Ремонту не підлягає...

Зміна моделі державного управління, під якою слід розуміти формальний відхід від президентської форми і перебирання влади Кабінетом Міністрів України за правової підтримки Верховної Ради України, змушує раз по раз звертати увагу на позитивні/негативні наслідки, на перспективи розвитку для українського народу.

Чомусь термін «перспектива» постійно вживаний у політичній риториці, здебільшого розуміється у позитивному сенсі. У той час як є й інша сторона перспективи: це і ризики, і втрати.

Цілком очевидною і бажаною для влади повинна бути стратегія уникнення можливих ризиків, втрат і утвердження позитивного вектора розвитку.

Предметом дискусій у цьому контексті можуть бути «соціальні зрушення», серед яких доходи населення, пенсії, тарифи на комунальні послуги тощо, аж до кричущих проблем соціального розшарування. Що стосується ризиків економічного розвитку, то тут непочатий край роботи, починаючи від втрат державної власності на стратегічні об’єкти і сфери, підтримки державним бюджетом об’єктів приватної власності й закінчуючи проблемами темпів економічного зростання, зростання інфляції, подальшої приватизації та продажу землі, ціноутворення тощо.

У цьому морі проблем ніде не проглядає цілеспрямованість декларацій і дій в ім’я української нації. Доводиться констатувати, що досі немає прийнятної стратегії (виробленої Президентом та/або урядом) і зрозумілих пріоритетів діяльності влади.

То ж чи є стратегія і яка вона для українців?

У програмних документах, з якими на президентські вибори- 2004 йшов В.Ющенко, зазначалося, що такою стратегією бачаться «Десять кроків назустріч людям», куди входять: створення п’яти мільйонів нових робочих місць; забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм; збільшення бюджету — зменшення податків; змусити владу працювати для людей, повести рішучу боротьбу з корупцією; створити безпечні умови для життя людей; захистити цінність сім’ї, повагу до батьків і права дітей; сприяти духовності, зміцненню моральних цінностей; сприяти розвитку українського села; підвищити боєздатність армії, повагу до людей у погонах; проводити зовнішню політику в інтересах народу України («Урядовий кур’єр», 14 вересня 2004, с.5).

Чинний прем’єр-міністр, а на той час кандидат у президенти В.Янукович проголошував курс на... надійне майбутнє. З останнім пов’язувалося гідне життя ветеранів, достатки пенсіонерів, повноцінність життя інвалідів, зміцнення сім’ї, піклування про дітей і дітей-сиріт, забезпечення прав вкладників банків, будівництво доріг у сільській місцевості, підняття престижності та оплати праці вчителя, медика, працівника культури та науковця, подальший розвиток українського книговидання, кіномистецтва, театру, народної творчості, бібліотек, музеїв і архівів, послідовне утвердження державного статусу української мови, забезпечення вільного розвитку російської мови; зниження податку на додану вартість до 12 відсотків, збільшення інноваційно-інвестиційного ресурсу економічного зростання шляхом прискореного розвитку фінансової інфраструктури, банківського сектору, фондового ринку та системи корпоративного управління, відродження високої моралі й патріотизму тощо. (Урядовий кур’єр, 10 вересня 2004 р., с.4).

По кожному з десяти наведених «кроків», як і пунктів «надійного майбутнього», можна було б проводити не одну конференцію чи семінар й дискутувати на предмет реальності виконання поставлених завдань й досягнення зазначених пріоритетів. Але наше питання полягає в тому, чи можна перелік нехай і злободенних питань-проблем зводити до нового курсу — стратегії нового Президента.

Переконаний, що наведений матеріал з передвиборних програм обох кандидатів на посаду президента України залишиться актуальним і на майбутні вибори 2009 р.

Стратегія як курс може бути реальним документом, зрозумілим для всіх громадсько-політичних сил, коли вона підкріплена ресурсно інтелектом, матеріалами, фінансами, кадрами тощо.

Стратегія — це конкретні кроки, дії, за якими проглядають хай поки що невеликі, а все-таки здобутки й перемоги. Чи можемо хоча б про одну з таких перемог говорити сьогодні на будь-якому із зазначених у програмних документах фронтах: економічному, соціальному, культурно-духовному тощо?

Напередодні відзначення 15-ї річниці проголошення незалежності України Президент у своєму Зверненні до українського народу зазначив цілий ряд досягнень цього періоду. Серед названих досягнень у царині демократичних перетворень Президент також звернув увагу на економічне зростання, відповідно до якого демонструються передові для європейських країн економічні показники. «З початку 2006 року ріст валового внутрішнього продукту склав 5,5%, а в липні — 7,7%. Зростають реальні доходи простих людей — лише за перше півріччя 2006 року — на 20%. Стабільна українська гривня. Ми маємо найнижче за історію української незалежності безробіття. В країну прийшли іноземні інвестиції. І, як ознака сталого росту добробуту, з початку 2006 року постійно росте народжуваність».

Та ось прийшов серпень, а з ним і В.Янукович, у виступі якого перед членами Кабінету Міністрів України дисонансом прозвучали проблеми: розбалансованості бюджету, фіскального тиску, дефіциту бюджету, нестачі коштів для виплати пенсій військовослужбовців та для покриття витрат місцевих бюджетів на енергоносії, заборгованості по зарплаті, зростання інфляції, вартості житла, ліків, комунальних платежів; зростання цін на енергоносії, тарифів на комунальні послуги та подорожчання життя.

Окрім названих прем’єр-міністром України проблем, цю непривабливу картину доповнює негативний інвестиційний клімат та імідж України у світі з суттєвим уповільненням усіх макроекономічних показників.

Логічним продовженням зазначеної сюжетної канви було б представлення перспектив розвитку країни Верховною Радою України, та, зрештою, виступ будь-кого з народних депутатів може бути показовою ілюстрацією віддзеркалення певних політико-бізнесових інтересів однієї з кланових груп, причетних буцімто до демосу.

Протистояння, а це факт очевидний, між головними інститутами влади: Президентом України і Кабінетом Міністрів України, Президентом України і Верховною Радою України за певної політичної катодізації українського суспільства породжує різночитання стратегічних напрямів розвитку.

Якщо це не владна криза, тоді що?!

Побутує думка, що з прийняттям законів про Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховну Раду України буде подолано протистояння, а з ним і кризові явища. Як на наш погляд, прийняття законів, навіть і таких важливих, як наведені вище, не є панацеєю. Вони є всього лише правовими рамками, яких здебільшого «слуги народу» й не дотримуються. Це не що інше, як невірне розуміння природи конфлікту інтересів і підміна їх інституційним забарвленням, обрамлення в національні кольори.

Скільки векторів-стратегій уже знала Україна! Вона мала (— є) бути й ринково орієнтованою, і соціально забезпеченою, і спрямованою в ЄС, і направленою в ЄЕП, і нейтрально-позаблоковою. Нема лише стратегії на інтеграцію українця в Україну.

По суті, в незалежній Україні, попри всі декларації, відозви, звернення та інші атрибути самостійності, ми маємо справу з неоколоніалізмом, до якого причетні всі попередні уряди та президенти вкупі з чинною владою.

Сучасний істеблішмент, люди Влади, не прагнуть творити властивий історичним та національним традиціям суспільно-політичний устрій України, а власне заповнюють ніші пострадянської системи, не видозмінюючи останньої. Стратегія зрозуміла: гроші — влада — гроші. Ця метаморфоза нескінченна у штучності привнесених моделей.

Штучність нинішнього суспільно-політико-економічного устрою очевидна. Він позбавлений природних джерел наповнення, штучно ввібрав формальні ознаки держави з її президентствами та прем’єрствами. У цьому неприродному середовищі українцям нав’язується роль масовки на задньому плані, всі грають якусь кожному з них не властиву роль у цьому театрі абсурдів і намулу.

Нема сенсу наводити конкретні провладні персоналії, досить простежити життєвий шлях кожного з представлених у цій системі. Вони пристосовуються до неї та міняють її під себе, під чужі українській національній ідеї ідеали.

Незважаючи на демонстрацію європейськості та національних атрибутів, істотні фінансово-економічні процеси не підвладні нинішній владі. Влада нинішня створює відповідний клімат до заохочення експлуататорів в Україну, а коштів у них значно більше, ніж в бюджеті країни. Показовим є проникнення на західно- український ринок російського капіталу, і українські закони «демократично» це дозволяють. Зарубіжний капітал творить відповідну, не українську, культуру і управління за відсутності належного контролю з боку владних структур. Не зможуть, і це доведено вже в «незаможних» умовах українців, прийшлі люди стати за духом українцями. Як зазначав свого часу Лев Гумільов, агресивність прийшлого етносу не має меж.

З другого боку, йде вимивання українського елементу за межі України (скоро безробіття зовсім не буде!) та триває його зубожіння (матеріально, духовно) в самій Україні. Більше того, кожен українець творить свою «україну» поза межами України. Чому? Влада або ж не знає і мовчить, або ж знає і нічого з цим не може вдіяти, або ж знає і заохочує цей процес. Хоч який би з варіантів ми розглядали, кожен з них є злочинним, і відповідальність лежить на цій владі. І що далі? І хто відповість за втрату перспектив і неналежну стратегію?

А може, це і є продовження стратегії винищення українського народу, бо народ без мови, без церкви, без школи, без належних умов для фізичного виживання, зрештою, без українців, — це біомаса, носії чужої культури й духовності.

Очевидно, що така машина державного управління не підлягає ремонту.