Степан ГАВРИШ: «Якщо Всеукраїнський референдум прийме нову Конституцію, то вона автоматично вступає в дію»
В інтерв’ю «Дню» радник Президента Степан Гавриш розповів про форму й зміст висунених гарантом ініціатив щодо створення Національної Конституційної ради, про те, чи чинний глава держави балотуватиметься на другий президентський термін, а також про точки політичного, економічного та ідеологічного зіткнення лінією Ющенко — Ахметов.
— Степане Богдановичу. Давайте поговоримо про Національну конституційну раду, створення якої ініціює Віктор Ющенко. В Основному Законі країни, зазначають експерти, навіть згадки про такий орган, як конституційна рада, немає. У зв’язку з цим перший президент Леонід Кравчук недавно висловив вельми цікаву думку, мовляв, нині настали часи, коли можновладці змагаються в тому, як порушити норми Конституції.
— Леонід Макарович, як перший демократичний правитель України й один з національних лідерів посткомуністичного розвитку відрізняється чутливими реакціями на виклики часу. Мені здається, що розуміння Конституції як жорсткого катехізису, який повинен виконуватися аж до кожної букви й коми, невірне. Конституція — це, насамперед, зведення фундаментальних принципів і правил, які вимагають не тільки буквального тлумачення, але й розширення позицій законодавця, особливо в практиці застосування демократичних стандартів розвитку.
— Наприклад.
— Наприклад, у Конституції чітко прописано, що права й свободи людини є невід’ємними й не є вичерпними. Отже, не можна керуватися абсолютно імперативно й вичерпно, застосовуючи Конституцію, у частині забезпечення й захисту прав і свобод громадян, оскільки вони завжди перебувають у розвитку й володіють безперечним пріоритетом у порівнянні зі всіма іншими цінностями, ніж прописано в Конституції. Це також стосується й проблем, пов’язаних із дискусіями навколо реформи самої Конституції. Багато хто не враховує того, що Конституція України передбачила тільки один її спосіб — це внесення змін в Основний Закон. Воно вимагає 300 голосів законодавців і вердикту Конституційного Суду. До речі, конституційна реформа 2004 року необгрунтовано позбавила Президента права підписувати конституційні закони. Тому після остаточного голосування 300 народних обранців, конституційний закон автоматично стає частиною Конституції. І складніший спосіб внесення змін трьох ключових розділів у Конституцію — референдум, який призначається Президентом після голосування конституційної більшості в парламенті.
Що ж до прийняття нової редакції Конституції, то Конституція про це змовчує. Це зовсім не означає, що автори Конституції 1996 року не враховували ймовірність прийняття нової Конституції. Однак записавши в низці статей право українського народу бути господарем цієї країни, назвавши його сувереном, єдиним джерелом влади, законодавці розуміли, що народ у будь-який час може звернутися до дискусії навколо вимог прийняти нову Конституцію. І такий час зараз настав. Про це говорять усі політичні сили. Це обговорюється все активніше і в суспільстві. Створення конституційної ради є лише способом знайти ефективний та легітимний майданчик для дискусії навколо прийняття нової Конституції. Національна конституційна рада не прийматиме Конституцію. Конституцію прийматиме народ. І в цьому випадку, мені здається, важливо не дозволяти емоціям бігти попереду чіткого розуміння правил, які не порушуватимуться. Перше й найголовніше правило: український народ як власник держави, як єдиний розпорядник національного інтересу може визначитися сам щодо прийняття нової Конституції. Таким чином, йдеться про модель народної Конституції, яка може бути прийнята в ході всеукраїнського референдуму. І це є звичне правило для демократії. Це і є демократія, якщо ми не хочемо привласнити собі право на окреме розуміння демократії.
— Якщо процедура затвердження нового Основного Закону не прописана в Конституції, із чого, пробачте, починати?
— Ми знаємо, що комуністи, наприклад, уже оприлюднили свій варіант нової редакції Конституції. Ймовірно, зробить це і БЮТ, який також планує провести референдум щодо форми державного устрою. Наскільки відомо із заяв прем’єра, редакція Конституції готується і в Партії регіонів. Словом, усі думають про нову редакцію Конституції. Це означає, що діюча модель Конституції не влаштовує не тільки основні фінансово-політичні групи, але й український народ. Тому Президент і акцентує увагу на необхідності проведення прямого діалогу з українським народом. Це його чітка й виправдана лінія. Що, загалом-то, і відбувається в традиційних демократіях. Звичайно, такі питання вирішуються в одному з двох напрямів: або формуються засновницькі конституційні збори, перед якими стоїть тільки одне завдання — написати, затвердити Конституцію й бути розпущеними. Як правило, члени цих зборів не можуть балотуватися в майбутній парламент, для того, щоб вони, коли пишуть Конституцію, думали не про себе, а про народ. Другий варіант, коли власне парламент перетворюється у свого роду засновницькі збори й приймає рішення, що основним завданням для нього є підготовка й прийняття Конституції. Краще з українським народом — на всеукраїнському референдумі. Після виконання цієї місії парламент, як правило, розпускається. Звичайно, і тут найкраще ухвалити демократичне рішення про те, щоб члени цього парламенту не мали права балотуватися в наступне скликання. Для чого необхідне це правило? Знову ж для того, щоб запобігти умонтування інтересів політичних груп у Конституцію й маніпуляцію нею, як це було і в 2004-му, і в 2006-му роках. Враховуючи той факт, що в нинішньому глибокому політичному конфлікті зробити це неможливо, оскільки ми маємо глибоку кризу парламентаризму, а це означає й політичних партій, які його формують. Зрозуміло, що тому політика парламенту, який спирається на електоральні групи, і суперечить завжди стратегічним завданням Президента, який прямо представляє інтереси всього народу. Отже, ми маємо нез’ясовний парадокс, коли значною мірою позиція Верховної Ради часто-густо не співпадає з позицією суверена.
— Звідки такий висновок?
— Навіть зі статистики. Нині кількість прихильників Верховної Ради впала до критичної позначки — 9%. Це, до речі, один із найнижчих показників у світі. Це повинно сприйматися, як деяке банкрутство, що, у принципі, вельми трагічно для парламентаризму. Але якщо люди не схвалюють модель, таким чином, парламентської форми устрою, необхідно терміново шукати іншу, це логічно. Дискусію про це й повинна, за задумом Президента, провести Національна Конституційна рада.
«НІЯКОГО КОНСЕНСУСУ МІЖ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ НЕМАЄ Й БУТИ НЕ МОЖЕ»
— Національна конституційна рада — це...
— Це орган, який матиме вагу ідеологічного та експертного, а не засновницького органу. Завдання цього інституту полягатиме в тому, щоб узгодити модель Конституції, а в подальшому запропонувати її Президенту, як суб’єкту законодавчої ініціативи. Президент у свою чергу повинен звернутися до українського народу, виступити з ініціативою зібрати три мільйони підписів, необхідних для проведення референдуму. У такому випадку народ спільно з Президентом і будуть авторами нової Конституції.
— А яким чином формуватиметься Національна конституційна рада?
— На мою думку, формування конституційної ради повинне належати народу. Чому? Бо якщо до складу цього органу ввійдуть політики, які мають уже укорінене й непохитне власне бачення, егоїстичні цілі щодо навіть процесу прийняття Конституції, вони вміло розіграють власну конституційну карту. І ніхто нічого не запідозрить. Все буде обкутане туманом обіцянок і обгорнене в красиві фантики псевдодемократичних лозунгів і стандартів. Політики зараз приречені використовувати Конституцію для своїх планів і цілей: політичних (пов’язаних із майбутніми президентськими виборами), економічних, егоїстичних. У результаті це призведе до чергового національного конфлікту й нова Конституція в Україні не буде прийнята ніколи. Або ми в черговий раз народимо деякого мутанта, який не заспокоїть політичну історію й не об’єднає країну. Тому це повинна бути одна стиснута в кулак воля Президента, який повинен отримати максимальну довіру українського народу. Я пропоную, і я написав про це в доповідній записці Президенту, провести конституційну раду за допомогою засновницьких зборів повноважних представників українського народу в Києві, обраних, у середньому, кожний від 75 тисяч виборців. На цих зборах, ініційованих Президентом, вирішити кілька завдань. Перше — ухвалення рішення про нову редакцію Конституції. Друге — затвердження запропонованої Президентом концепції. Далі на цих зборах потрібно ухвалити рішення й закріпити його указом Президента про створення Національної конституційної ради в складі, наприклад, не менше 250—300 представників українського народу.
— А яким, власне, буде робочий графік даного органу?
— Безумовно, конституційна рада не працюватиме в щоденному режимі дискусій, оскільки це нереально. Тому для підготовки й концепції нової редакції необхідно будь-якою ціною створити вузьку групу з профі, які могли б чесно й відповідально зробити основну інженерну роботу й ритмічно збирати Національну конституційну раду для дискусій, для пошуків збалансованої моделі нової Конституції.
— Перше. З урахуванням вірогідних гострих дискусій, ви вважаєте, реально буде знайти загальний конституційний знаменник? Друге — результати плебісциту повинна імплементувати Верховна Рада, а враховуючи розбіжності в конституційному питанні, про це, пробачте, можна тільки мріяти.
— У цьому випадку існують три ключові моменти. Перший момент, за який мене критикуватимуть усі. Я вважаю, що ніякий консенсус між представниками ключових політичних сил у сучасній політичній історії України не- можливий, і буде його не може ні за яких обставин. Це ілюзія, з якою важливо якнайшвидше розлучитися. Навпаки, чим більше ми вестимемо дискусію з представниками політичних сил щодо єдності в цьому питанні, тим більший конфлікт виникатиме навколо Конституції, буде дискредитована сама ідея. Президенту необхідно жорстко взяти відповідальність на себе за цей процес і переконати як друзів, так і опонентів у тому, що така функція належить виключно йому як главі держави, який має прямий мандат довіри з боку українського народу. Другий момент. Рішення Конституційного Суду чітко визначає, що український народ має право на референдумі прийняти нову Конституцію. Це — право українського народу, оскільки тільки він може змінити і форму державного устрою, і конституційний лад. Однак, враховуючи той факт, що представниками українського народу є і народні депутати, було б найбільш справедливо, відповідально, а головне — демократично й показово для всього світу, якби ця робота відбувалася в партнерстві з парламентом. Однак ми чудово розуміємо, що це може статися лише тоді, коли там буде сформована переконлива демократична більшість у триста голосів, яка зможе знайти діалог із Президентом і не опонувати ідеям та тексту Конституції, ініційованих українським народом. Я не впевнений у тому, що новий парламент буде здатним на такий діалог. Швидше за все, парламент намагатиметься використовувати дискусію навколо Конституції для розгону, прискорення президентської кампанії.
Третій момент — імплементація. Воля українського народу є абсолютною в цьому плані. Її не можна ігнорувати, застосувати до неї термін давності або ж змінити. Якщо всеукраїнський референдум прийме більшістю нову Конституцію, то вона автоматично стає Основним Законом і не вимагає ні законодавчого закріплення, ні підпису Президента. Ключовим документом стає протокол ЦВК. У цей момент стара Конституція помирає, тобто, припиняє дію.
«Я НЕ ДУМАЮ, ЩО В ЦІЙ КРАЇНІ ЗНАЙДУТЬСЯ ЛЮДИ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ ЮЩЕНКА ДИКТАТОРОМ»
— Тобто імплементувати результати референдуму під куполом Ради зовсім не обов’язково? А чи не вважаєте, що, йдучи таким шляхом, ви підтверджуєте докори ваших опонентів, зокрема Олександра Мороза, мовляв, референдум — привід, за допомогою якого Віктор Ющенко намагається сховати свої, цитую: «диктаторські замашки». Це, по- перше. По-друге, чи не замислювалися ви над тим, що якщо піти в обхід депутатського корпусу в конституційному питанні, вперше в історії незалежної України процедура імпічменту з совісних погроз може стати реальністю?
— Я розумію Олександра Мороза, який хотів би це зробити за важкою непрозорою завісою, щоб у черговий раз очолити цей процес, ще раз ініціювати національний конфлікт, з якого українці вже ніколи не вийдуть. Діюча редакція Конституції переобтяжена внутрішніми конфліктами, вона провокує кризи й роз’єднує українську владу. А це означає й народ. І на цей період часу не без участі людей, які роблять такі заяви, ми маємо два центри політичної влади в Україні. Ми не перейшли до парламентсько-президентської моделі, ми, ніби зійшовши з одного берега, зупинилися й не знаємо, куди рухатися.
Україні потрібна реальна, абсолютно зрозуміла для громадян влада, яка могла б виконувати завдання з будівництва сильної державності й високорозвиненого суспільства. Досить стояти в принизливій позі і з простягнутою рукою перед розвиненим світом. Ми повинні й здатні демонструвати нові ідеї розвитку, чого зараз, на жаль, немає. Я не думаю, що в цій країні знайдуться люди, які реально можуть подумати, що Ющенко може бути диктатором. Навпаки, соціологи, філософи, експерти звинувачують його в надмірному лібералізмі, що він іноді не може просто взяти, стукнути кулаком по столу й сказати: «Досить!» усім тим хутірським політичним проектам, які, по суті, переслідують усього одну мету: заробити на Україні. Тому я переконаний у тому, що Президент, пропонуючи українському народу таку ідею, навпаки, розширює базу демократії, допускаючи до неї усіх, починаючи з Олександра Мороза, закінчуючи тими українцями, які живуть на крихітних хуторах і висілках без хорошого телебачення й водопроводу. Дискусія навколо Конституції триватиме протягом року. Не менше. Це один із найкращих демократичних тренінгів для суспільства. У результаті ми можемо вийти об’єднаною політичною нацією, оскільки завданням нової Конституції повинне бути повернення українського народу до ментальної історичної єдності. Ми маємо шанс і зобов’язані об’єднатися. Також і навколо влади. Альтернативи цьому, якщо ми українці й віримо в себе, просто немає. Влада, яка сьогодні роз’єднує, повинна стати цементуючим чинником. Так, на жаль, існує й та позиція, про яку ви кажете, у людей, які не звикли до відкритої політики. Вони блискуче підготовлені вести маніпулюючі, закриті, у дусі комуністичних традицій, переговори. У випадку з Президентом, коли він намагається вийти на всеукраїнський народний майданчик, їх це вельми непокоїть. Що ж до вірогідного розколу в парламенті й критики, то перехід до дискусії навколо імпічменту, на мою думку, це — типовий шантаж слабких і не уявляється можливим. Це означає, що Президент правий і вірно обрав лінію для модернізації політичного режиму. Президент, крім того, діє виключно демократичним способом, а для імпічменту є як відповідна процедура, так і мотивація. Звинувачувати Президента в тому, що реалізація ним своїх функцій є злочином — це як спроба постійно за допомогою пальця лікувати сердечно-судинні та інші важкі захворювання. І я вважаю, що такий непрофесіоналізм є спробою продемонструвати, що, мовляв, суспільство нічого не розуміє, воно не готове бути сувереном, що народ — це маса, з якою можна вчинити, як холодцем із ложкою: у будь-який час зачерпнути, з’їсти й отримати задоволення. Я не впевнений, що ця політика подобається українцям, і вони можуть її підтримати. Ніякого імпічменту не буде, Президент діятиме виключно в рамках Конституції, своїх повноважень, а головне — в інтересах українського народу.
— Часові питання. Перше — коли приблизно все завершиться? (створення Конституційної ради, референдум тощо). Друге, коли буде оприлюднений проект Основного Закону, розроблений у СП?
— Я вважаю, що якщо Національна конституційна рада не буде створена в жовтні — на початку листопада, говорити про реальність цього проекту буде надзвичайно важко. Зверніть увагу на те, що всі ініціативи Президента сьогодні практично перехоплені, і Президент знову буде тією чи іншою мірою боротися за своє право на участь у цьому діалозі. А він має на це найбільше право, оскільки ми не можемо приймати ані партійну, ані політично деформовану, ані вмонтовану в інтереси фінансово-промислових груп Конституцію. Це має бути Конституція українського народу. Коли може бути референдум? Зрозуміло, що він повинен бути проведений не пізніше осені наступного року, тому що парламент повинен ухвалити закони на виконання нових конституційних норм. Особливо це стосується проведення виборів президента і, я думаю, підготовки виборів, у тому числі, й нового парламенту. Чому? Тому що, на мій погляд, після виборів президента, які відбудуться вже за новою Конституцією, мають бути проведені вибори нового українського парламенту знов- таки за новою Конституцією. Коли може бути оприлюднена концепція цієї Конституції? Як тільки Президент виступить перед Національною конституційною радою, ми розумітимемо, про яку концепцію думає Президент.
— Як ви вважаєте, якби прем’єром був представник лояльної до Президента політичної сили, питання прийняття нової Конституції було б також настільки актуальним?
— Якби прем’єр представляв «помаранчеву команду», політична температура відносин, безумовно, була б більш низькою, однак дане питання все ж таки стояло б на порядку денному на критичному рівні. Система влади, оформлена в Конституції, неминуче провокує кризи та не дає повною мірою реалізувати свої функції главі держави і парламенту вирости в ідеологічний центр національного розвитку. Очевидно також, що парламент всією ініціативою в цьому плані поступився Кабінету Міністрів, перетворившись на певний цех кроєння та шиття, де уряд кожного дня стукає по швейній машинці. Зрозуміло, що парламентська більшість у цьому випадку апріорі не здатна мати свій погляд. Уряд, до того ж, не має належної вертикалі та не може ефективно виконувати багато які інші свої функції. Тобто, існує ціла система внутрішніх тромбів і детонаторів, які постійно підривають стабільність, насамперед, в інституційній сфері. Безумовно, ризики завжди існували, й будуть існувати, оскільки написати ідеальну Конституцію — майже нереальне завдання. Але прагнути цього обов’язково треба. Треба планувати все таким чином, щоб у найближчі 50 років ми не поверталися до теми внесення змін до неї.
«ЗАКРИТІ СПИСКИ — ЦЕ СПИСКИ КОРУПЦІЇ»
— Ви нещодавно говорили про те, що парламент, який буде обрано 30 вересня, також не протримається п’ять років, і на нас чекають нові дострокові вибори. Чому?
— Я переконаний у тому, що якщо після 30 вересня не будуть знайдені фундаментальні точки перетину політсил для організації влади на Україні, не буде знайдене єдине визначення національного стратегічного курсу, то існуючий і примножений конфлікт може призвести до пікових ускладнень відносин. І незважаючи на те, що Конституцією заборонено протягом року після дострокових виборів розпускати парламент, такі вибори можуть бути спровоковані. У результаті Президент залишається главою держави, який хоче, але йому не дають, реалізувати свої функції із захисту та розвитку конституційних засад національного розвою, а це може призвести до спільних парламентсько-президентських виборів. Єдиний вихід у даній ситуації — сісти за стіл переговорів і домовитися, що цей період часу повинен бути фактором стабільності й має призвести до прийняття новій Конституції. Що ж до дострокових виборів до парламенту, який буде незабаром обрано, то вони все одно неминучі. Це природа політики демократії, і ми повинні пройти через певну історичну серію дострокових виборів з тим, щоб в Україні була сформована нова політична еліта, і щоб ми, власне, отримали корпус патріотів, а не клуб маргіналів.
— У нас чомусь проходить серія за серією, вже цілий серіал, можна сказати, а парламентський корпус все гірше й гірше.
— Адже проблема в тому, що представники всіх ключових фінансово-промислових груп сидять під куполом парламенту. Саме вони замовляють тактику та стратегію національного розвитку. Саме вони більшою чи меншою мірою, вибачте, організовують і фінансують вибори. Хто фінансує українські вибори? Не виборець. І ми чуємо, що депутати, за твердженням вельми шанованих людей, які керували спікерським кріслом і парламентом, платять п’ять мільйонів доларів за місце в списку. Це означає, що розумний, освічений, просунутий пасіонарний українець, який міг би принести чимало ідей на парламентську трибуну, потрапити до парламенту апріорі не може. Тут жодний подвиг уже не допоможе. Туди йдуть масажисти, особисті кухарі, водії тощо. До речі, вони й там, мабуть, виконують свої безпосередні функції, будучи при цьому депутатами. Зверніть увагу на рівень інтелектуальної компетенції, дискусії, яку вони ведуть, а якщо точніше — відсутність цього рівня. Тому необхідно говорити й про зміну виборчої системи. Закриті виборчі списки — це списки корупції.
— Майбутні вибори до Ради і Президентом, і опозицією презентувалися як очищення влади. Споглядаючи на те, хто ховається у глибині списків, навпаки виникає думка, що ще глибше, пробачте, заходимо в болото. Може, нас влаштовують масажисти, кухарі, водії, якщо партії нічого не змінюючи, по суті, виявляються фаворитами виборчої кампанії?
— Головна проблема полягає в тому, що політики тут, на Печерських кручах, створили свою окрему та незалежну від народу Україну й живуть у ній. І живуть, варто зазначити, гарно. Президент хоче це зламати. Він прагне зруйнувати ту політичну корупцію та хибну практику, яка склалася тут, безпосередньо, у «власть-Києві», де існує абсолютно фантастична, певною мірою навіть казкова країна, що іменується країною українських політиків. Країною, де практично відсутній суд, де не поважають совість і навіть мораль. Перехід до іншого часу українського модерну можна реалізувати лише одним шляхом — гранично швидких і у той самий час жорстких реформ. Якщо ми дійсно хочемо мати європейську культуру в політиці, нам необхідно створити європейську модель демократії, пов’язану зараз виключно з модернізацією Конституції. Повірте мені, я мав безпосереднє відношення до конституційних змін 2004 року й був одним із співавторів даного законопроекту. Я не хочу бути несамокритичним. Так, було багато речей, які я тоді сприймав романтично. Мені здавалося, що шлях до розширення бази парламентаризму призведе до розширення дискусії народу у владі. Одначе коли було поставлене питання про ухвалення закону щодо закритих партійних виборчих списків, я підняв руки і сказав, що ніякої демократії після цього в цій країні не буде, і ми рухаємося у напрямку нової, вже партійної диктатури. Чому? Тому, що може так трапитися, що могутня у фінансовому аспекті партія переможе на виборах і набере 300 голосів. Таким чином, сконцентрує всю владу у своїх руках. Знаючи наші партії, про яку перспективу можна говорити. Партія завжди виходитиме зі своїх, вибачте, кланових, партійних інтересів, боротьби за своє світле майбутнє, використовуючи при цьому для зомбування народу, псевдодемократичні інструменти. Ми думали про формування єдиного стратегічного центру прийняття рішень. На мій погляд, він може бути представлений лише всенародно обраним президентом. Саме цей центр повинен бути провідником між сучасною доктриною розвитку, коли широкий компроміс формує єдину позицію влади. З іншого боку, це повинен бути безпосередній прямий представник народу й тому вага обрання президента, вага його особистості, значення його морально-професійних якостей, прогнозованість його дій матиме домінуюче значення. Варто будувати систему, за якої ніхто не бореться один проти одного, але конкурує, ніхто не звинувачує, але критикує, ніхто не намагається використати силу, а намагається знайти порозуміння — широкий компроміс. І я пропоную модель, згідно з якою президент не є абсолютною владою, він лише забезпечує рівність і дієздатність єдиної української влади. І позицію, авторитетну та непохитну, народу- суверена у ній.
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ І КОАЛІЦІЯ — ЦЕ КЛУБ ФІНАНСОВИХ МАГНАТІВ
— Поясніть парадокс: чому 16 ти років незалежності малодля розбудови єдиного курсу країни, і всього лише року вистачило на те, що б якраз у період парламентсько-президентської моделі правління дискредитувати парламентаризм?
— Це проблема парламенту, який припинив фактично своє реальне існування. Він лише формально виконує законодавчі функції, а у дійсності — це інститут, який припинив бути представницьким клубом українського народу. Сьогодні політична функція парламентської більшості пов’язана із захистом корпоративних інтересів Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів і коаліція — це клуб фінансових магнатів України. Опозиція ж перетворила парламент виключно в інструмент політичної боротьби. Тобто в режимі швидкісного політичного скутера, опозиція робила досить різкі критичні наїзди на парламентсько-урядову коаліцію. Але іншого способу і не існувало. Опозиції спочатку визначили місце у резервації. Жодного звіту більшості насправді не відбувалося. Кабінет Міністрів також не мав наміру прозоро звітувати перед опозицією. Та й відправити у відставку Кабінет Міністрів неможливо, винести резолюцію недовіри уряду неможливо. Одним словом, глухий кут і повний імунітет на п’ять років — роби, що хочеш. Власне тому і виник такий колапс. Мало того, мені здається, що якраз у цьому драйві самовпевненості, уряд поза Конституцією і певною політичною етикою і почав формувати конституційну більшість у парламенті з тим, щоб не лише де- факто, але й де-юре, по суті справи, усунути Президента від влади.
— А чому Президент обговорював питання дострокового припинення повноважень Верховної Ради не з головою ВР, а з прем’єром?
— Так, це дійсно мало місце. Але питання полягало лише в тому, що прем’єр є лідером парламентсько-урядової коаліції. Ми змінили формат, і спікер зараз грає радше технічну роль, ніж реальний представник законодавчого органу. Безумовно, ключовим гравцем є прем’єр-міністр, який тяжів, до того ж, до функції канцлера. Більше того, мені здається, що в Ющенка і Януковича виникали, час від часу, довірчі відносини, і це дозволяло вести, хоч і за принципом бездоріжжя, але постійний діалог. Що ж до відносин Президента і спікера, то між ними, що очевидно, немає довіри, і бути не могло. Мороз, скориставшись брендом, рейтингом, популярністю Ющенка, прийшов до парламенту, набув популярності як демократ і зрадив Президента. Люди такого рівня подібних учинків не вчиняють, якщо вони самі не хочуть стати президентом. Адже влада — це не просто прагматичний розрахунок людей, які є, у певному значенні, професійними конструкторами та інженерами в політиці. Влада — це ще й емоції, які інколи бувають великими і більш багатозначними, ніж нам хотілося б. Мені здається, що зараз ми є свідками вже другої кризи Мороза. Першої кризи з Кучмою йому вдалося уникнути, коли за одну ніч практично була прийнята Конституція у вигляді загрози конституційного референдуму. Зараз ця криза, яку Ющенко не прийняв із тим, щоб запобігти її розвитку. Навпаки, він її посилив і видав указ про розпуск парламенту. Я вважаю, що це був єдиний вихід для переривання 16-річної історії цього дивного і виснажливого історичного танцю у стані депресії — два кроки вперед, два кроки назад, ще один наліво й один направо.
— Ви згадали слово «зрада». Це слово — фатум в українській політиці. У світлі майбутніх виборів, у світлі майбутньої коаліціади, воно може бути актуалізоване? НУ-НС може піти на коаліційний союз із регіоналами? Подейкують, провідні представники ПР часто заходять до президентського секретаріату.
— Я жодного разу їх не бачив. Можливо, ми ходимо різними коридорами: в них — елітні, в нас — звичайні. Але знаєте, з погляду національної історії, зараз єдиним виходом є коаліційний пакт трьох ключових політичних сил, а саме ПР, БЮТ і НУ-НС. Однак це навіть не романтизм, це утопія. Що ж до Партії регіонів і «Нашої України» так, це романтизм і це зрозумілий крок, тому що необхідно об’єднувати дві України, які залишаються розколеними. І не треба ховати голову в пісок від цих слів. Може так трапитися, що голова опиниться у бетоні. Тому я вважаю, що цей романтичний проект має мінімальні шанси на перемогу. Як мінімум, світоглядні позиції Президента та Ріната Ахметова дуже близькі. Обидва — економічні ліберали, обидва визнають пріоритети Адама Сміта перед Марксом. Є різниця у підходах до кейнсіанської концепції розвитку, до чого більш тяжіє Президент, але разом із тим, це дійсно два нових явища в Україні після пострадянської еліти. Одначе також зрозуміло, що політична боротьба, політична кон’юнктура спотворюватиме всілякі домовленості. Ми ще не увійшли в пік виборчої кампанії, яка стартує десь із 15 вересня і гармати в кущах стоять заряджені зовсім не пропозиціями про співробітництво. Мені здається, що на цей період часу, виходячи з соціологічних досліджень, якраз у «помаранчевих» тенденцій на об’єднання існує більше, ніж у НУ-НС і Регіонів. Не слід забувати і про те, що ключовим моментом тут є підготовка до президентських виборів, які вже почалися, які вже ведуться, оскільки дискусія відбувається не між ідеологіями та програмами партій, а між лідерами.
— Ви говорите про те, що президентська виборча кампанія де- факто стартувала. Чи відомо вам, чи планує Віктор Ющенко балотуватися на другий президентський термін?
— Відповім так: альтернативи Ющенку на цей період часу в українській політиці не існує.
