Що святкувати?

У другій декаді листопада Президент України Віктор Ющенко збирається відсвяткувати річницю революції на Майдані. Виглядає так, що його найближче оточення нашіптує Ющенку: цю ювілейну акцію необхідно проводити обов’язково, оскільки український народ, як і раніше, вбачає у ньому особу, здатну змінити на краще ситуацію в Українській державі. Але постає закономірне запитання — що святкувати? Що, по суті, змінилося від часу помаранчевої революції? Чи наблизився наш Президент хоча б на йоту до тих високих обіцянок, які неміряно роздавалися на Майдані?

Власне, якби Ющенко мав достовірну інформацію щодо того, що дійсно відбулося у ввіреній йому народом державі майже за рік його президентства, він би так не поспішав із урочистим святкуванням того, що не відбулося.

Він не зміг (чи, може, не захотів) розпочати демонтаж старої посткомуністичної системи влади. Донецька область як була за Леоніда Кучми фактичною автономією, так і залишилася. Найбільші олігархи як визискували український народ, так і визискують. Із тією, можливо, різницею, що тепер до цього процесу приєдналися ті, хто фінансував президентську кампанію Ющенка і «відбиває» вкладені кошти (і не тільки), і для кого це стало завданням номер один всього поточного року.

Віктор Ющенко, на жаль, так і не зрозумів, що український народ вийшов на Майдан не тому, що найбільше за все бажав бачити його у кріслі президента, а тому, що щиро сподівався: з приходом нового президента відбудуться радикальні зміни в державі, народ скине «пута» злиденного життя і отримає можливість стати економічно достатнім. На жаль, нічого з цього не відбулося.

Можливо, найближчі радники Президента цього повністю не усвідомлюють, але якщо урочисте святкування річниці революції Майдану відбудеться, воно має всі шанси перерости у Майдан № 2. Можливо, саме на це й розраховують опоненти Ющенка, які були нещодавно його найближчими соратниками, й тому жодної інформації щодо своїх намірів узяти участь у подібному святкуванні досі не оприлюднюють. А, як зрозуміло, найзапеклішим опонентом може стати той, хто був нещодавно найближчим соратником. Проте найпечальнішим для Віктора Андрійовича є той факт, що якщо впродовж поточного року більшість прорахунків можна було з чистим серцем списувати на недолугість і підступи «кучмівського режиму», то вже після року президентства списувати нічого ні на кого не вдаватиметься.

Можна сказати, що, наповнивши державність України атрибутивно, українські зверхники — як Віктор Ющенко, так і його попередники — так і не спромоглися за 14 років незалежності створити дієву модель Української держави, яка б, крім представницьких функцій, могла б ще й забезпечувати гідне життя для її громадян. По суті, держава відокремлена від народу і функціонує як автономне утворення, що має забезпечувати інтереси верхніх соціальних прошарків суспільства, не звертаючи особливої уваги на те, в якому стані перебуває решта соціуму. Одночасно ніби співіснують дві відокремлені одна від одної моделі дійсності, інтереси яких пересікаються лише на біфуркаційних точках соціальних протиріч. Становлення української державності замінене міфологемами імітування державотворення.

Неохуторянство під гаслами прогресивного атрибутивного ренесансування фрагментів з минулого замінює копітку роботу над майбутнім, видаючи муляжі компіляційних побудов за відродження народних звичаїв і суспільних традицій, загублених у віках. Хоча цілком очевидно, що неможливо відродити традиції козацького лицарства минулого, одягнувшись лише в шароварні строї і не перейнявшись тим духом козацької вольниці, яку автоматично перенести з ХVII до ХХI століття просто неможливо. «Синдром козакування» тим часом глибоко встиг проникнути в українську свідомість. І якщо етнічне «козакування» не може призвести до глобальних втрат, то політичне і економічне «козакування» зовсім не виглядає таким вже безневинним. Бо, спираючись на нього, й було побудовано на території України муляж Української державності. Державності, яку чи то не спромоглися, чи то не зуміли наповнити ані політичним, ані економічним змістом.

Цікавим, хоча і не беззаперечним є бачення проблем, пов’язаних із становленням Української держави, професора Токійського університету Андрія Накорчевського, оприлюднене ним свого часу у есеї «З якого краю українська хата?» в журналі «Сучасність». Одним із проміжних висновків, який робить автор, є те, що «якщо Україна має за мету добробут свого народу, то ні європейськість, ані навіть справжня чи уявна традиційна «схильність» до демократії не допоможе їй у цьому. Що ж потрібно для цього у найбільш загальному плані? Перша умова — це відсутність ідеологічних забобонів».

Якщо ж говорити про «ідеологічні забобони», то й справді їх присутність у пострадянському просторі української дійсності відчувається на кожному кроці. З тією лише суттєвою різницею, що «соціалістичний реалізм» замінений на своєрідну подобу «патріотичного реалізму». А за умов ірраціонального суспільства ні про який добробут народу, ні про демократію, ні про європейськість не може бути й мови. На загал існує ніби дві України: одна сита, вгодована, задоволена своїм життям, яка знаходиться десь там нагорі, і Україна напівголодна, яка микається в пошуку будь-якого заробітку і весь час сподівається на те, що верхи нарешті зрозуміють, що так жити далі не можна, і розпочнуться довгождані реформи. Але... Тасується номенклатурна колода, знову випливають напівзабуті політичні постаті, і рух по колу продовжується. Не визначивши за чотирнадцять років, що ж це ми таке збираємось побудувати в Україні, влада вперто продовжує шукати якийсь третій чи, може, четвертий шлях розвитку держави. Реально це відбувається вже двадцять років, ще починаючи від березня 1985, тобто від початку перебудови Горбачова.

Очевидно, що для більшості українського населення (не дивлячись на минулорічні обіцянки) влада часів Віктора Ющенка так і не стала своєю. В свою чергу, влада, представлена командою Президента, не спромоглася на ділі, а не на словах довести, що її найвищим пріоритетом є добробут і благополуччя українського народу. Якщо говорити про те, чому люди в Україні так ставляться до влади, а українська влада, в свою чергу, так ставиться до людей, можна, безперечно, давати багато різних оцінок, переважно емоційних і суб’єктивних. Але, на мій погляд, для того, щоб зрозуміти, що дійсно відбувається в стосунках влада-громадяни, необхідно дещо абстрагуватись і піднятися, образно кажучи, на висоту пташиного польоту. Справа в тім, що на сьогодні ми маємо достатньо різноманітних, цілком точних наукових методик визначення взаємодії різних учасників подій в системі, в яку вони входять і яку вони, власне, складають. І з цієї точки зору відомо, що взаємодія учасників подій в певному середовищі за певний час не залишається незмінною. Взаємодія, так би мовити, «гравців» на єдиному полі завжди розвивається від жорстокої ворожнечі з поглинанням (поїданням) до конкуренції і в подальшому — до кооперації. Кооперація, з цієї точки зору, є найвищим ступенем і найвищим проявом конкуренції.

Якщо ж розглянути проблему стосунків людей і влади в історичному розрізі, то в тих суспільствах, які пройшли великий історичний шлях, можна побачити, що на певних етапах стосунки між окремими людьми, між кланами та професійними і національними групами та між владою і суспільством якраз проходили ці три етапи. На якихось первісних етапах влада взагалі могла бути представлена групою прийшлих людей або й завойовників, як це було за часів варягів чи під час татаро-монгольського іга на Русі. Якийсь час ті ж місцеві рабовласники і феодали дуже жорстко ставились до своїх підданих. Потім, з настанням революцій в Європі та інших частинах світу, влада стала дещо більш толерантною, оскільки вона вже мала певні окови закону. Проте стосунки між владою і звичайними людьми залишалися дуже і дуже конкурентними.

Лише в останні десятиліття стосунки в цивілізованих країнах між владою і суспільством стали партнерськими. Виробились інституції, системи взаємозв’язків тощо. Але, безперечно, це відбулося лише там, де стосунки між владою і суспільством мали великий історичний відтинок. Ми ж маємо в Україні абсолютно нову систему влади. Попередня, радянська система була зруйнована, кучмівська система влади дискредитувала себе, нині ніби будується нова система на абсолютно нових основах. І з цієї точки зору можна сказати, що стосунки влади і суспільства знаходяться десь на відтинку між війною на поглинання та конкуренцією. Де саме, важко визначити точно, бо для цього необхідні абсолютно точні дослідження, але що вони знаходяться саме на цьому відтінку, — це цілком очевидно. Саме це є причиною таких жорстких стосунків, неприйняття владою і громадянами одне одного і наявності в Україні таких болючих проблем.

Подібні стосунки влади і громадян притаманні суспільству атомізованому. Тобто суспільству, окремі частини якого є виокремленими, бо вони ще не відчувають себе єдиним цілим. Але це зовсім не значить, що ми мусимо іти сотні років до того, аби стосунки між суспільством і владою переросли до вищої стадії конкуренції — до кооперації, тобто до цивілізованої взаємодії. Для цього не потрібен такий великий час. Достатньо, щоб ті люди, які представляють сучасну українську владу, знайшли в собі відповідальність, інтелектуальні і моральні сили, щоб перейти до таких стосунків. Наскільки це реально можливо за нинішніх умов — питання складне.

Якщо ж розглядати питання в об’єктивному ключі, то для швидкого перебігу подій необхідно, щоб взаємодія між владою часів Віктора Ющенка та суспільством була більш активною, більш динамічною. Та, мабуть, щоб усі учасники цих подій точно знали свої цілі і свої можливості. Принаймні, це набагато пришвидшить цей процес, який просто вмить перестрибнути не вдасться.

Відтак замість помпезного і, наперед зрозуміло, малоефективного святкування, яке опирається на міфологеми Майдану, можливо, Президенту Ющенку варто було б вибрати дещо іншу, більш ефективну тактику. Спробувати чесно визнати свої помилки і знайти- таки порозуміння з українським народом. Діалог з українцями — ось що, на мою думку, мав би спробувати реалізувати Віктор Ющенко замість педалювання свята втрачених надій і ілюзій. А саме таким видається заплановане святкування того, що не відбулося...

Діалог має початися з того, що Президент має визнати: він майже рік фактично не виконував обов’язки керівника країни. Має визнати причини цього. Тобто — не бажав (?), не міг (варіант — не давали: оточення, вороги, обставини тощо), не вмів (що найвірогідніше). Тепер — бажає, може, вміє — усі три пункти необхідно переконливо обґрунтувати. Ющенку, як досвідченому водієві автомобіля, відомо, що водій для вправного управління транспортним засобом має щосекунди (!) приймати кілька десятків рішень і виконувати з ту ж секунду 10-12 операцій з керування. Інакше він ризикує потрапити в аварію і нести за це відповідальність — вважатиметься правопорушником, аж до криміналу. Особливо це стосується транспортних засобів, в яких знаходяться десятки пасажирів. Чим більше пасажирів — тим більша відповідальність водія. А уявімо собі автобус «Україна» з 47 мільйонами людей та водія, що обдумує кожне рішення по 10 місяців… Куди приїде цей автобус в такому випадку, і яка ціна відповідальності водія?!

Віктору Андрійовичу необхідно визнати, що він, нарешті, зрозумів: в управлінні державою, так само, як і в управлінні автомобілем, рішення необхідно приймати швидко, у відповідності з керованим процесом. Необхідно, нарешті, оприлюднити реальну і вповні практичну програму дій на два тижні, місяць, квартал, рік. Причому не в звичній для колишньої і нинішньої вітчизняної влади манері персонажа «Королі і капуста», коли обіцяється щось на кшталт «покрити усю країну мережею дитячих садків та зоопарків», тобто «залучити грандіозні інвестиції» та «змінити країну так, що за рік ви її не впізнаєте». А з професійним бізнес- планом сучасного світового рівня, із роз’ясненням стосовно запровадження проектного та процесного підходу в управлінні, на противагу двохсотлітньої давності функціональному підходу, та ще й комсомольського розливу. З презентацією команди державних менеджерів, які вміють не лише гасити полум’я вчорашніх проблем, а й розробляти та реалізовувати проекти та процеси державного управління хоча б на рівні стандартів якості серії ISO 9000, ще краще — стандартів зрілості процесів, організації та неперервного поліпшення організаційних процесів Capability Maturity Model (СММ) або BPI (Business Process Improvement). Ці вирази з управлінського сленгу гарантуватимуть не лише те, що від совкової дрімучості старої управлінської гвардії, представники якої «хотіли як краще, вийшло як завжди», наша країна (нарешті!) дійшла до рівня державного менеджменту, яким Європа та США користуються вже понад два десятиліття. І без яких ні підприємство, ні держава не вважаються сповна управлінського розуму, а також вартими довіри ділової, політичної та фінансової. Тоді інвестиції самі, без застосування «ручного управління» президента або прем’єра, в необхідному для державного та приватного секторів об’ємі швидко прибудуть до України. Разом з ними прибудуть технології, лідери бізнесу та політики. Прибудуть як до рівних, до братів по розуму та цивілізації, а не як нині — як до пацієнтів соціально-політичної богадільні.

Це щодо ділової частини. Щодо етики та моралі необхідно визнати, що ці терміни віднині для Віктора Андрійовича означають не лише певні норми у сімейних стосунках чи стосунках зі своїм найближчим оточенням, а (і в першу чергу!) в стосунках з народом, який довірив йому таку високу посаду. Тут нинішньому Президенту необхідно самому перелічити прорахунки в цій важливій сфері, сфері, де він, як видається, вважає себе авторитетом та знавцем. Навмисне не хочу робити в цій царині підказок. Нехай це буде для нього своєрідним домашнім завданням. Інакше, я впевнений, за Президента його виконає журналістський загал.

Час обіцянок, очікувань та надміру довгих обмірковувань минув.