Стихія для окупанта

Думаю, нікого вже не доводиться переконувати в тому, що нинішній рівень «децибелізації» (не дебілізації, що ви!) політичного життя в Україні нічого спільного не має ні з налаштованістю на дискусію, ні з намаганням наблизитися до розуміння реального стану речей, ні з політичною боротьбою взагалі, — не кажучи вже про таку анахронічну дивовижу, як пошук істини. Адже більшість учасників несамовитого протистояння (мусимо вибачитися перед поодинокими розважливими в різних таборах) не чує і не хоче чути аргументацію опонента; ні факти, ні логіка, ні інтелектуальні та моральні вимоги чесного діалогу їх не цікавлять, — хвилює лише те, як вилити на опонента відро помий або зловити момент і шпигонути його під ліве ребро.

А водночас — ніколи ще не було в історії України та, мабуть, і в історії людства взагалі, — щоб лунало стільки натхненних гімнів верховенству права, стільки полум’яних клятв у вірності Конституції, у беззавітній відданості духові й особливо букві законів! Ну, щодо Конституції зрозуміло: у нас же тепер аж три Конституції: президентська, прем’єрська і півпарламентська. Скоро й кожна політична партія озброїться власною конституцією. А хочеться ж і круть, і верть. Але ось що зрозуміти важче: як це раптом з несповідимих глибин темної-претемної мафіозності вихопилася на трибуни й арени, з мегафонами в зубах, така орава досконало обізнаних з тонкощами європейських кодексів демократії?! Ви уявляєте: вчора ще не тямив нічого, крім як прихопити задурно побільше державного майна або як ревізувати кишені дорогих співгромадян, а сьогодні вже насмерть стоїть мало що за дух, а й за букву закону! І вимагає, щоб не інакше як уся Європа, якою ще вчора лякав (і лякатиме завтра) українську громаду, — це його героїчне стояння оцінила й кинулася підтримувати!

Щодня лунають патетичні звертання вже не тільки до дорогого українського народу, а до народів усього світу, до парламентів і посольств, до Папи Римського й Далай-лами … ще не було? — будуть! І до муфтіїв, і до тибетських старців, і до інопланетян будуть, і до позагалактичних цивілізацій: порятуйте молоду, ще не зміцнілу українську демократію! Не від нас, звісно, а від наших суперників.

Правду кажучи, коли ото деякі перелякані депутати один за одним, і далі лякаючи самих себе, заходилися оголошувати, що бачили націлені на них батальйони Збройних cил України і що як не цієї, то наступної ночі будинок Верховної Ради України захопить не то елітний ракетний загін, не то десант ВПС України і що вже заготовлені списки депутатів, яких заарештують у першу чергу (звісно, найбільш народних і, відповідно, найбільш переляканих), — я не дуже повірив. По-перше, звідки у ВПС України стільки гелікоптерів і хто їм настачить бензину, а по-друге, куди дівати заарештованих депутатів? На «острів Свободи», в американську тюрму на Гуантанамо? Так немає ж відповідних угод між Україною та США! І головне: це надто жорстоко — там же катують! Одне слово, я хоч і захвилювався, але не дуже повірив.

Та ось з’явилася заява правлячого тріумвірату: П.Симоненка, О.Мороза, В.Януковича із застереженням: Ющенко може вивести на вулиці Києва танки! Це вже серйозно. І я за півстоліття життя в Києві вперше пожалкував, що живу на окраїні, а не в центрі. Що робити? Розшукав телефони кількох знайомих, що мешкають на Хрещатику. Тепер кожного ранку телефоную їм: є вже? Та ні, кажуть, хто розчаровано, хто заспокійливо: поки що немає…

Поки що… А легковажний київський люд і далі займається своїми звичними справами, не маючи й гадки про те, яка смертельна загроза нависла над провідниками половини (третини?) української політичної нації. Ще більша, ніж над провідниками другої половини (третини) її!

ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА ЧИ ОКУПОВАНА ТЕРИТОРІЯ?

Десь у середині квітня йду вулицею Богдана Хмельницького. На ритуально брудному тротуарі — газетна сторінка, зі слідами підошов, які, одначе, не затерли яскравого кольорового заголовка: «Ющенко — преступник». І подумалося гірко: держава, в якій кожен, кому не лінь, може публічно назвати чинного Президента злочинцем (а таке вже було у нас і раніше), в якій можна не виконувати укази Президента, оголошуючи їх на власний розсуд незаконними, антиконституційними і т.д., — це не держава, а якась окупована територія, і в ній так само не будуть виконуватися ні розпорядження уряду, ні постанови Верховної Ради, не діятимуть жодні правові чи моральні норми. Що ми і бачимо. Бо законів і норм дотримуються громадяни держави, а беззаконня — стихія для окупанта.

Хто ж вони, ці окупанти? Мене не цікавить їхня національність або причетність до інших держав. Це можуть бути люди з якими завгодно, навіть вельми «козацькими» прізвищами, — бо ж, як гордо мовиться, «козацькому роду нема переводу». Але в них мораль і психіка окупантів. Хто вирубує ліси навколо Києва та й не тільки? Хто перегачує Дніпро, нищить віковічні заплави і натомість зводить королівські палаци? Хто грабує селян, скуповуючи за безцінь їхні землі та плоди їхньої тяжкої праці?

Хто місяцями, а то й роками не виплачує заробітної платні шахтарям, хто залишає без води й тепла цілі селища, хто позбавляє робітників найменшої участі в управлінні підприємствами, хто змушує їх забувати про елементарні умови гігієни праці й техніки безпеки? Хто, зрештою, не тільки сам ігнорує українську культуру і мову, а й інших позбавляє доступу до них («Нам это не надо!» — класична злостива відповідь у харківських, донецьких і т.д. книгарнях на спроби українських видавців запропонувати свої видання), тобто намагається позбавити їх будь-якої історичної перспективи? Все це робить різношерсний і багатонаціональний, переважно все-таки вітчизняний, окупант, який живе тільки для себе — причому, на тілесному рівні розуміння своїх інтересів. Бо громадянин так поводитися не буде: він мусить залишити нащадкам землю, природу, ліси, води, культуру, мову, духовне здоров’я нації…

«ЭТАПЫ БОЛЬШОГО ПУТИ…»

Немає змоги говорити тут про те, як ми дійшли до цього стану — майже цілковитої капітуляції перед «рідним» окупантом. Хочу лише нагадати ближче в часі й конкретніше про те, як спалахнула і розвивалася нинішня політична поножовщина. Тривожні елементи її відчувалися вже під час розмотування, з ініціативи Олександра Мороза, так і досі недорозмотаних за многії літа, шпигунських т.зв. «плівок Мельниченка», та під час кампанії «Україна без Кучми».

Але нинішньої своєї якості вона почала набирати з моменту організованої, здійсненої донецькою владою самочинної заборони проведення в Донецьку з’їзду «Нашої України», що супроводжувалося не просто хуліганськими, а відверто бандитськими вихватками проти Ющенка, якого називали «фашистом» і малювали не інакше, як зі свастикою. Організатори і виконавці цих безчинств мали понести сувору кримінальну відповідальність, але цього не відбулося — навпаки, такого роду дії були возведені в політичний канон, що стало цілком зрозумілим і дійовим заохоченням до наступного «беспредела».

У ті дні ми, четверо членів Національної академії наук — Платон Григорович Костюк, Ігор Рафаїлович Юхновський, Микола Жулинський і я — попросилися на прийом до Президента України Леоніда Даниловича Кучми і вручили йому листа, в якому, зокрема, говорилося:

«Події в Донецьку, що осоромили Україну перед усім світом, показали всю уразливість тієї міжнаціональної злагоди, якою ми пишаємося і яку не випадково поставлено під удар на самому початку кампанії з виборів 2004 року.

Звичайно, в місті, давно і дбайливо очищеному від українських шкіл, українських газет, української мови, неважко організувати вибух українофобії, мобілізувавши кілька тисяч оплачених або добровільних політхуліганів, які кричатимуть: «Ющенко — фашист!» і «Ющенко — бандерівець!», бо для них «фашист» і «бандерівець» — кожен, хто говорить українською всерйоз, а не «для ролі».

Але постає кілька запитань.

Перше. Хто і кому дав право вирішувати, кого пускати на Донеччину, а кого ні? Хто і чому вважає, що він «застолбил» Донеччину для себе?

Друге. Хто відповість за порушення Конституції і кримінальний злочин, яким є перешкоджання будь-якій легітимній партії чи громадській організації у проведенні своїх форумів?

Третє. Якщо донецькі «барони» так легко знаходять чималі кошти для організації «народного гніву», то чому вони не дадуть своєї трудової копійки для вирішення проблеми безпеки донецьких шахт, які щороку забирають десятки життів?

І четверте, головне. Хто зацікавлений у тому, щоб нацьковувати схід України на захід, використовуючи виплекані в радянські часи стереотипи «западника-бандеры» і доки цим силам вільно підкопувати єдність України, тобто її майбутнє?

З усього видно, що «донецька модель», яка, на жаль, не знайшла адекватної реакції у Верховній Раді, буде застосована і в інших регіонах, і що, таким чином, дано старт просуванню до «антивиборів».

Це було болюче застереження. На жаль, Леонід Данилович не прислухався до нього, хоча його слушність була більш ніж очевидною. І звідси, справді таки, почалися «антивибори — 2004», які дорого обійшлися Україні, і наслідки яких ми й досі переживаємо.

ВСЕ АБО НІЧОГО? НІЧОГО!

Не можна сказати, що Україні зовсім недоступна культура політичного компромісу. Але слабенькі паростки її (як- от: згода Президента Леоніда Кравчука на дострокові президентські вибори та легітимна предача повноважень новообраному Президентові Леонідові Кучмі) були затоптані натовпами «непримиренних». Як тільки політичний лідер відчує трохи сили, він зразу націлюється (або команда його націлює) на те, щоб мати «все». І здебільшого, рано чи пізно все програє, залишившись ні з чим. Тобто, особисто в нього «щось» залишається, але для України це — переважно невеселі спомини про втрачені можливості…

На жаль, так сталося і 2004 року. Перемога Віктора Ющенка на президентських виборах не була настільки цілковитою, щоб можна було ігнорувати опонента, який набрав не набагато менше голосів. Ніхто не здобув права говорити від імені всієї України. За цих умов новообраний Президент — у межах політичної раціональності — мав би запросити опонента до якоїсь форми співпраці, наприклад, у формі конструктивної опозиції (до речі, вже тоді треба було ухвали Закон про опозицію). Звичайно, невідомо, як зреагував би на це ображений опонент, який так само керувався принципом: «Усе або нічого». Але пропозиції не було. Ймовірно, через тиск оточення, «команди переможців». Це зрозуміло, коли згадати вирування пристрастей навколо слоганів типу «козли» та «зек», що акумулювали в собі всю нашу політичну культуру. Лідери двох найбільших політичних сил не йшли попереду своїх прихильників і не спромоглися спрямовувати їх до загальнонаціональної мети, хоч риторики на цю тему не бракувало. «Помаранчеві» ж навіть своїх не змогли об’єднати, і Президентові Ющенку урвався терпець: він вибухнув рішенням відправити у відставку уряд Юлії Тимошенко, так і не давши йому як слід попрацювати. А попереду були парламентські вибори, і взаємна ненависть не вгасала, а розпалювалася.

Результати парламентських виборів, по суті, нічого не змінили у співідношенні політичних сил. Знову все залежало від того, як «помаранчева команда» розпорядиться своєю мінімальною перевагою. І тут її ватажки знову показали цілковиту нездатність поставити національні інтереси вище своїх кар’єрних (чи майнових?). Під акомпанемент підозріло настирливих гасел «Не зрадь Майдан», відбувалися кількамісячні торги, що стимулювали серію подальших зрад на різних рівнях, починаючи з незабутнього кульбіту володаря маленького, але ситуативно «контрольного» пакету політичних акцій...

Сформувалася нова коаліція, натхнена «інструментальним» ставленням до України і зцементована великими грошима, а тому непоборна.

І знову почалося… І поки що триває…

Намагаючись тепер відгорнути назад клубок подій, можна, мабуть, сказати (у всякому разі, це мій погляд), що однією з принципових і драматичних за своїми наслідками помилок помаранчевих була відмова від пропозиції Януковича створити «широку коаліцію». Незалежно від того, наскільки щирою була ця пропозиція і чи малася на увазі рівноправна співпраця в національних інституціях або спроба прикритися помаранчевими в своїх інтересах, використати їхній авторитет серед половини виборців, треба було йти в «широку коаліцію» і намагатися впливати на політику уряду, а не віддавати все в руки «регіонів» і симоненківців.

Неоднозначними стали й наслідки виходу опозиції зі складу Верховної Ради. З одного боку, цей вихід висвітлив абсурдність претензій кон’юнктурної олігархо-комуністичної «більшості» виступати від імені України і дав можливість Президентові України поставити питання про необхідність перевиборів. Але, з іншого боку, це перетворило недорозпущену Верховну Раду на рупор найбільш ненависницьких (за невеликими винятками) голосів. Головним речником України став Петро Симоненко, ми приречені слухати його дні й ночі, і немає кому дати йому одкоша.

Але не більшу державну мудрість протягом усієї кризи демонструвала й владна коаліція. Наче охмілівши від власної зцементованості й безпорадності опозиції, апологети вузької «єдності» приймають Закон про Кабмін, який позбавляє Президента реальних важелів впливу на вирішення державних справ. Чиниться це за допомогою голосів БЮТу — незбагненно! Самих себе перехитрили на безголів’я?

Якоюсь компенсацією міг би стати Закон про опозицію, що давав би їй важелі впливу на розроблення і прийняття парламентських рішень. Але флірт з БЮТом коаліціянтам уже не був потрібен, і вони вдали, що нікому нічого не обіцяли. Закон про опозицію забуто. Натомість досяжною здалася мета: випробуваними методами надбати 300 голосів! І тут коаліціянти прорахувалися: зарвалися. Їхній бойовий клич усіх налякав. Адже йдеться про брутальну ревізію результатів народного волевиявлення, цілковите розбалансування влади, встановлення диктатури однієї політичної сили, притому тієї, яку категорично не сприймає половина українських виборців.

І Президентові довелося втрутитися.

Можна про одне лише жалкувати: що він зробив це тоді, коли його можливості впливати на хід подій зведені до мінімуму. Розпуск парламенту й дострокові парламентські вибори — випробуваний спосіб виходу з політичної кризи у всіх європейських країнах, де діють закони й етика відповідальності. Але у нас, де діє рейдерський принцип: є сила — візьму, не вигідно — не слухаю, не хочу — не корюсь, — він призвів до поглиблення хаосу.

Втім, може цей хаос змусить його творців спільно шукати вихід — порятунок коли не для України, то для самих себе. Може, зрозуміють: коли хочеш мати все — не матимеш нічого. Тоді буде перемир’я, а може, й мир.

Але надовго залишаться дві наскрізні гнійні рани.

Перша: ті зерна безвідповідальності, цинізму, неповаги до законів, моралі й самої України, зерна політичної продажності й ентузіазму за грошові подачки, що їх — ті зерна — так рясно посіяно, і які ще довго проростатимуть. Не рік і не два знадобляться для морального оздоровлення суспільства. Може, кілька поколінь видихуватиме цю моральну отруту…

Друга: нічого не робиться і не видно, щоб робилося в майбутньому, для формування національної ідентичності українців як сучасної політичної нації — для створення єдиного інформаційного і культурного простору. Навпаки, триває велика геополітична гра на підтримку давніх процесів деукраїнізації Сходу і Півдня. В цьому кровно зацікавлені ті політичні сили, які на протистоянні — і тільки на ньому! — можуть в’їхати до Верховної Ради і претендувати на роль державних діячів. Тож їхній перший інтерес — підтримка відцентрового дрейфу певних регіонів, звичайно, тією мірою, що залишає їм можливість вести «державну» гру. Але подальше поглиблення процесів деукраїнізації Сходу й Півдня переведе цю гру в зовсім іншу площину, коли вихолощення змісту української державності і регрес до статусу Малоросії стануть неповоротними вже незалежно від волі навіть тих самих політиків, які так затято риють собі історичну яму…

P.S. Тільки-но я докінчив статтю й намірився відіслати її до газети «День», як на «5 каналі» пролунало екстрене повідомлення про політичну домовленість між Президентом Віктором Ющенком і прем’єр- міністром Віктором Януковичем. А потім — прес-конференція Президента. Нарешті почуття відповідальності за долю країни та політичний глузд узяли гору над тактичними розрахунками, взаємними образами, інтригами кон’юнктурних «союзників». Мужній крок двох політичних лідерів піде на користь репутації обох і заслуговуватиме на повагу. Якщо це справді чесний крок назустріч один одному, а не чергова спроба перехитрити або заманити в пастку чи сліпий кут. Сподіваємося на перше. Але ми ще не знаємо, чи не чекають на їх — і на всіх нас — найскладніші випробування: попереду, на шляху практичної реалізації принципових домовленостей? Адже можна уявити, скільки одвертої і прихованої протидії буде на цьому шляху — як з боку тих, хто дотримується принципу: «Бери собі все!», так і тих, хто має перспективи на виживання лише в атмосфері безпринципної колотнечі, не кажучи вже про натхненних майстрів депутатської поножовщини. Тому, може, не зайве звернутися до передісторії…