Сергій ТIГIПКО: похід за славою

За тиждень відбудеться другий тур президентських виборів, який обіцяє бути дуже гострим. Але парадокс моменту в тому, що ЗМІ, політики й політологи, і головне — українські громадяни, звертаючи увагу на «сутичку» лідерів перегонів, продовжують обговорювати плюси й мінуси політиків так званого «другого ешелону» — Арсенія Яценюка та Сергія Тігіпка — настільки виявився потужним запит суспільства на нові обличчя, нову політику. Ба більше, саме від них чекають поради: кому ж віддати свій голос у другому турі. І ширше: як і куди розвиватиметься країна? З позицією Арсенія Яценюка ми вас ознайомили в середу («День» від 27.01.10). Сьогодні ми пропонуємо погляд нашого автора на тактику Сергія Тігіпка і, можна сказати, його стратегію, викладену в інтерв’ю «Українській правді».

«Ви серйозно чи по-вкраїнському?» — ці слова україножерки тьоті Моті з п’єси Миколи Куліша стали своєрідним символом великого числа добрих починань української політики останніх десятиліть. Не стало, на жаль, винятком і розпочате «бронзовим призером» нинішніх президентських перегонів Сергієм Тигіпком створення власних політичних структур.

Що такі структури слід створювати — в тому ні в кого не було жодного сумніву. Вправний бізнесмен, достатньо ефективний урядовий менеджер та вельми впевнений у собі розважливий політик — таким постав Тігіпко під час виборчої кампанії. Правдивий цей імідж чи ні, але кандидат у президенти сам його обрав і тепер намагається дотримуватися, — адже багатьом виборцям сподобалися саме такі риси «ветерана-початківця» вітчизняних політичних баталій (ветерана — тому, що саме позиція комсомольського вожака Дніпропетровщини 20 років тому завадила комсомолу України позбутися імені Леніна і перетворитися на Демократичну спілку молоді; а початківця — тому, що останні п’ять років Тігіпко перебував поза політикою, а вона набула за цей час чимало нових рис). Одне слово, чимало виборців повірило, що перед ними — прагматичний борець з непрофесійністю і корумпованістю ледь не всієї вітчизняної політичної еліти. Та й назва очоленої ним партії імпонує багатьом — «Сильна Україна».

І не встигли ці люди проголосувати за Тігіпка, як він почав формувати свою політичну силу звичним, як на банкіра чи промисловця, способом. Причому, слід віддати йому належне, почав робити це публічно, відкрито. З екранів телевізорів українці почули, що Сергій Тігіпко хоче створити в діючому парламенті свою депутатську групу. А у програмі «Чорне і біле» на телеканалі ТВі він конкретизував свій намір: «Я думаю, що через певний час я оголошу такий вільний набір до групи депутатів, які захочуть підтримати партію «Сильна Україна» навіть у нинішньому складі парламенту... Я почав такі переговори і переговорив вже з трьома людьми з приводу такої роботи. Це люди з фракції «Наша Україна». Буду відвертим, вони мені сьогодні потрібні, тому що я хочу впливати на процеси в країні. Для цього мені потрібна, принаймні, якась депутатська група. Якщо це вийде більшість депутатської фракції — це супер, тому що без цієї фракції ніхто не створить більшості, і впливати через цю фракцію можна буде дуже серйозно».

І що цікаво: вже є охочі стати членами цієї групи. Сам Тігіпко розповів, що поки що веде переговори з трьома депутатами. Поза тим, екс-регіонал Тарас Чорновіл заявив про свою готовність стати під прапори «Сильної України». А парламентарій Олександр Третьяков вважає, що таких буде значно більше: «Я високо оцінюю шанси Тігіпка створити міжфракційну групу, яка може нараховувати 50—70 осіб», — заявив він газеті «Дело».

Іншими словами, Сергій Тігіпко як особистість і як прихильник певних ідей здатен стати впливовою постаттю вже за нинішньої каденції Верховної Ради, без дострокових виборів, чи то створивши неформальне об’єднання (яке буде голосувати так, як скаже Сергій Леонідович), або підпорядкувавши собі більшість якоїсь фракції (що за чинними правилами гри означатиме, що ця фракція стане втілювачем Тігіпкових ідей у парламентських стінах і його рупором). І все було б нічого, якби не дрібненьке «але», пов’язане із чинною в Україні виборчою системою.

Про що йдеться? А про те, що народних депутатів обирають у нас цілою командою, з певними лідерами і під виконання певної програми. Виборці уповноважують їх на колективну дію на визначених напрямах. І хто не хоче виконувати волю виборців і при тому хоче залишити собі депутатський мандат (і всі ті пільги, які він дає) — людина, м’яко кажучи, аморальна. А ті, хто в обмін на невиконання програмних настанов своєї команди прагне одержати якісь дивіденди — це зрадники й корупціонери.

Звичайно, бувають ситуації, коли виборця зраджує більшість команди. Тоді й одинак-депутат має моральне право стояти проти всієї своєї фракції, захищаючи висхідні цінності. Буває і так, що фракція як певна цілісність практично припиняє існування — і тоді депутати також одержують морально виправдану певну свободу дій. Але лише в межах тих ідеологічних настанов, за які проголосували виборці.

Ясна річ, в реальній українській політиці зазначені правила майже ніхто не вважає обов’язковими для себе, але якщо ти хочеш змінити цю політику, — то сам мусиш вести чесну гру й команду підбирати собі відповідну.

А що ж Сергій Тігіпко? Одним із його засадничих гасел є повернення до багатовекторності у зовнішній політиці, бо це, мовляв, найбільш вигідна для України з прагматичних міркувань політика. Можливо, це так, можливо, що ні, — але справа в іншому: «Наша Україна — Народна Самооборона» йшла на парламентські вибори зовсім під іншими гаслами. Її виборці не підтримали б нікого, хто висловився б за багатовекторність (це було гасло зовсім інших політичних сил). Що ж тепер — ти у парламенті, тобі чхати на твого виборця, для тебе головне «причепитися» до популярного діяча з огляду на можливі дострокові вибори — мовляв, він мене знову «ввезе» до Верховної Ради? Якщо це не зрада, якщо це не дурисвітство, якщо це не корупція, то що ж це таке?

Ну, а коли ціла фракція, обрана на основі одних ідей і гасел, перебіжить під прапори зовсім інших кольорів, на яких написані істотно відмінні гасла, — як це буде зватися? І, головне, ким зарекомендує себе неформальний лідер цієї фракції, котрий в обмін на підтримку власних політичних ідей (можливо, не найгірших) звільняє депутатів від химери, що зветься совістю?

Ні, так не годиться, якщо ти, звісно, не ще один синок «таточка Кучми», за якого в Україні й розквітла така «високоморальна» й «ефективна» політика.

Тому, видається, Сергій Тігіпко зробив типовий фальстарт, спробувавши переформатувати Верховну Раду старими перевіреними засобами на основі «ти — мені, я — тобі» (ясна річ, що більшість його новітніх «палких прихильників» прагнутиме гарних місць у виборчих списках...). Можливо, дався взнаки досвід бізнесмена, можливо, незнання чинних правил гри — не знаю. Але якщо він і далі творитиме під себе парламентську структуру, нехтуючи висловленою 2007 року волею виборців, то поставить себе на одну дошку з тими, проти кого зараз розпочав похід. І це стане сумним кінцем ще однієї казки про «вітчизняного політика нового типу», бо знову тьотя Мотя з її неприхованою зневагою до всього українського візьме гору.