Шпаки і Скворцови в одній «шпаківні»
Закінчення. Початок у №226, «День»
4. ЩО БУДУЄТЬСЯ В УКРАЇНІ
Варто зупинитися окремо на статті Сергія Грабовського «Що за система будується в Україні?» («День», 17 листопада 2010). Цей автор — один з небагатьох учених високого рівня, який знайшов себе як талановитий журналіст. Не завжди з ним погоджуюсь, бо він має в надлишку те етнічне почуття, яке заважає, як мені здається, науковому аналізу. Тому доводиться полемізувати.
Мій опонент переконаний в тому, що українська нація проголосила в 1991 році незалежну державу, яка вислизнула з її рук. Та чи можна забути, що незалежність була справою рук суверен-комуністів, які використали І.Юхновського та інших націонал-демократів? Слава і честь націонал-демократам і українській діаспорі, які відновили в суспільстві зв’язок часів. Але погодимося з очевидним: націонал-демократи в своїй більшості не заперечували того, щоб їх використали.
Запозичення Л.Кравчуком державної символіки УНР мало на меті тільки одне — відійти на максимальну відстань від Росії. Б.Єльцин теж використовував все, що тільки міг: радянські конституції з проголошеним правом союзних республік на відділення, лібералів на чолі з А.Сахаровим, химерне поєднання імперської і радянської символіки.
Сумнівним є визначення С.Грабовським ставлення дійових осіб сучасної України до національної державності. Для націонал-демократів, як він твердить, Українська держава є самоцінною, для дніпропетровського клану у владі й бізнесі вона являє собою тільки інструмент власного збагачення, а для «донецьких» — це взята з боєм територія, яку варто якнайдовше утримати за будь-яку ціну.
Чому різниця між кланами одного Донецько-Придніпровського економічного району визначається, як вважає С.Грабовський, кордонами між областями, в статті не пояснюється. Чому ті, кого називали націонал-демократами на початковому етапі становлення національної державності, повинні завжди ставитися до неї з трепетом, теж незрозуміло. Кінець кінцем, народ поставив при владі «донецьких», коли йому набридло дивитися на боротьбу «помаранчевих» бульдогів, причому не під килимом, а при яскравому світлі телевізійних софітів. Жахливі наслідки політичної боротьби, яка тривала всі п’ять років президентських повноважень В.Ющенка, світ бачить хоча б у вигляді трудової еміграції з України. У 2010 році налічувалося понад 6,5 млн. емігрантів, з них в Росії — 3,6 млн., Італії — до 600 тис., США — до 500 тис., Німеччині та Польщі — по 300 тис.
Самоочевидним фактом, зазначає С.Грабовський, є глибинна ненависть нинішньої верхівки до всього справді українського. Так, є випадки, але справа в іншому. Уперше я почув антиросійські висловлювання в довгій черзі за молоком у 1989 році. Відтоді все йшло по наростаючій. Хто у цьому більше винен, не берусь судити. Думаю, що через півсотні років ми зможемо познайомитися із звітами ФСБ з цієї теми, таке відомство не може працювати у нас аби як. Проте існує вклад і українських політиків у псування відносин між Шпаками і Скворцовими. Готовий лягти поперед Хрещатика, якщо знайду сотню однодумців, коли Верховна Рада усуватиме визначення Голодомору як геноциду з прийнятого в 2006 році закону. Але розумію тих росіян, які не вбачають в Голодоморі геноциду. У 1948 році з первинної редакції Конвенції ООН була усунута за наполяганням сталінських дипломатів соціальна група, на яку повинно було поширюватися визначення геноциду. В Конвенції про геноцид залишилося чотири групи — расова, релігійна, етнічна і національна, з яких практичне значення в радянських умовах мали тільки дві останні. Сталінський терор голодом поширювався на три хлібовиробні регіони, де працювали в 1932 році надзвичайні заготівельні комісії. Але тільки українці можуть претендувати на визначення його як геноциду згідно з діючою редакцією Конвенції ООН. Такі претензії у росіян викликають протест, адже в цих регіонах жертвами терору голодом ставали всі, хто там знаходився. Ситуація нерозуміння жахливо поглиблюється тим, що терор голодом в Україні часто називають українським Холокостом. Таке ототожнення опосередковано переносить вину за український Голодомор зі Сталіна і його найближчого оточення на російський народ. Холокост вписується в типологічний ряд етнічних чисток, які завжди здійснюються на користь певного народу. У даному разі неважко здогадатися — якого саме? А деякі російські політологи на кшталт Гліба Павловського з радістю поширюють повторювану нашими політиками тезу про український Холокост, щоб вбити клин між українцями та росіянами в Україні. У них своя мета: послабити українську державність. Тоді Україна як стиглий плід впаде в обійми Росії.
Структурне виділення полеміки з Грабовським було мені потрібне для того, щоб сформулювати головний постулат: максимально обережно поводитися з привидом Примусової Асиміляції у вигляді українізації або русифікації. Асиміляційні процеси існують завжди, але в демократичному суспільстві вони мусять бути стихійними, тобто нерегульованими державою. Етнічні націоналісти мають право утворювати політичні партії й відстоювати свої гасла, ніхто не може їм цього заборонити. Але громадяни будь-якої національності в Україні мусять домовитися про умови співіснування. Нам треба навчитися бути громадянськими націоналістами, тобто відстоювати, як це підкреслено в преамбулі Конституції, інтереси українського народу — громадян України всіх національностей. Нам треба віддавати свої голоси на парламентських і президентських виборах тим політичним силам і діячам, які ставитимуть на передній план соціально-економічні гасла. У національній сфері вони повинні турбуватися про всебічний розвиток української мови і культури, не нав’язуючи їх громадянам іншої мови і культури. Якщо хтось з неукраїнців увійшов у доросле життя без знання державної мови, бо в Радянському Союзі її не існувало, він не має відчувати себе ізгоєм у власній державі.
5. УКРАЇНА — НЕ РОСІЯ
Коли Шпаківна завдяки інтригам Шельменка стала Скворчихою, Шпаку залишилося втішатися тим, що російський капітан є віддаленим родичем. Родинні почуття згуртовують людей, і п’єса «Шельменко-денщик» прийшла до щасливого фіналу.
Так само родинні почуття згуртовують мільйонні маси українців і росіян. Вони почали родичатися між собою ще в добу Давньої Русі, тобто до того, як стали українцями і росіянами. Не варто тільки вішати локшину на вуха, розповідаючи про єдину давньоруську народність. Наявність в Україні двох споріднених народів не може бути перешкодою до формування єдиної громадянської нації.
Однак багатьом в Україні хотілося б реставрувати Радянський Союз і створити з сучасних росіян та українців цілісну етнічну націю. Не треба навіть запитувати, хто має поступитися своєю цілісністю. Це виклик, на який повинні відповісти всі чотири групи населення України — українці, російськомовні українці, росіяни і громадяни інших національностей. Не сумніваюсь у відповіді українців, тому що мова йде не тільки про приєднання до сусідньої країни, а й про втрату національної ідентичності. Та навіть росіяни і громадяни інших національностей повинні двічі подумати перед тим, як схвалити таку перспективу. Мова йде не стільки про злиття з народом, скільки про життя в іншій за характером державі.
Україна — справді не Росія, хоч обидві країни є пострадянськими, а тому мають багато спільних проблем. Найголовнішою з них треба вважати малорозвинутість громадянського суспільства, тобто сильну залежність громадян від держави. А держава в Росії настільки потужна, що може всіх обплутати своїм павутинням.
Багато громадян України, яким набридла політична анархія, мріють про уряд сильної руки. Вони розуміють, що побудувати сильну владну вертикаль в Україні неможливо, оскільки її уряди залежні від конкуруючих олігархічних кланів і не мають валютної виручки від продажу за кордон енергоресурсів й сировини. Та якщо вони опиняться наодинці з урядом Росії — валютним і сильним, то згадуватимуть незалежну Україну з ностальгією. Російська держава неспроможна конкурувати за ефективністю господарювання з країнами Заходу, бюрократія спроможна лише плодити корупцію. Нещодавно вона отримала гучний ляпас від російських нобелівських лауреатів, які не відгукнулися на запрошення працювати у створюваному біля Москви аналогу Силіконової долини.
6. «РАЗОМ НАМ ЖИТИ АБО РАЗОМ ЗАГИНУТИ»
Так написав в полеміці з російським політологом Андрієм Окарою, який часто публікується в газеті «День», кандидат історичних наук з Москви Роман Манєкін (2 липня 2005). Багато років я силкуюсь зрозуміти їхній смисл. «Разом нам жити» — це можна зрозуміти. Чому альтернативою є загибель — ось загадка!
Не знаю віку цієї людини, можливо, в цьому розгадка. Пам’ятаю себе дев’ятикласником у березні 1953 року, ту розгубленість і страх, коли почув про смерть Й.Сталіна. Скоро почнеться атомна війна, думав я, ці американці тільки Сталіна боялися. І пам’ятаю висновок XX з’їзду КПРС про відсутність фатальної неминучості війни — як ковток свіжого повітря.
У пресі публікувалися розсекречені плани американських генералів зі сценарієм атомної війни проти СРСР. На то вони й генерали, щоб писати сценарії. Та єдина справді реальна загроза атомної війни виникла з ініціативи керівників СРСР. Про Карибську кризу написано багато, але є певні нюанси в опублікованих тепер матеріалах президії ЦК КПРС із приводу зустрічі М.Хрущова і Е.Кеннеді у Відні, які показують щиру готовність радянських керівників перейти від погроз атомною зброєю до її застосування. Все хочу написати статтю для газети «День» про ті події, але не маю часу.
Забудемо про загибель, вона нам не загрожує. Залишається все-таки запитання: чи будемо жити разом? Як дивиться на таку перспективу український соціум? Опитування, які регулярно проводить Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), показують, що за об’єднання Росії і України в єдину державу в 2008 році висловлювалися 20%, в 2009 році — 23%, в 2010 році — 22% громадян.
Питома вага росіян в Україні менша, ніж частка тих, хто готовий зректися державності. Одні голосують ногами, шукаючи праці на чужині, інші відповідають соціологам, що їм не потрібна така держава. Не бачу переваги національних мотивів, на передньому плані — мотиви соціальні. Люди розчаровані у політичній еліті, як би вона не виглядала — помаранчевою чи біло-блакитною.
Як ставляться громадяни Росії до перспективи об’єднання з Україною? Московський Левада-Центр проводив такі опитування. Позитивну відповідь у 2008 році дали 19% опитуваних, у 2009 році — 12%. Прибічників об’єднання в Росії виявилося менше, ніж в Україні. Більшість російських громадян (до речі, як і в Україні — за результатами опитування КМІС) обирають такий варіант відповіді: «Україна і Росія повинні бути незалежними, але дружніми державами — з відкритими кордонами, без віз та митниць». Здається, що такі результати викликані бажанням громадян Росії не ділитися валютною виручкою за енергоносії та сировину. Якщо до бюрократії та олігархів, які забирають левову пайку виручки, додати десятки мільйонів українських громадян, рівень заробітних плат і пенсій в Росії істотно понизиться.
7. ШЛЯХИ, ЩО ВЕДУТЬ ДО ПОГЛИНАННЯ УКРАЇНИ
Досі розглядалася ситуація в Україні і вплив на неї радянської спадщини. Росія залишалася на другому плані, хоч її присутність постійно відчувається. Стаття, однак, залишиться неповною без визначення цілей Кремля.
На відміну від російських громадян, більшість яких не палає бажанням бачити Україну в кордонах Росії, у Кремлі взяли курс на поглинення України. Мова йде саме про поглинення. Російські політики вважають провальним радянський досвід розв’язання національного питання з визнанням існування трьох братніх народів і конституційними гарантіями виходу з СРСР для союзних республік. Кампанія українізації, яку проводили, не зупиняючись перед адміністративним тиском, генеральний секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович та його підлеглий М.Скрипник, зустрічає серед російських істориків негативну оцінку. Союз на кшталт радянського вважається ненадійним, тому що завжди знайдеться який-небудь Леонід Кравчук (із своїх!), здатний скористатися кризою в центрі, щоб розірвати союзницькі відносини. Найближче майбутнє окреслюється пушкінською альтернативою:
«Славянские ль ручьи
Сольются в русском море,
Оно ль иссякнет?
Вот вопрос».
У Кремлі відмовилися від панславізму пушкінських часів як ідеологічної відмички для спрямування слов’янських ручаїв в російське море. Західні й південні слов’яни опинилися вже в об’єднаній Європі. Тим міцніше, як вважають сучасні керівники Росії, треба триматися за Україну й Білорусь.
Те, що Україна — не Росія, змушені були доводити російським лідерам всі українські президенти. Леоніду Кучмі це вдавалося краще, ніж Віктору Ющенку, але й він під час другого президентського строку вже йшов по мінному полю. Небажання керівників Росії звернути увагу на маргінальних російських націоналістів в українському соціумі свідчить тільки про те, що взято курс на підтримку тих громадян України, для яких сусідня Росія — не чужа країна. Ставка робиться не тільки на росіян, а й на русифікованих та радянізованих українців. Виключенням є батьківщина оунівців — Галичина, яка не піддасться поглиненню. Через те російські засоби масової інформації переповнені провокаційними матеріалами про ОУН, УПА і дивізію «СС-Галичина». Галичину виштовхують в Європу, сподіваючись на те, що галичани не заперечуватимуть. Один такий незаперечливий уже знайшовся серед письменників. Можна назвати п’ять шляхів поглинення українців, які мають забезпечити поглинення України: 1) релігія; 2) економіка; 3) співвітчизники; 4) мова; 5) історична пам’ять. Розглянемо кожний з них.
РПЦ очолюється патріархом, рівного якому за інтелектом і організаційними здібностями не було в XX ст. Тому вклад церкви у поглинення українців «Русским миром» має бути надзвичайно вагомий. Не будучи фахівцем у церковних питаннях, обмежусь у викладі цього сюжету посиланням на статтю А. Окари, яку «День» опублікував 24—25 вересня ц.р.: «В просторі сучасних ідеологій «Русский мир» — реальність ну дуже далека від Небесного Ієрусаліму, зате така, що перебуває зовсім поруч із «Росією, яка встає з колін «, з «суверенною демократією» і «енергетичною наддержавою«».
У слова А.Окари треба внести хіба що одне уточнення: патріарх Кирилл ніколи не дозволить собі будь-яких дій або висловлювань політичного характеру. Не царська це справа...
Російський капітал уже ціле десятиріччя скуповує все підряд в Україні. Не завжди куплені об’єкти переживають іноваційний бум. Не всі об’єкти, де відбувається оновлення виробництва, використовують технології світового рівня. Головним негативом, однак, є інше: залежність капіталістів від їхньої бюрократії. Для України це небезпечно.
Проблема співвітчизників набула зримих обрисів із прийняттям закону «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом» від 24 травня 1999 року. Предмет закону визначається так: «Соотечественниками являются лица, родившиеся в одном государстве, проживающие либо проживавшие в нем и обладающие признаками общности языка, религии, культурного наследия, традиций и обычаев, а также потомки указанных лиц по прямой нисходящей линии». Під співвітчизниками розуміються не тільки громадяни РФ, але й «лица, состоявшие в гражданстве СССР, проживающие в государствах, входивших в состав СССР, получившие гражданство этих государств или ставшие лицами без гражданства». Довгий час закон не спрацьовував, тому що під «співвітчизників» можна було підвести навіть населення Фінляндії. Тепер введено уточнення, згідно з яким ініціатива у визначенні статусу «співвітчизника» віддається самому пошукачеві на підставі його ідеологічної й культурної самоідентифікації. Громадянство, як і раніше, не має значення.
Мовні бої загострилися у зв’язку зі спробами адміністрації В.Ющенка здійснити пов’язані з мовою українізаційні заходи. Як завжди, вони наклалися на зрозуміле небажання багатьох представників колишньої загальносоюзної титульної нації та російськомовних українців оволодіти українською мовою. Але надання російській мові статусу другої державної — це шлях до ліквідації української мови, а разом з нею — національної ідентичності. Мабуть, цей шлях поглинення українців особливо небезпечний.
Проблема історичної пам’яті — остання за переліком, але не за важливістю. Найпершим обов’язком держави є утвердження засобами освіти, пропаганди й виховання тієї колективної пам’яті, яка сприяє її самозбереженню. Економіка — це фундамент життєдіяльності держави, але виживати можна навіть шляхом трудової еміграції. А колективна пам’ять є тим, що перетворює населення в націю. Беручи до уваги епоху, в якій ми живемо, мова йде про громадянську націю.
Полеміка навколо спільного українсько-російського підручника або посібника, яка спалахує час від часу в наших ЗМІ, показує, що суспільство усвідомлює важливість історичної освіти у вихованні нового покоління. Як виглядатиме Україна через 10 — 20 років і чи існуватиме вона взагалі? Це залежить насамперед від колективної пам’яті покоління, що приходить на зміну попереднім — тим, хто був вихований радянською школою. Чи усвідомлює важливість цієї проблеми нова адміністрація?
Суть в тому, що українсько-російські «бої» на полі колективної пам’яті унікальні за своєю природою. Можна створити спільний французько-німецький підручник з історії (він вже існує), варто тільки знайти вірний тон у висвітленні численних війн між обома країнами. А спільний українсько-російський підручник зведеться до з’ясування питання про те, чи існували в минулому ми, українці? І не треба сумніватися, якою буде відповідь.
На підставі того, що в Росії століттями панувала народжена в Україні династія Рюриковичів, колосальні пласти української історії в імперські часи були викреслені з колективної пам’яті українців, а в радянські часи — формально поділені на три частини, після чого фактично відібрані від українців. Експропріація історії відбувалася на тій підставі, що українці як народність сформувалися тільки в пізньому середньовіччі.
Англійці, французи, іспанці або росіяни сформувалися як цілісні народності не раніше від українців. Та у них були власні держави, які на своїй території вели відлік минулого від палеоліту, а в історичні часи — від Великого переселення народів у V ст. Натомість Україна почала з’являтися у радянських підручниках з історії десь у XV ст., тобто на тисячу років пізніше. Тому історія Росії виглядала дивно: спочатку вона розгорталася на берегах Дніпра, а потім переносилася на Волгу.
Так, у Росії та України впродовж багатьох сотень років було спільне минуле. Один вражаючий факт: билини київського циклу про Володимира Красне Сонечко випали з пам’яті українського народу, але збереглися у поморів на узбережжі Білого моря. Але до спільного минулого, яке починалося з Рюрика, у населення Наддніпрянщини вже була історія, яка не ділиться на трьох. Ми знаємо про укладений київським князем Аскольдом у 860 році мирний договір з візантійським імператором. Мирний договір з імперією є ознакою існування цього князівства як держави. Кому належить історія князівства, невже сучасній Швеції — на тій підставі, що Аскольд був варягом?
8. ВИСНОВКИ
Україна і Росія мають за собою спільне минуле в трьох імперіях — Рюриковичів, Романових і ленінсько-сталінській. Ми не помічаємо впливу цих імперій на нашу свідомість, як не відчуваємо атмосферного тиску, та це не означає, що його нема. Найбільше впливає радянське минуле, бо ми вийшли з нього.
Після двох розв’язаних в Європі світових воєн континент інтегрується. Ті, хто з ностальгією згадують Радянський Союз, закликають подивитися на Європейський Союз. Мовляв, чому б і нам не відродити попередню єдність?
А якою вона була, ця єдність? З метою знешкодження визвольного руху пригноблених народів більшовики створили радянську Україну, а потім й інші «незалежні» республіки. Щоб підтримати ілюзію національної державності, В.Ленін відмовився перетворити їх в автономії Російської Федерації і створив вкрай централізовану державу, яка виглядала співдружністю рівноправних республік. Однак федерація радянського типу була декларативною, тому що її суб’єкти не мали прав, які не міг би оспорити центр.
У пострадянських країнах, не виключаючи й України, зберігається залежність периферії від центру, тому що громадянське суспільство тільки формується. Оманлива перевага України над Російською Федерацією щодо прав і свобод громадян полягає тільки в тому, що у нас ще немає тієї вертикалі централізованої влади, яку створив в Росії вирощуваний століттями бюрократичний апарат. Залежність виборців від влади, яка тепер підтримується звичкою або гречкою, у випадку ліквідації української державності буде підсилена російською бюрократією, яка спирається на силові структури. Тому об’єднуватися з Росією тільки через наявність спільного минулого українцям і українським росіянам нема резону. В європейському векторі розвитку України заінтересовані всі громадяни, які не перебувають в матеріальній або ідеологічній залежності від сусідньої країни.
Неспровокований викид таємної інформації з грандіозної дипломатичної машини єдиної в світі наддержави показав, як ставляться політичні діячі різних країн до високотемпературних тем. Адже найпершою умовою ефективності розмов з дуже поінформованими американськими послами мусила бути щирість.
У той день, коли я збирався відправити цю статтю в редакцію, стала відомою точка зору Сергія Тігіпка на можливу реакцію лідерів Росії при появі перспективи входження України в НАТО. У довірчій бесіді з Джоном Теффтом напередодні президентських виборів 2010 року він заявив, що за наявності такої перспективи Кремль дестабілізує Україну, використовуючи свою «п’яту колону».
Під час громадянської війни в Іспанії генерал Ф. Франко йшов на республіканський Мадрид чотирма колонами, тоді як п’ята знаходилася в самому місті. «П’ята колона» — це ворог серед нас.
Тих, хто перебуває в матеріальній або ідеологічній залежності від Росії, серед нас досить багато. Та чи можна розглядати їх як «п’яту колону»? Це означає, що ми повинні дивитися на російський народ як на ворога.
Припускаю, що погляди деяких представників російської політичної еліти мало відрізняються від радянських часів. Але не віриться, щоб їхні діячі високого рангу дивилися на НАТО так, як цей військовий альянс західних держав зображався в газетах доби М.Хрущова і Л.Брєжнєва. У власному повсякденному житті вони міцно пов’язані з країнами Заходу, хоч ці зв’язки досить специфічні: банки, курорти, лікарні.
Не менше значення у лікуванні успадкованих від радянської доби фобій має трудова міграція з Росії та України в країни Заходу. Перебуваючи в них, колишні радянські люди розуміють, наскільки змінився світ за останні сто років.
Перехід від командної економіки до ринкової, від диктатури до демократії у пострадянських країнах відбувається з величезними ускладненнями. Проте перспектива об’єднаної Європи від Атлантики до Уралу все-таки існує. Це зовнішньополітична гарантія незалежності і суверенності України.
Чи існують надійні внутрішньополітичні гарантії для утвердження незалежності? Найперша з них — це встановлення довірчих відносин між українцями і росіянами — громадянами України. Це не така легка справа, враховуючи взятий Кремлем курс на «м’яке» поглинення українців і України. Треба всім нам усвідомити, що з боку Росії не буде жодних наїздів, подібних здійсненим в 1917 — 1919 рр. Наступ здійснюватиметься неквапно, здебільшого через гуманітарну сферу. Адміністрація В.Януковича дуже несвоєчасно ліквідувала посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань.
Нам треба припинити розмови про «п’яту колону» і зосередитися на тих реформах, з якими, порівняно з переважною більшістю інших посткомуністичних країн, на ціле десятиріччя ми запізнилися.
