Щеплення від розпуску
Парламент розколовся грунтовно й надовго, якщо не назавжди. Ще наприкінці минулого тижня була примарна надія на те, що колишні колеги домовляться між собою й прийдуть на роботу в одне спеціально для цього призначене приміщення. Слід зазначити, що ініціатива пошуку взаємних компромісів походила переважно від лівих. Представники більшості практично в один голос заявляли про можливість проведення спільного засідання виключно під гарантії того, що меншість визнає всі їхні попередні рішення законними й не спробує блокувати сесію, яку неодмінно відкриє Віктор Медведчук. А позиція лівих з кожним днем ставала все більш нетвердою, з їхнього боку пропонувалися різні компромісні сценарії відкриття сесії, за якими роль головуючого зводилася б до мінімуму. Наприклад, Ткаченко вийде на трибуну, повідомить про відкриття сесії, потім спуститься в зал і займе своє місце серед представників селянської фракції, а головувати до обрання нового керівництва будуть по черзі представники всіх фракцій, змінюючись кожні 2 години. Нарешті вже у вівторок, коли більшість, незважаючи ні на що, зібралася в Українському домі, «неприєднаний» Сергій Головатий заявив, що на власні очі бачив підписаний Олександром Ткаченком лист до більшості, в якому той взагалі складав із себе повноваження голови, аби заблудлі правоцентристські вівці з'явилися в сесійному залі. Але річ була вже не в приміщенні, а в принципі. З урахуванням того, що відбувалося раніше, будь-яка поступка лівим означала б для більшості визнання своєї нелегітимності. Тож відступати було нікуди, позаду — Волков.
Голосували в Українському домі, як і слід було чекати, одностайно й без зайвих розмов. Процес дещо затягувався через нетрадиційну для парламенту процедуру волевиявлення руками, але загалом засідання можна назвати архірезультативним. Регламент міняли, як хотіли, через революційну необхідність. Керівництво Верховної Ради обирали пакетом, а глав комітетів — пачками. В останній момент лише ПРПісти встигли внести корективи в заздалегідь узгоджений список кандидатур, замінивши в наданому їм Комітеті у закордонних справах дещо одіозного Романа Зварича на більш компромісного Ігоря Осташа. Щодо внутрішніх причин цієї заміни в ПРП зізнаватися прямо не схотіли, але якщо Зварич, кажучи про необхідність зміни пріоритетів в іноземному комітеті, заявляв виключно про інтеграцію в Захід, то Осташ висунув на перший план хай і двосторонні та економічні, але все ж таки близькі відносини з країнами СНД. З іншими комітетами ситуація поки що менш зрозуміла. «Більшовики» перебиратися у відвойовані кабінети не квапляться, й взагалі складається враження, що їм не дуже зрозуміло, що в цих кабінетах люди зазвичай роблять. Їхні плани, принаймні, досить туманні. «Відродженець» Задорожний серед закріплених за ним питань внутрішньої політики традиційно виділяє закон про судочинство й цивільний кодекс, есдек Олександр Зінченко має намір кардинально міняти якусь недобру систему, що панує в курируваних ним відтепер ЗМІ, а «яблучник» Михайло Бродський сподівається перенести принципи вільного підприємництва на всю промислову політику країни й активно зайнятися поліпшенням менеджменту підприємств. По горло завалений справами фактично лише Олександр Турчинов, який залишився на своєму місці й посилено готується до розгляду наступного тижня проекту бюджету-2000. Перед ним стоїть дійсно першочергове й невдячне завдання якимсь чином сумістити в одному документі несумісні інтереси уряду та олігархів, що хазяйнують у парламенті (даруйте, поки що нового слова не вигадали. — Ред. ) та ще й так, щоб ні в кого не виникло сумнівів щодо щирості прагнень більшості конструктивно співпрацювати з виконавчою владою. Дисонансом на тлі комітетської ідилії прозвучала тільки заява ПЗУшників, обурених тим, що, хоча у «профільний» комітет з екології перепризначено їхнього представника Юрія Самойленка, та відповідним міністром став не «зелений», а якийсь «жовто-блакитний» Іван Заєць. Натяк на можливість через це покинути більшість, щоправда, виявився явно зайвим з їхнього боку, і після серйозної розмови непорозуміння зам'яли.
Якщо ж із комітетами ліві розлучилися з легкою душею, то за сесійний зал, видно, готові стояти на смерть. «Малий парламент», навіть позбавлений засобів зв'язку і тилового забезпечення, живе своїм повнокровним життям і не збирається вмирати. Залу цілодобово прикриває живий щит із депутатськими мандатами, у ній щодня відбуваються сесійні засідання, не дуже результативні, оскільки, як відомо, відсутній кворум, зате гучні й резонансні. Для журналістів, які весь цей процес висвітлюють, забезпечено надійний коридор крізь посилену охорону — добре, що депутатський статус гарантує недоторканність руками людей у формі. Варто на секунду розслабитися, і більшість тут як тут — перекриє входи і виходи, оточить, локалізує і ліквідує. Політично, звісна річ... Виходу у меншості більше немає. Ні із зали, ні із ситуації. Громадська думка обурюється надто неінтенсивно: півтори тисячі демонстрантів під червоними прапорами явно поступаються за чисельністю могутнім організованим колонам націонал-демократів. Захід, який кличуть на допомогу, тим часом займає позицію пасивного спостерігача і не поспішає бурхливо протестувати проти утисків демократії і парламентаризму — напевно, пригадує темне минуле їхніх нинішніх поборників. Росія... А що Росія?.. Ліві думські брати, звичайно, нададуть моральну підтримку, але в них там своя парламентська криза, проблем вистачає. Та й голодуванням справі не допоможеш, тільки народ розважиш — так би мовити, «побудьте трохи і в нашій шкурі». До того ж, тих зголоднілих легше буде винести з приміщення прямо на стільцях і розставити рядками на площі перед Верховною Радою. Вважатимемо це жартом, проте такий варіант уже активно обговорюють деякі «гарячі голови» з більшості.
Ситуація патова. Щоправда, з явною перевагою однієї зі сторін. Незважаючи на запевнення Леоніда Кравчука в тому, що найближчими днями більшість «почне повертатися» в рідні пенати, і на всі розмови про необхідність досягнення згоди між більшістю і меншістю, зробити це не так і просто. Проблема не розвіється сама собою. Спільне засідання двох частин парламенту навіть уявити собі страшно. Після короткої, але, м'яко кажучи, досить різкої суперечки в кулуарах, куди Іван Плющ зазирнув на розмову до лівих, новоспечений спікер ні за що не повірить тому, що ліві ортодокси спокійно стежитимуть, як він посідатиме спікерське місце у президії. Навіть якщо морально врівноваженіші соціалісти, селяни і частина пасивних комуністів погодяться на мирне співіснування, то від ПСПУ і деяких інших активних лівих можна очікувати чого завгодно. Обіцяної Президенту «нормальної роботи парламенту» вже точно не буде. Щонайменше можна розраховувати на блокування трибуни, якщо не на рукоприкладство. Яка тут може бути мова про демократичність. Силовий варіант вирішення конфлікту із залученням карного законодавства і відповідних органів буде тільки на руку лівим. Хоча Нацгвардію, яка за старою звичкою могла б стати на захист парламентаризму зі зброєю в руках, завчасно розформували, впертого спротиву не уникнути. Можна не сумніватися, унікальні кадри з витягуванням депутатів, які пручаються, на вулицю і складанням їх штабелями під стінами парламенту облетять весь світ як новина №1. До того ж, депутат — людина особлива, він має право перебувати, де захоче і коли захоче, і ніхто не може до нього навіть пальцем торкнутися. Народного депутата має право бити тільки народний депутат — це закон українського парламентаризму. В іншому разі його можна тільки, взявшись за руки, акуратно віддалити від Івана Плюща, який проходитиме до звільненого від Ткаченка спікерського кабінету, або не допустити Наталю Вітренко, що прориватиметься туди ж само із соратниками, що й продемонстровано бійцями посиленого підрозділу Держохорони. Штовхання і виламування рук — це вже всупереч правилам. Для того, щоб органи з метою видворення лівих із парламенту діяли в межах закону, потрібно насамперед зняти з опозиціонерів депутатську недоторканність, а для цього потрібно вже не 226, а цілих 300 голосів, чого у більшості немає. Залишається варіант подальшої ескалації протистояння. Лівим дозволять і далі займатися імітацією пленарних засідань, аж доки у них остаточно не здадуть нерви, а сесію перенесуть в Український дім. За однією інформацією, оренда цієї будівлі у Кабміну обходиться більшості всього у 800 гривень за добу, так що навантаження на бюджет невелике.Перспектива такого розвитку подій не вселяє оптимізму, хоча є найбільш вірогідною.
Так чи інакше, а найближчим часом парламент має запрацювати на повну котушку, в якому б місці він не опинився. Без лівих це буде, зрозуміло, не дуже переконливо виглядати. Навіть сам новий спікер Іван Плющ зізнався, що «ті, хто сумнівається в легітимності ухвалених більшістю рішень, правильно роблять», оскільки «за весь час після прийняття Конституції Верховна Рада не ухвалила новий регламент», який би їй відповідав. Однак із його ж таки слів, «можна вважати, що парламент працює й ухвалює рішення». Щоправда, Іван Степанович обмовився про те, що він «не буде пропрезидентським», але й антипрезидентським не має бути і поготів.
Батько української Конституції Михайло Сирота теж не бачить іншої можливості, крім повернення у Верховну Раду і спільної роботи з лівими. Згадуючи своє героїчне конституційне минуле, він виявляє деяку «усіченість прав і можливостей нинішньої більшості» в ухваленні рішень і передбачає: «Якби в 1996 році, коли ми приймали Конституцію, її прихильники перейшли в Український дім, а не залишалися у парламенті зі своїми опонентами, основний закон не був би прийнятий». У зв'язку з цим природними виглядають сумніви секретаря РНБО Євгена Марчука щодо того, чи зможуть «більшовики» регулярно забезпечувати не тільки повне представництво хоч би по четвергах, коли планують проводити голосування, а й такий рівень взаєморозуміння, щоб усі рішення приймати консенсусом.
А група депутатів, очолювана Головатим і Матвієнком, взагалі показала всім відвертий і недвозначний рух неприєднання. Вважаючи, що «Президент взяв курс на досягнення необмеженої і безконтрольної влади», вони бачать для парламенту тільки дві реальні можливості. «У будь-який момент 100 чоловік із більшості за вказівкою з адміністрації можуть не прийти на засідання, ліві теж не будуть ходити, і парламент може бути розпущений відповідно до Конституції, як такий, що не зміг розпочати сесію у встановлений термін. Таким способом можна через 30 днів розігнати парламент і виправдати неконституційний референдум. Якщо ж нинішня Верховна Рада зуміє «лягти під Президента», її агонію можна буде продовжити ще на якийсь час».
Багато хто зазначає, що після розв'язання внутрішньопарламентської ситуації більшість повинна буде ухвалити цілу низку непопулярних рішень, які дадуть їй можливість виправдати високе звання конструктивної, але з іншого боку сконцентрують на ній весь соціальний негатив від наслідків цих рішень. Провести вибори в такій напруженій ситуації для правих практично намає сенсу, нове скликання стане ще червонішим, і хто в ньому буде створювати більшість — то вже велике питання. Саме в цьому дехто бачить нехай і примарну, але гарантію того, що з розгоном трішки почекають, або й зовсім дадуть депутатам спокій до конституційно зумовленої дати — до 2002 року. І хоча ПРПіст Володимир Філенко досі вважає, що «краще самостійно піти на дострокові парламентські вибори, ніж отримати те саме переобрання, але внаслідок висловлення недовіри з «народної» ініціативи», однак з огляду на корекцію порядку нумерації сесій йому дуже цікаво, «які із законів, ухвалених більшістю, Президент підпише передусім». Справді, цікаво...
