Старе і нове кіно
НАРОДНА ЛЮБОВ
Загальновідомо, що КПУ- КПРС у часи свого керівництва країною була не партією в нормальному розумінні цього слова, а зовсім іншою організацією, визначаючи роль якої, науковці захистять ще не одну сотню дисертацій. Партія сімдесят років була як небо над головою, як земля під ногами. Навіть комуністичною цю партію тоді ніхто не називав. Просто партія, хіба інші бувають? Мільйони комуністів, до яких належала практично вся еліта держави, сприймали партквиток як доповнення до паспорта, як перепустку до певних, недоступних іншим, сфер життя.
На мою думку, з якою можна сперечатися, КПРС-КПУ і досі могла б існувати в реформованому вигляді, продовжуючи керувати державою, як, наприклад, у Китаї, де комуністична влада не заважає, а навіть сприяє економічним реформам. Так само, як і у наших східних друзів-китайців, в Україні не було дванадцять років тому ні об’єктивних сил, ні об’єктивних причин для повалення КПУ-КПРС. Та чи було насправді це повалення, коли КПУ була заборонена владою, що складалася у більшості своїй із членів тієї самої КПУ? Просто на той час саме так склалася політична кон’юнктура. Якщо не звертати увагу на партквитки, то після заборони КПУ при владі залишились ті самі люди, просто «забувши» про свою партійність, яка була, як виявилось, чисто формальною. Як не згадати, що у серпні 91-го партійні організації на місцях зникли самі. Ніхто не штурмував і не захищав партійні комітети. Їх просто не стало.
Переважна більшість керівників-комуністів взяла активну участь у розподілі влади, частіше за все навіть не помінявши кабінетів. Влади вистачило не всім. Частина ображених несправедливим перерозподілом влади комуністів і стала ядром нинішніх лівих партій. Найшвидше зорієнтувався Олександр Мороз, зареєструвавши Соціалістичну партію, яка, за задумом, мала б посісти місце комуністів у потенційних виборців на зразок ПДС, що змінила правлячу СЄПГ у Німеччині. Далі все відомо. Після появи КПУ Петра Симоненка ніби брати по ідеології із СПУ та КПУ стали майже зразковими політичними конкурентами, а інколи і антагоністами. У порівнянні з ними розколоті Рухи — зразок братерства.
Саме розкол лівих на кілька ворогуючих партій і призвів до того, що в Україні комуністи не повернулися до влади, як у Литві чи Молдові, хоча це було цілком можливо і в 98-му, і в 99-му, якби від лівих йшла єдина партія та єдиний кандидат у президенти. Добре це чи погано, нам знати не дано, зате точно відомо, що більшість українців вже ніколи не проголосує за комуністів. Саме після цього можна було спокійно повернутися до питання про законність заборони КПУ у 91-му і втішити комуністів рішенням Конституційного Суду. Цим рішенням було з одного боку повернуто у правове поле так звану «партію Гуренка», з іншого — знову відкрито питання про «майно КПУ». Про майно, нехай і не своє, говорити завжди приємно, тому тепер — до майна.
ВЛАСНІСТЬ КПУ
Питання про власність партії, яка відкидала саме поняття «власність» у нормальному її вигляді, звучить трохи анекдотично. Якщо не дивитися у документи, то власністю КПУ у нас було все, включаючи нас самих. Бо саме рішеннями партійного бюро чи політбюро визначалося, чи почнеться війна, чи перекриють ріки, чи побудують АЕС, чи переселять народи. Юристи, які займатимуться цим питанням, звернуть увагу на формальну відсутність поняття «власність КПУ». Все майно, що було в державі, було загальнонародним, а для зручності керування просто віддавалось «на баланс» чи то міністерствам, чи то комунгоспам. чи профспілкам, чи комсомолу, чи управлінням справами партійних комітетів на місцях і в столиці. Оскільки кожне рішення ЦК КПУ автоматично підтверджувалось тоді «радами трудящих», можна було досить просто оголосити власністю партії все в країні без винятку, тим більше, що всім реально керували члени тієї ж самої партії.
Не зробили так в КПУ не тому, що такі нерозумні, а тому, що не могли. До літа 91-го КПУ не була власне партією, а тільки підрозділом КПРС. А КПРС тоді, в особі Михайла Горбачова, якраз і намагалася щось реформувати. В результаті київські комуністичні керівники так і не встигли насолодитися повнотою влади. КПУ вчасно заборонили. В той же час не заборонений комсомол оператично оприходував майно, що було на його балансі, і все це продовжує нам служити в іншій якості, не викликаючи жодних питань. Принаймні, я не чув, щоб десь висловлювали незадоволення використанням колишнього райкому комсомолу не за призначенням. Чи можуть так само розпорядитися майном зі свого балансу керівники вже не забороненої КПУ? Ніби можуть. Але почати пропоную зі споруди колишнього ЦК КПУ, де нині знаходиться Адміністрація Президента. Просто хочеться побачити, як Станіслав Гуренко заходить туди із рішенням КС і просить терміново звільнити приміщення. Цього, ясна річ, не буде. Гуренко — серйозна людина і мислить реалістично. Тому і поклав документи своєї партії в теку Петру Симоненку, зібравши для урочистості повну залу людей. Бо ж ясно, що ніякої партії у Гуренка вже давно не було. Міфічні сотні тисяч комуністів із його партії давно забули про свою партійність, як тридцятирічна жінка забуває клятви, які вона давала у сімнадцять років сусідському хлопцеві, що йшов служити до війська.
Рішення першого і останнього з’їзду відтвореної після заборони КПУ є мудрими і єдино вірними. Нехай тепер у Симоненка болить голова від того, як вимагати поновлення «попраних прав» і одночасно не посваритися із владою. Нинішній лідер українських комуністів вже не один раз показав своє вміння використовувати популярну партійну вивіску із найбільшою користю для нинішніх керівників КПУ. На їхнє життя ще вистачить голосів виборців, аби бути спокійним за своє місце на політичній арені. Все менше у діях комуністів карикатурних «демонстрацій трудящих» і «маршів юних піонерів», все більше реальної політики. А реальній українській політиці і не потрібно, щоб за партійними з’їздами спостерігала вся країна. Країна може поки дивитися кіно. Коли вона знову буде потрібна політикам, їй про це повідомлять.
