Принципова позиція чи безвідповідальність?
Перехід депутатів парламенту із однієї фракції до іншої не є чимось таким, що привертає увагу. Так склалося «історично». В той же час чи не кожен із «мігрантів» намагається предствити зміну своєї політичної орієнтації як таку, що має виключно принципові, ідейні причини. Не міг інакше, — заявляє у таких випадках політик, вважаючи після цього, що йому вдалося і невинність (тобто позицію) зберегти, і капітал(принаймні політичний) здобути.
Початок чергової сесії Верховної Ради знову не обійшовся без звичної процедури оголошення про вихід депутатів із своїх фракцій. Якщо «похудіння» найчисельнішої фракції комуністів на одного депутата пройшло майже непоміченим (щоправда, вчорашнє повернення депутата Марамзіна в лоно КПРС вже було обставлено з більшою помпою), то демарш Тараса Чорновола, який обставив свій вихід із фракції Руху не гірше за голлівудську кінозірку, що подала на розлучення, мав досить широкий резонанс. Думка про необхідність залишити свою фракцію визрівала у новоспеченого парламентарія належні за природою дев’ять місяців, саме стільки часу минуло з моменту обрання Чорновола-молодшого на довиборах у Львові. Навряд чи варто зупинятися на мотивах цього вчинку, наведених вчорашнім рухівцем, вони явно вигадані, оскільки жодне із звинувачень молодого депутата не витримує щонайменшої критики. Краще подумати над іншим — чи збирається наш парламент робити щось для того, аби подібна практика була неможливою у Верховній Раді наступного скликання.
Закону про вибори на пропорційній основі, над яким тепер напружено думає глава держави, ніхто ще широкому загалу не показував. Певно, аби не заплутувати додатково потенційного виборця, повністю дезорієнтованого депутатською міграцією. Прогнози щодо того, що новий закон навряд чи набуде чинності найближчим часом, скоріше за все, підтвердяться. І зовсім не тому, що цьому заважатиме Президент чи окремі сили в рядах законодавців.
Що б не заявляли діючі депутати щодо своєї відданості демократичним принципам, у кожного з них наявний інстинкт політичного самозбереження, котрий тихцем підказує, що демократичні принципи мають бути саме такими, аби конкретний законодавець мав змогу бути ним ще один термін. Згадаймо минулу передвиборчу кампанію, коли закон про вибори зазнавав виправлень і доповнень уже після того як були зареєстровані кандидати. Без зайвого галасу депутати дружно подбали, аби перспектива пройти за партійними списками була підстрахована можливістю висунутись на окрузі, або навпаки. Протиріччя такої практики закріпленому конституційно праву громадян мати рівні можливості обирати і бути обраними тоді не помітили. Також зовсім забули тоді (поспішали, напевно) про таке поняття, як імперативний мандат, тобто неможливість обраному за партсписком депутату залишитись у парламенті, полишивши свою партію. А тут іще розяснення надійшло, що фракції можуть формувати не тільки партії, а всі, хто має до цього бажання.
У підсумку маємо антиприродну наявність фракцій тих партій, котрих до виборів не існувало взагалі, наприклад «Батьківшина» чи УНР. Або групу «Трудова Україна», організатори якої виявили такий талант і вміння переконувати, що фракція стала другою за чисельністю у ВР. Як пояснити виборцю, який голосував у 1998 році за Рух чи соціалістів, що їхні обранці використовують надану їм довіру на користь новостворених партійних структур? Перед виборами, здається, так не домовлялися.
Згаданий вище Тарас Чорновіл забажав підсилити своєю непересічною особистістю фракцію «Реформи-Конгрес». Здавалося б, що «бджолярі» із ПРП мали вказати ідейному побратимові, що Рух і ПРП перебувають у непорушному блоці і подібний перехід аж ніяк не прикрашає жодного із учасників коаліції. Насправді ж все було сприйнято напрочуд спокійно, ніби так і було задумано(а може, й справді було). А чого варті спроби прогресивного соціаліста Кубова стати нардепом згідно зі своїм місцем у списку, який блокує товариш Вітренко, щоразу грудьми закриваючи потенційному депутатові шлях до парламентської трибуни, аби той склав присягу?
Дивно, що наведені вище приклади неприродної поведінки депутатів, які знижують і без того невисоку довіру народу до парламенту, не обговорюються нині активними нардепами аби уникнути в подальшому подібних перспектив. Хоча висловивши публічно свою позицію щодо депутатів-летунів, політики тільки б зміцнили до себе довіру. Відповідь проста — ніхто не застрахований від раптового нападу принциповості, що може призвести до зміни політичного «даху». Саме тому говорити вголос про депутатську безвідповідальність у нас чомусь не прийнято, як не прийнято говорити у присутності хворого про пoганий діагноз. Але ж це тільки у нас так прийнято. У капіталістів ніхто не приховує від слабих їхніх невеселих перспектив, говорячи правду у вічі і пропонуючи реальну на цей момент допомогу. Може тому у них парламентські крісла не міняють по кілька разів на рік своїх господарів.
Хотілося б почути таки чітку позицію з приводу імперативного мандата з боку прихильників пропорційних виборів. Може, тоді і дискусія навколо закону піде легше, і сам закон з’явиться швидше.
