"Пряма трансляція" з-під дивану -причини і наслдки

Віктор ПОНЕДІЛКО, голова підкомітету ВР із питань свободи слова та інформації:

1. Усе, що тепер відбувається зі станом свободи слова в Україні, в інформаційній сфері країни, по-моєму, безпосередньо випливає з відомого «перебудовного» процесу кінця вісімдесятих — початку дев’яностих років, особливо ж, справді, з 1989 року, коли гласність завирувала навколо Нагірного Карабаху, навколо подій 7 квітня в Тбілісі, з’їзду народних депутатів СРСР, напружених новин із Литви тощо.

Борис Єльцин, узагалі, спробував назвати конкретну дату остаточного краху блокади свободи слова: 29—30 червня 1989 року, коли відбулися перші збори міжрегіональної депутатської групи народних депутатів СРСР, які, за його твердженням, поклали край «епосі однодумності й одностайності».

Зрозуміло, потреба у свободі вираження, у свободі слова виникає із задоволення іншої потреби — володіння достатньо правдивою інформацією, із гласності, з готовності й бажання висловлювати судження щодо осмисленої на основі гласності сучасної дійсності, історії, перспектив розвитку.

«Батьки перебудови» (Горбачов, Яковлев, Єльцин та ін.) відгукнулися серед іншого на революційну ситуацію в інформаційній сфері, змушені були заговорити про гласність, відкрити канали для неї.

Однак, як тепер ми достеменно знаємо і з власних признань Горбачова та Ко, в тих починаннях не було ані повноти, ані щирості. Публічно проголошувалася гласність, а негласно вона придушувалася. Один із київських журналістів розповів мені, як 1989 року, відгукнувшись на заклик «Правды», в якій раніше друкувався, він надіслав до газети свої відверті міркування щодо певних аспектів політики Горбачова. Звичайно, їх не тільки не надрукували, а й у редакційному розгляді читацьких листів, нічого навіть не процитувавши, різко засудили їх автора як зовсім невідомого їм «Е. Л-ко из Киева».

Те ж саме й тепер. Для уславлення громадянина України, який опинився на верхньому щаблі державної ієрархії й тому, здавалось би, став найбільш відкритим громадській увазі та критиці за похибки, може бути надано загалом цілий журнальний номер у 150 сторінок. Зате для критичних суджень на адресу того ж самого громадянина України навіть із боку народних депутатів України в тому ж самому державному за статусом журналі не знайдеться і п’яти сторінок.

Зверніть увагу, серед теперішніх лідерів країн СНД, серед найвищих державних посадовців України за весь період її незалежності не знайти жодного відомого, провідного поборника ідеалів гласності і свободи слова 1989—1991 років, таких, як, скажімо, Левко Лук’яненко. Ті, справжні, давно відійшли або усунені від активної публічної політики. Дехто загинув... Дехто зник безвісти...

А теперішні ж керівники, хоч і не виходили на барикадні позиції минулих років, усе-таки добре засвоїли і застосовують на практиці методику та прийоми саме горбачовсько-яковлевської «гласності» і «свободи слова».

Тенденції все ті ж. Особливо в боротьбі проти опонентів, у міжкланових сварках. Згадайте, це ж іще в горбачовські часи відпрацьовано прийоми дозування та приховування інформації. О.Яковлев навіть Політбюро ЦК КПРС дезінформував щодо розвитку подій у Литві. Б.Єльцин у записках до Генерального секретаря ЦК КПРС звично доводив: «Расшифровать» все это — для партии будет нанесен вред (если высказать публично)». У той же час він скаржиться на перевірку волею Політбюро його висловлювань на зустрічах із виборцями, мітингах та в західній пресі.

Від «перебудови» загалом ми маємо як тенденції уседозволеності висловлювань і вираження, коли це не загрожує реальній владі, навіть журналістської розхлябаності й брутальності, так і затискування правдивого слова, переслідування незалежних ЗМІ та авторів.

Великим переломним моментом свого часу 1989-го і 1990 року на користь свободі слова стало повне, відкрите транслювання засідань з’їзду народних депутатів СРСР, Верховної Ради СРСР та Верховної Ради Української РСР. Але ж, скажімо, правда про Чорнобиль просувалася в люди всупереч верховній владній волі.

Іншим теж великим, але ганебним переломним моментом стало силове припинення парламентської трансляції, причім, у нас остаточно 12 травня 1999 року, коли якраз відбувалася публічна частина парламентських слухань «Інформаційна політика України: стан і перспективи». А паралельно відбувалася різноваріантна розправа з телепрограмою «Післямова», газетами «Опозиція», «Правда України», «Політика», «Всеукраинские ведомости», «Днепровская правда», «Черноморская заря», як, до речі, й тепер із «Сільськими вістями», з київською «Свободою».

Ці події розглядаю не як винятки, а як особливо яскраве вираження, символіку, знаковість розвитку украй супротивних тенденцій в інформаційній сфері України. Перша (гласність) іще животіє, може, в чомусь і розвивається, наче формальний атрибут цивілізованості та демократичності. Друга, панівна (утискування свободи слова та інформації), — із практики самозахисту незмінності реальної влади (замість її вдосконалення та самовдосконалення).

2. Результат очевидний. Рівень свободи слова та інформації в Україні нині, на жаль, реально визначається не Конституцією та інформаційним законодавством (хоч воно, на відміну від багатьох інших країн, у нас і розгалужене), а суб’єктивною доброю волею чи, навпаки, партійно-клановою правовою сваволею тих, котрі мають у своїх руках важелі так званого «державного управління в інформаційній сфері» (термін з офіційних владних документів).

Маємо неузаконену, позаконституційну, волюнтаристську «державну інформаційну політику», яку цілковито можна охарактеризувати словами видатного вітчизняного письменника і журналіста В.Г.Короленка: «...без всякого права и в интересах узкопартийных и односторонних» діє «худшая и самая унизительная из цензур», оскільки вона партійно-кланова, по-перше, та однобічна, по-друге. Знову ж, мов за тим же В.Г.Короленком, маємо спробу одного клану накласти печать мовчання на інші, особливо інакомислячі і такі, що не поділяють сподівань влади.

Трагічний випадок із Георгієм Гонгадзе, хоч би хто був його ініціатором та провідником, повністю випливає із цієї ситуації, з негативної тенденції реальної «державної інформаційної політики».

До речі, ще в травні 1999 року, за постановою Верховної Ради України, уряд мав подати на її розгляд проект засад цієї політики. Формально Кабінет В.Пустовойтенка це зробив. Однак було подано найнедолугіший серед недолугих документ. Допустити його до обговорення стало б ганьбою для Верховної Ради. Сам уряд В.Ющенка, аналізуючи спадщину, змушений був відкликати той проект, пообіцявши замінити його іншим. Однак сьогодні вже надворі січень 2001 року, а легітимних засад державної інформаційної політики, навіть належного проекту, як і в травні 1999 року, немає.

За здійснення нелегітимної, позаконституційної інформаційної політики, коли можливі журналістські трагедії, має відповісти система реальної влади.

3. Важко прогнозувати. У наш час може бути організовано найнесподіваніше, найнеймовірніше, те, що не вкладається ані в закон, ані в елементарну логіку та совість.

Наша реальна влада, як бачимо, принаймні поки що, не тільки виявляється неспроможною на вироблення легітимної державної інформаційної політики та ефективний захист гласності та свободи слова, а, може, й усіма своїми фібрами не зацікавлена в цьому. В усякому разі, суспільні сумніви, суспільна недовіра мають тут цілковиті підстави.

Мені дуже прикро про таке вести мову. Однак мушу сказати: ще якось можна сподіватися тільки на Верховну Раду, та й то більше не як на вольовий та спроможний законодавчий орган, а як на загальнонаціональну публічну трибуну. Іще більше — на зростання журналістської свідомості і солідарності на позиціях свободи слова. А вирішальний чинник — це загальнонародна заінтересованість у справжній свободі слова.

Рано чи пізно народна воля, коли саме на неї запрацюють усі творчі сили інформаційної сфери, візьме гору.

Лаврентій МАЛАЗОНІЯ, Генеральний продюсер «Канала 4» («Тет»):

1. Кожен з опитаних експертів назве достатню кількість людей, фактів, подій, тенденцій, переломних і кризових моментів, ключових етапів і т.д. і т.iн., пов’язаних із «реалізацією свободи слова і преси в Україні». Безсумнівно, це найцікавіший екскурс в історію, є про що поговорити, посперечатися. Ми тільки цим і займаємося. Ми любимо цю справу... і ця справа нас також любить.

А реально все починається з простого. Варто переглянути одну сцену з веселенької французької кінокомедії «Іграшка» з П’єром Рішаром. Там якийсь пан Рамболь-Коше, президент якогось видавництва, наказує своєму топ-менеджеру роздягнутися догола і пройтися редакцією. Той неохоче роздягається. Гидливо дивлячись на свого підлеглого, що стоїть вже без штанів, цей президент Рамболь-Коше питає його: «То хто ж з нас більше чудовисько? Я, який віддає такі накази, або ви, готовий їх виконати?».

Так ось, всі проблеми в Україні і в будь-якій іншій країні починаються з таких «нібито деталей», а закінчуються тим, що потім стає «нібито кризовим моментом, ключовими етапами, тенденціями» і т.д. і т.iн.

2. У нас, як завжди, все знаходиться в стані «стабільної нестабільності». Влада стабільно зайнята побудовою стабільної Фортеці. Що ж ще будувати, коли довкола вороги, і взагалі, світ небезпечний? При цьому саме Фортеця здається їй чимось стабільним і надійним, в значенні притулку, і в значенні можливості контратак також.

Влада не хоче зрозуміти, що Фортеця (тобто ізоляція) не стільки захищає її, скільки стає ще більшою небезпекою. Вона робить її мішенню, вразливою і помітною мішенню. Позбавляє реальної інформації. Влада не є серед людей, народу. Вона не шукає там союзників. Влада реально не шукає союзників (союзників, а не слуг) в ЗМІ. Останні також, так чи інакше, зайняті тим же — будують свою Фортецю. Ну, намагаються побудувати. Довкола також вороги — пожежники, санінспекція, податківці… Влада любить говорити на різноманітних торжествах про «незалежну Україну», про незалежність «незалежної України», про незалежність назавжди «незалежної України» і т.д. Майже так само журналісти, або ті, хто любить називати себе журналістами, часто говорять про незалежність, про свою незалежність, про свою незалежну точку зору і т.д.

Але щоб бути незалежним, треба, як мінімум, завжди бути необхідним і потрібним, як максимум, народу, людям. Чим більше цей народ і ці люди покладаються на дійсно незалежних, тим більше у останніх свободи. Однак зараз люди ще не бачать і не відчувають, що їх щастя і процвітання залежить від чиєїсь незалежності.

Як результат, всі від усіх незалежні: і «обдовбана» всесиллям влада, і «обдовбані» від власного безсилля ЗМІ, і «задовбаний» народ. Це небезпечно. Небезпечно навіть в країні «стабільної нестабільності».

«Касетний скандал» вже віджив своє, ним ще пограються ді-джеї на рейв-паті в нічних клубах і, напевно, поховають… Де-небудь в Чернігівській області. Але навряд чи вдасться поховати «справу Гонгадзе».

3. Становище так і залишиться «стабільно нестабільним». Будь-якому політичному сценарію можна буде дати одну назву — «Політична педерастія». Ці сценарії- постановки, як і телемило, незабаром забудуться, тільки їх учасники будуть згадувати свої «подвиги» і «подвиги» інших. А в реалізації свободи слова, тобто в Правді, зацікавлені будуть ті, хто був учора, є сьогодні і буде завтра в цій країні. Я їх не називаю «олігархами». Незабаром це слово забудуть в Росії, потім забудуть у нас. Так само, як в свій час щось схоже на це поняття забули на Заході.

І у нас спокійно зрозуміють, як це зрозуміли на Заході (без зайвого PR), що Правда — це супербізнес. Правда — бізнес вічний (брехня — товар, що швидко псується). Правда не смердить (брехня так чи інакше, але смердить). Правда дає свободу (брехня забирає її, причому і у тих, хто без неї жити не може). Коротше, Правда — все, брехня — ніщо. Звичайно, будуть торгувати і брехнею, але це дрібні крамарі, яких будуть стимулювати ті, для яких Правда — супербізнес. (Не можна Правду залишати без фону — як же її тоді відрізнити від брехні?).

Проблема, можливо, буде в носіях цієї Правди, в швидкості її знаходження і легалізації. І чим швидше Правда буде прийнята як бізнес, супербізнес, і перестануть довго сперечатися з точки зору, наприклад, Біблії, що таке Правда, тим швидше ми вирішимо дану проблему «реалізації свободи слова і преси в Україні».

В’ячеслав ПІХОВШЕК, автор і ведучий програми «Епіцентр» («1+1»):

1. Це — значною мірою політичні події. По-перше, квітневий 1989 року Пленум ЦК КПРС. Усунення М.Горбачовим 110 найодіозніших членів ЦК КПРС. Поразка перших секретарів обкомів КПРС на перших, ще квазідемократичних, виборах. Створення Народної Ради у Верховній Раді України. Студентське голодування 1990 року. Декларація державної незалежності та всеукраїнський референдум 1991 року, обрання першого Президента України. Масове впровадження побутового супутникового телебачення на початку 90-х, що ознайомило українського глядача з найкращою продукцією світового телебачення. Прорив у країну раніше заборонених інтелектуальних продуктів. Відновлення історичної пам’яті українського народу, повернення нормального статусу українській мові. Свобода пересування по планеті. Повернення в Україну представників депортованих народів. Ратифікація ДНЯО парламентом України 1994 року, проголошення курсу радикальних ринкових реформ. Створення Олександром Ткаченком 1997 року Телевізійної служби новин «Студії «1+1», що задала новий стандарт українських новин — хоча зараз це вже не структура, створена О.Ткаченком. Прийняття Конституції України 1996 року. Політичні теледебати 1998 року. Створення парламентської більшості та всеукраїнський референдум 1999 року.

Всі ці моменти по-різному впливали на свободу слова й преси. Багаторазове збільшення тиражу «Вечірнього Києва» періоду Віталія Карпенка й Олександра Швеця, «Молодой Галичины» періоду Михайла Батога, створення інформаційних агентств — усе це максимально й різко розширило свободу інформації в країні. Стихійне формування «гайд-парків» на всій території України — «клумби» у Львові, тусовки біля столичного Главпоштамту, «стометрівки» в Харкові, Сумах, Луганську.

Звичайно, період гласності залишиться найромантичнішим періодом української преси. Я б не ідеалізував телебачення до 1994 року, хоч і там був «Гарт» незабутнього Вадима Бойка. Але часи змінилися — свобода завжди залишається правом того, хто за неї готовий платити. Так і сталося, що спершу свобода слова стала свободою вибору залежності. Якщо з газетами в ряді випадків цього не сталося за рахунок катастрофічного падіння тиражу й відходу в комп’ютерний андеграунд, то з телеканалами цього не могло не статися: надто обмежений частотний ресурс, надто багато бажаючих, іноземних інвесторів мало.

Мені здається, що терпимість до друкованої преси періоду президентства Л.Кравчука, що плавно трансформувалася в терпимість до партійної преси президентства Л.Кучми, зіграла свою роль у формуванні покоління журналістів, політологів, критиків, аналітиків. Це важливо. У минулому закрита провінційна країна, звісно, ще довго залишатиметься провінційною, але ніколи вже не буде закритою. Адже Україна не зможе залишатися «прочиненою». Вельми важливу роль відіграли й розроблені Зіновієм Куликом закони щодо мас-медіа. Перечитайте їх зараз, пригадайте, як ми критикували Кулика. Конституційне закріплення свободи слова й преси 1996 року.

Кризовий період почався 5 вересня 1995 року, коли Павло Лазаренко став віце- прем’єром. Перенесення дніпропетровської «етики» відносин з пресою в Київ закінчилося монополізацією Лазаренком 163 видань. Саме він і започаткував розділення преси на «моє» й «чиєсь». Уже тоді почали створюватися зони, табуйовані для критики. Не лише журналістів, а й телекритиків, політологів, аналітиків. Потім, убачивши загрозу в діях «суперолігарха», й інші фінансово-політичні групи (ФПГ) почали створювати й прикуповувати собі ЗМІ. Те, що спочатку можна було іронічно розцінювати як програму створення робочих місць для журналістів (були запитані навіть такі «неліквіди», які, здавалося, назавжди залишилися в «совку»), перетворилося на певний політичний плюралізм, за якого ми завжди впевнені, хто стоїть за публікацією або повідомленням. При цьому дії цих ФПГ надзвичайно логічні й виправдані з їхньої точки зору: їм потрібні ЗМІ не тільки для нападу, а й для захисту. Багато представників ФПГ праві, коли іронічно називають свої ЗМІ «податком на успішність». І навіть прем’єру доводиться підтримувати газету, зараз — для піару, в майбутньому — для захисту. А більшість журналістів отримали деяку можливість виживати. Ті, кого незаслужено назвали «олігархами», розділяються на «політиків» і «бізнесменів». Так і вибудовується система майбутніх відносин — майбутніх власників ЗМІ та майбутніх «незалежних журналістів». А поки багато хто ще й не замислювався над тим, де будуть вони самі та їхні видання, коли бізнес припинить свої «вливання»?

2. Приходу потужних західних прес-інвесторів не відбулося. Це — ключова проблема демократії в Україні та свободи преси в Україні. Але установлені межі свободи преси можна вважати маленькими, втім не можна назвати неприйнятними. Й вони не мають стосунку до журналістської етики в частині детальної перевірки фактів, вибору формулювань, професійної підготовки матеріалу, відповідальності перед глядачем (читачем).

Ще одна проблема — «нішіїзація» журналістики. Багато хто з тих, хто задавав тон у пресі початку 90-х (візьміть старі газети, й ви побачите блискучі на ті часи статті нині популярних теле- й прес-зірок), пішли у створені власноруч або за чиєїсь допомоги ніші, не бажаючи мазатися політичною й соціально- політичною журналістикою. Звичайно ж, розмовляти про тих, кого Микита Хрущов вважав «педерастами», або про «побутове й вічне», або піти в комп’ютерні видання, часто навіть не підписуючись своїм прізвищем, або в ігрові позачасові проекти — легше й приємніше, особливо, поєднуючи «роботу» з «вяканням» на «цей режим» на кухні або за бляшанкою пива. Ви не помітили, що публічні критики влади в нас — у більшості своїй жінки? Сильна стать вважає за краще тихцем критикувати й тихенько заробляти.

Але я, як і раніше, вважаю, що справжній політичний журналіст, і особливо в моменти політичної кризи, не має ніякого права йти у внутрішню еміграцію, хоч би якими слівцями це маскувалося. Можливості існують. Наприклад, з’явилася можливість відновити парламентський контроль над силовиками. Саме контроль, а не втручання, оскільки дуже багато парламентаріїв сповідають не менш більшовицькі принципи, ніж ті, проти кого вони борються. І хто, зрештою, вирішив, що парламентський контроль потрібен лише для цього, а не й для майбутніх складів парламенту? Не розуміти цього може лише той, хто за деревами не бачить лісу. Тим паче, поки дієздатною й відповідальною є парламентська більшість. А наступний крок — нормальний демократичний контроль парламенту за урядом, що знов-таки необхідно й для майбутніх складів законодавців і чиновників виконавчої влади.

Наша продукція й наша робота не повинні бути полем для чийогось піару. Пам’ятаймо про це, спостерігаючи некрофільські танці над тілом Георгія. Не забуваймо, що будь-якого журналіста можуть не за його волею втягнути в комбінацію, за його спиною розіграти його як учасника операції. Не забуваймо про те, що це — наша країна, наша влада, наш Президент, який обраний більшістю з нас. А це означає, що всім нам і відповідати по суті.

3. Гадаю, що все це закінчиться нічим, і великою для країни міжнародною ганьбою. Вже зараз з України неможливо виїхати, бо соромно відповідати на багато запитань на кшталт «що у вас там відбувається?». Так, ми багато знаємо, знаємо те, про що не говоримо й не пишемо, але нарватися на гіпертрофоване ставлення до цього з боку іноземців мені особисто, м’яко кажучи, неприємно. Тим більше, що мої глядачі мають до всього цього малий стосунок. Я не приймаю логіку О.Мороза й тих, хто симпатизує йому, мовляв, країна має пройти через «самоочищення». Адже це «самоочищення» почалося з того, що ми в багнюку провалилися з головою. Кому, як не політикам типу О.Мороза, не знати, яким важливим є вибір часу для політичних дій? Можливо, Олександр Олександрович і виходив з мотивів, що уявлялися йому ідеалістичними, але мені особисто не забути, що він робив з регламентом періоду свого спікерства. А зараз уже очевидно, що

— інвестицій нам не бачити;

— всі речі щодо формування позитивного образу країни, як і бездефіцитний бюджет і приватизаційні зусилля останнього року, можна забути;

— приватизація землі не відбудеться як ключовий елемент ринкової реформи;

— на телебаченні переважатимуть «мочіння» й міжнародна інформація, шоу, метою яких буде не істина, а переконання;

— журналісти удосконалять професіоналізм в езоповій мові;

— небезпека силового переслідування того, хто і як що робив, в останні півроку багаторазово збільшилася;

— стратегічним партнером знову виявився «старший брат», якому «допомагають» наші фахівці з правопису.

Я не знаю, чи було все вищеназване метою О.Мороза чи він усе це не прорахував. 20 червня 1994 року він передрікав, що через 15—20 років на нас чекає четверта світова війна через перенаселення планети й брак продовольства. Мені здається, «синдром Нострадамуса» спрацював і восени 2000 року. Й мені шкода, що країна знову згаїть роки для того, щоб з нами знову стали розмовляти. І невідомо, чи є у країни цей час. Ось цього О.Мороз точно не прорахував.

Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в їхньому істинному значенні? Всі ми, різною мірою. Від браку свободи страждають не лише журналісти. Але — як завжди — величезне значення має раціональне ставлення влади, її саморегуляція й уміння контролювати емоції. Та й просто адекватна поведінка.

Хто й що є найбільшим консервуючим, гальмуючим чинником? Наявна структура влади. Вона замкнула відповідальність за все — від двірника до міністра — особисто на Президента країни. Хоч і за Конституцією, і де- факто влада розділена, в громадській думці вона вся замкнена на одну людину. Ця гіперперсоніфікація зіграла з країною і з її Президентом злий, непристойний жарт. Цю гіперперсоніфікацію слід розблокувати. Перший крок для цього — формування парламентської більшості, хай і з безліччю процедурних проблем — зроблено. Потрібні наступні кроки. @FF C:\DPG\ukr\6_04-1.TIF