Русинське дежавю: 17 років по тому
На початку тижня ряд інтернет-видань поширив сенсаційну новину: 25 жовтня у Мукачевому під час Європейського конгресу подкарпатських русинів було проголошено республіку Подкарпатська Русь. У конгресі взяли участь 109 делегатів, а статус міжнародного зібранню забезпечив один-єдиний гість із Чехії. Русини підписали «Акт провозглашения возсоздания русинской государственности» та проголосили створення республіки Карпатська Русь «у статусі од 22.11.1938 р.» (з територіями, які у 1945 році увійшли до складу Румунії, Угорщини та Словаччини включно? — В.І.), а також обрали «государственую исполнительну власть» — уряд у складі 50 осіб. Хто став «руководителем правительства» Подкарпатської Русі, а хто — «міністрами без ташок», наразі тримається у превеликому секреті.
Однак нічого нового, тим паче сенсаційного, у цьому, з дозволу сказати, зібранні немає. Навпаки, уся ця метушня скидається на своєрідне русинське дежавю, бо політична історія Закарпаття упродовж усього минулого століття демонструвала одну цікаву закономірність: лишень у столицях починається смута й центральну владу переповнюють чвари — настає улюблена пора для вилазок сепаратистів. Так було восени 1938 року, коли центральна влада Чехословацької Республіки опинилася у руках не надто авторитетного, порівняно з його попередниками (Томашом Масариком та Едуардом Бенешом), Едмунда Гахи, що у підсумку призвело до розчленування явно не слабкої країни. Так було й на рубежі 90-х, коли став тріщати по швах Радянський Союз. Наступного разу політичні провокатори, що діють на догоду зацікавленим у дестабілізації ситуації в Україні силам, активізувалися у 1993 — 1994 роках, коли політична гризня на Печерських пагорбах призвела до дочасних парламентських та президентських перегонів. І ось тепер маємо чергове, третє за 17 років української державності, «правительство Подкарпатской Руси».
Плин політичних процесів на Закарпатті засвідчив ще одну вельми цікаву закономірність: уся подальша публічна, та й особиста доля як «титульних», так і втаємничених від широкого загалу лідерів сепаратистів була невтішною. Перший прем’єр Подкарпатської Русі Андрій Бродій, що обіймав цю посаду з 11 по 26 жовтня 1938 року, наступного ж дня після звільнення з посади (27 жовтня) був звинувачений чехословацькою владою у шпигунстві на користь Угорщини та заарештований, а після входження Закарпаття до складу СРСР — розстріляний у 1946 році.
У жовтні 1991 року під тиском пікетувальників затятий прихильник збереження Радянського Союзу та один з головних архітекторів новітньої закарпатської автономії Михайло Волощук змушений був подати у відставку з посади голови обласної ради і більше в активну політику не повернувся. Оперетковий «премьер временного правительства Подкарпатськой Руси» професор-біохімік Іван Туряниця після кількох гучних скандалів у пресі, пов’язаних з «нецільовим» використанням «русинських» коштів, емігрував за кордон з власної ініціативи, а губернатора краю Сергія Устича президент Леонід Кучма відправив туди ж офіційно. Незважаючи на ще молодий вік, після повернення у рідний край С.Устич на публічну авансцену теж не повернувся.
Ці сумні уроки не завадило б підучити сьогоднішнім політичним маргіналам та їхнім патронам, які черговий раз, користуючись протистоянням політичних синдикатів у столиці, знову силкуються скаламутити воду на Закарпатті, аби мати з цього свою користь.
КОМЕНТАРІ
Сергій ФЕДАКА, доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету:
— Минулої суботи на світ білий з’явився документ під назвою «Меморандум второго Европейского Конгресса Подкарпатских Русинов о принятии Пакета документов на Акт провозглашения восстановления русинской государственности». Написаний нібито російською мовою, але з грубими орфографічними або пунктуаційними помилками в кожному абзаці, цей текст не справляє враження чогось серйозного. Якщо ті недолугі пасажі прочитає хтось із близького оточення В. Путіна, висновки будуть дуже невтішними для авторів документа.
Коли ж відкинути численні «воплі й соплі», котрими переповнений весь документ, то в сухому залишку зостається прагнення певних представників закарпатського істеблішменту проголосити ближче до 1 грудня 2008 року статус самоврядування Закарпаття. Дату приурочено до 17-річчя призабутого вже обласного референдуму з аналогічного питання. Опублікована від імені певних громадських організацій писулька, звісно, не має жодних юридичних наслідків. Це пробна куля, аби перевірити реакцію столичного та обласного політикуму, з’ясувати, як саме, куди й чим битимуть авторів ціх ідей.
Статус самоврядності, коли вже називати речі своїми іменами, означає, перш за все, максимальну незалежність від Києва в усіх кадрових питаннях, а якщо сказати ще грубіше, — то перебирання під контроль обласною владою кількасот кілометрів державного кордону, уздовж якого Закарпаття межує з чотирма державами. Тобто, у підтексті всієї національної романтики, «чічок і смерічок» насправді лежить примітивний шкурний розрахунок. Йдеться про те, щоб забезпечити невтручання Києва в добір і розстановку кадрів в усіх правоохоронних і силових структурах на території області, про цілковиту розстановку виключно своїх людей на митниці, різноманітних контролюючих органах, у лісгоспах, про безконтрольний «дерибан» всього, що ще лишилося нерозграбованим у народному господарстві області, серед її історико-культурних і природних пам’яток тощо. Ідеться про контроль окремих кланів над всіма матеріальними цінностями на території області, а також усіма фінансовими й торговими потоками, що тут пролягають.
Звичайно, ніяких легальних шляхів для запровадження цього правового абсурду у місцевих «джентльменів удачі» немає — навіть при тому, що рівень довіри закарпатців до центральних органів влади справді нині рекордно низький. Але й до обласної влади довіра аж ніяк не вища. Найсуттєвіший наслідок, який може мати даний документ, — це те, що вдасться відстояти міліцейського генерала В.Чепака на його посаді. Усі інші наполеонівські плани поки що тільки у проекті.
Тоді на що розрахована ця авантюра? Адже навіть при всьому безладі, котрий нині панує у високих київських кабінетах, ніхто все одно не здасть державний кордон в оренду приватному бізнесу. За жодних умов Закарпаття не перетвориться на тамбур з особливим правовим режимом. То в чому сенс чергової клоунади?
Обласний істеблішмент чітко визначив свої претензії, причому максимально. Визначено навіть ціну питання — 20 млрд. доларів. Так оцінено збитки від перебування краю у складі України упродовж останніх 17 років. Очевидно, після набуття самоврядності планується висунути ще й компенсаційні претензії. Немає значення, що вимоги висунуто у папірці, котрий не має жодної ваги. Головне — прокукурікати. Тепер є навколо чого вести тривалі багатоетапні торги з таким самим загальноукраїнським бізнесово-політичних істеблішментом. Закарпатці Києву — певні результати на виборах, особливо президентських, а Київ їм — якісь елементи окресленої самоврядності. При цьому торги можуть вести далеко не тільки з президентською командою. Найімовірніше, торги вестимуться одночасно з кількома командами.
До того ж, примарне загострення ситуації на Закарпатті може бути одним із дуже багатьох серед усіх інших аргументів на користь «введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану», згідно з пунктом 21 статті 106 Конституції України. Звичайно, у результаті такого екстравагантного кроку В.Ющенкові доведеться попрощатися з надіями інтегрувати Україну у Європу, але найближчим часом нічого реального на цьому напрямку все одно не світить. Зате це більш-менш реальний шанс утриматися при владі, перемогти опозиційні до себе сили, приструнити пресу тощо.
Документ може бути використаний і для остаточного торпедування євроінтеграційних прагнень України. Певні сили намагаються створити Закарпаттю абсолютно невиправданий імідж якогось європейського Курдистану. Як відомо, наявність курдської проблеми — чи не головна причина, через яку Туреччину не приймають до ЄС.
І останнє. Поява документа може бути пов’язана з чиїмось бажаннями відвернути увагу закарпатців від чергового загострення соціально-економічних проблем, від спокійної підготовки до виборчої кампанії та нав’язати громаді знову вже жовану-пережовану дискусію. Але такі надії марні, бо говорити особливо ні про що.
Володимир ПРИТУЛА, політолог, голова громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:
— Питання політичного русинства в Західній Україні та його наслідки для Криму мають кілька досить складних аспектів. По-перше, нам очевидно, що рух політичного русинства в Закарпатті інспірований ззовні, бо для тих регіонів актуальним є не політичний сепаратизм, навіть не поділ областей на автономії, а проблема збереження етнічних особливостей карпатської гілки українського народу. Зрештою, закарпатські русини, якби це був дійсно самостійний, глибинний етнічний рух, котрий би був зумовлений етнічними та історичними особливостями, мали б себе ідентифікувати не з російською церквою і не з російським народом, а з українською церквою та з народом колишньої Київської Русі, а тому мали б орієнтуватися на Київ і зміцнення нинішньої України.
З іншого боку, цей ультиматум закарпатських русинів, а тим більше автономія, якої вони вимагають, може мати на нинішню кримську автономію двоякий вплив. По-перше, й скоріше за все, маючи одну й ту ж з русинами московську церкву (УПЦ Московського патріархату), кримські проросійські політичні рухи за прикладом закарпатських русинів посилять свої сепаратистські настрої та стануть вимагати російської національної автономії, як це вже було в Криму, а зрештою і приєднання Криму до Росії, як про це заявляють вже зараз певні проросійські сили, керовані з Росії.
З іншого боку, прикладом закарпатських русинів все більш схильні скористатися кримські татари, які все частіше говорять про те, що їхні політичні проблеми в Україні не вирішені, й все наполегливіше вимагають такого вирішення. Не тільки більш радикальні кримськотатарські рухи, але й меджліс, — можуть перейти від тактики поступових змін до вимог негайного перетворення нинішньої, за Конституцією, територіальної (а по суті, російської національної) автономії в Криму, — на кримськотатарську національно-територіальну автономію, хоч би зразка 1921 — 1945 років, як мінімум. Адже саме так з правової точки зору можна трактувати процес відновлення ліквідованих під час депортації прав та статусу кримських татар в суспільстві, а не написання якихось нових законів для них.
З точки зору суспільного розвитку та розв’язання політичних проблем в Україні саме така постановка питання була б найбільш прогресивною, якби не третій варіант: адже ці дві вимоги можуть постати одночасно, що найбільш вірогідно, а це поставить ситуацію в Україні в глухий кут, і ускладнить її ще більше, ніж зараз, — бо задовольнити обидві вимоги неможливо. І хоч одна з них явно сепаратистська, суперечить законам України, загрожує територіальній цілісності держави й не може бути задоволена апріорі, а інша прогресивна, — але небезпека полягає в тому, що вони обов’язково викличуть громадянський конфлікт, до якого залучаться зовнішні ворожі Україні політичні сили, а це дуже небезпечно й небажано. Таким чином, загальний вплив русинського ультиматуму на Крим, швидше за все, може бути дуже негативним та небажаним, в будь-якому разі тепер, за нинішніх суспільно-політичних та міжнародних обстановин.
