Джозеф Е. СТІГЛІТЦ — професор економіки Колумбійського університету і член Комісії з соціальних аспектів глобалізації. Лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року.
