РОСIЙСЬКИЙ PR
Уже в силу цього Черномирдін з моменту безпрецедентно раптового вручення вірчих грамот Леонідові Кучмі став де-факто … дуайєном київського дипломатичного корпусу.
Між тим Черномирдін, всупереч розхожому кліше, ніякий не політичний важковаговик. «Контрольне зважування» відбулося ще в постдефолтівських серпні- вересні 1998 р., коли підтримана Єльциним енергійна діяльність Віктора Степановича з повернення в прем’єрське крісло завершилася двома провальними голосуваннями в Думі: його підтримали відповідно 94 і 138 депутатів з 226 необхідних.
У грудні 1999 р. він пережив нищівну поразку «Нашего дома» на парламентських виборах. У розрахунку на посаду голови думського комітету з ПЕКу ЧВС записався у фракцію «Единство», однак молода і зухвала ведмежа поросль, в той час ще контрольована Борисом Березовським, шанованого старика «прокинула». Путін позбавив його посади голови ради директорів «Газпрому».
Віктор Степанович, хоча й мав у Думі кабінет підвищеної комфортності, ходив у рядових депутатах від газпромівського Ямало-Ненецького округу — аж до призначення послом в Україну, цілком невиправдано сприйнятого як сенсація.
Це рішення було цілком очікуваним. Відрядження Черномирдіна до Києва — логічний елемент кадрової політики Путіна. У його команді грають всі (!) прем’єри єльцинської доби. Гайдар пише економічні програми. Кирієнко керує Поволзьким федеральним округом. Примакову дорученi близькосхідне і придністровське врегулювання. Степашин очолює Рахункову палату. При справі й Горбачов: наводить пошкоджені мости з Америкою і з благословення Путіна створює «могутню» соціал-демократичну партію. Було б у Єльцина краще зі здоров’ям, спадкоємець знайшов би заняття і для нього.
До речі, путівку у велику політику Віктору Степановичу дав зовсім не Єльцин, як прийнято вважати, а, швидше, Руслан Хасбулатов. Призначення Черномирдіна навесні 1992 р. міністром палива і енергетики в уряд Гайдара стало, по суті, першою серйозною поступкою Бориса Єльцина реакційно-консервативному парламенту. А вже трохи більш ніж через півроку Черномирдін став прем’єр-міністром. На рейтингове голосування з’їзду було виставлено п’ять кандидатур. У трійку лідерів увійшли Скоков, Черномирдін і Гайдар. Останній, фаворит Єльцина, набрав менше голосів, ніж перші два, і виявився явно непрохідним. З двох бід — Скокова і Черномирдіна — Єльцин вибрав, на власний розсуд, менше.
Віктор Степанович тут же пообіцяв «виконувати волю з’їзду», будувати «ринок без базару» і провести «реформи без зубожіння народу». Словом, починав, як згадують помічники Єльцина, із «загравання з прокомуністичною Верховною Радою, але досить швидко вріс у залишений йому в спадщину Гайдаром реформаторський сюртук».
Тим часом сам Єльцин конфіденційно користувався порадами Гайдара і наче перевіряв Черномирдіна. Останній ревнував і одного разу в серцях публічно обізвав Гайдара завлабом. У вустах міцного господарника така характеристика звучить різкіше, ніж «твою мать».
Єгор Тимурович, проте, не образився і в подальшому завжди високо оцінював діяльність Черномирдіна. «Він умів говорити на мові, близькій комуністам, з інтонацією, яка їм властива, — говорить Гайдар. — Він став чудовим перекладачем дійсно необхідних країні речей на мову, зрозумілу лівим». З іншого боку, Черномирдіна постійно підпирала і розворушувала ліберальна молодь: Гайдар, Чубайс, Борис Федоров, Шохін, Дубінін, Нємцов.
У один з найбільш критичних моментів — наприкінці березня 1993 р., коли з’їзду не вистачило всього 30 голосів до конституційної більшості, щоб учинити президенту імпічмент — Черномирдін остаточно встав на бік Єльцина і завжди підставляв йому плече.
«За моєю спиною, — згадує екс-президент, — стояла виключно порядна, добросовісна і віддана людина, надійна, що пройшла вогонь, воду і мідні труби… Займався тільки економікою, але в разі потреби рішуче підтримував мене… Зі своєю по-російськи великою фігурою, доброзичливою, блискучою посмішкою, мужицьким гумором і кмітливістю він міг врости корінням у політичний ландшафт…»
Пізніше сам Єльцин його з корінням і вирве. Звістка про відставку Черномирдіна у березні 1998 р. автора цих рядків застала в Канаді. Ефект був, немов у Росії здійснилася революція з належним у такому випадку крахом основ. Здавалося, що Єльцин і Черномирдін — це як зв’язка захисту і нападу в футболі, яку не можна розірвати: харизматичний глава держави, президент-стратег, особистість, безумовно, історична, — і сильний, абсолютно передбачуваний прем’єр-практик.
Єльцин так і не розповів Черномирдіну, за що ж його звільнює. Пояснити це своє рішення він спробував у «Президентському марафоні», вже після власної відставки. Віктор Степанович тупцював на місці «під прапором стабілізації, а стабілізація — це фіксована криза». «Він спирався в основному на так званий директорський корпус, не бачив і не розумів того, що тільки нові менеджери з новим мисленням могли витягнути з болота нашу економіку». «Головний компроміс, на якому він просидів всі ці роки, — це компроміс між ринковими відносинами і старим директорським корпусом». Але — головне: «Черномирдін не зможе втримати країну після мого відходу». І — о лукавість вождів! — при цьому Єльцин рекомендував Черномирдіну зосередитися на підготовці до президентських виборів 2000 р.
І хоча Єльцин дійсно вважав Черномирдіна порядним і надійним, ревнощі все ж таки перемогли. Як згадують помічники Єльцина, старіючий президент «відчув, що прем’єр, окрім власної волі і бажання, стає фігурою номер один». Його, як на гріх, досить тепло прийняли в Америці. Він про щось дуже довго розмовляв з Гором — тет- а-тет. Злі язики доповіли про це Єльцину. Кажуть, то був «язик» Березовського, якого Віктор Степанович перестав приймати.
Олександр Коржаков розповідає, що Єльцин завжди прагнув приховувати від Черномирдіна своє нездужання, якщо для того була хоч би найменша можливість. Коли Єльцин в листопаді 1996 р. «відключився» на шунтування — чого вже не приховаєш — виконання обов’язків він вирішив передоручити Черномирдіну, але відібрав назад ядерну валізу, ледь прийшов до тями. («Не будучи в силах говорити, він допомагав собі жестами»).
Єльцин, як відомо, ніколи не визнавав помилковості своїх кадрових рішень. Єдиний виняток — Черномирдін. Після серпневої катастрофи-98 той з подачі президента несамовито боровся за повернення. (Якраз тоді Єльцин і назвав його важковаговиком). В.о. прем’єра протягом двох тижнів повернувся в свій кабінет як тріумфатор і рятівник Вітчизни. Він вже практично домовився з Думою, пообіцяв лівим, що «ніяких Чубайсів, Гайдарів і Нємцових в уряді не буде», а правим — «створити команду молодих, агресивних професіоналів». (Тоді в жорсткій дискусії з парламентарями прозвучала одна з крилатих фраз доброзичливо-недорікуватого Черномирдіна: «У кого руки сверблять, чухайте в іншому місці»).
Все було на мазі. Втрутився Лужков. Він вже захотів через прем’єрство стати президентом. І саме він перешкодив пройти такий же шлях Черномирдіну. Нелюбов до московського мера — не найгірша характеристика для російського посла в Україні.
Його призначення сюди — на 90 відсотків найчистіший PR. Навколокремлівські політтехнологи з контори Гліба Павловського грамотно спрогнозували реакцію української політичної і журналістської еліти на «викид» Черномирдіна. У Києві на цю наживку дружно клюнули і звели в ранг істини в останній інстанції всі міфи про ЧВС і його призначенні. Тепер в активі у Віктора Степановича — не тільки особиста дружба з Кучмою, але й благоговіння перед ним значної частини української еліти і навіть деякою мірою — популярність в народі. І все це створено нашими власними руками за якихось три тижні, що пройшли між оголошенням про його призначення і прибуттям до Києва.
Втручатися у внутрішньополітичні проблеми України Черномирдін буде рівно настільки, наскільки йому це дозволить українська еліта. Тільки вона, а зовсім не Путін, спроможна зробити з ЧВС російського намісника. А в тому, що до російського посольства вишикується довга черга бажаючих прислужити — сумніватися не доводиться.
