Сурогати свободи
Новітній Україні дванадцять років. Саме за такий час наполовину оновлюється покоління живущих. Історики вважають: за 25 років відбувається один цикл зміни генерацій і, відповідно, зміни духовних та світоглядних настанов суспільства. Запитаймо себе: куди йдеш, сучасна Україно? Чи багато виконано з того, на що сподівались ми й про що мріяли у переломному 1991 му? Останній шлях: чесні, відверті роздуми, в день свята є, очевидно, найпродуктивнішими.
Я був серед тих людей, які, стоячи біля будинку Верховної Ради, захоплено вітали народження Української держави. І не можу забути десятки тисяч просвітлених чудотворною надією на краще облич. Таке трапляється лише раз у житті. Тим, кому зараз менше 20, незалежність видається даністю, з котрою не сперечаються — вона просто є. Цю «думку суспільства» (точніше, юної його частини) можна розглядати як наш величезний спільний здобуток — але, з іншого боку, чи не приховано тут гірке розчарування молоді, вкрай небезпечне у майбутньому (та й зараз відчутний холодний цинізм щодо всього, що не стосується особистих матеріальних інтересів)?
Не варто, звісно, заперечувати, що прогрес в економіці, хай уповільнений, але є (хоч виникає цікаве запитання: а як же продовольча криза 2003? Адже одні урядовціраптом згадали мало не навічно скасоване слово «спекуляція» — бо ж оголошено, що ніякої спекуляції бути не може, є тільки підприємницька діяльність, а інші закликають геть звільнити ринок від будь-якого адміністративного тиску)! Але який вираз облич зараз у тих людей, які тоді, 12 років тому, так захоплено вітали Незалежність? Оце, мабуть, і є головним.
Для чіткої відповіді на безліч жорстоких, надважких запитань, що виникають, коли розмірковуєш над оцим колом проблем (наприклад, замислимось: чи таку бідну, зденаціоналізовану, надмір індивідуалістичну Україну бачив у своїх мріях Тарас Шевченко?) треба не забувати одне: бідність дуже часто спричиняється несвободою. Або сурогатом свободи. Це стосується і нас. Іван Франко, котрого в Україні шанують, але занадто мало читають, у геніальній поемі «Мойсей» запитував:
Що значить
безгрунтовій юрбі
Обіцяти свободу?
Чи не те ж, що з землі
вирвать дуб
І пустити на воду?
Може, саме в цих словах — ключ до розуміння того, що відбувається з нами останні 12 років? Але йдеться не про смертоносність свободи, ні, — про хибність позанаціональної безгрунтовності.
Чому ж відчутні елементи «сурогатності» в нашій свободі? Мабуть, тому, що немає генетично вкоріненої звички до неухильного виконання законів (від «простих» громадян до поважних чиновників, які подекуди ще дотримуються знаменитого правила: «Якщо заборонено, але дуже хочеться — то можна!»). І це все — на тлі двох головних, визначальних, трагічних факторів, що супроводжували становлення нашої держави: по-перше, безжалісна глобалізація і новий світовий устрій з його жорсткими, невблаганними вимогами; по-друге, не відбулось такої перебудови суспільної свідомості (переходу її у якісно новий стан), яку вимагав новий час. Наслідки, відверто кажучи, сумні: це і втрата належного уявлення про напрям нашого майбутнього розвитку (одночасно йдемо в Європу та євроатлантичні структури і — іншою рукою — підписуємо документи про спільний євразійський простір), і вкрай шкідлива звичка до вторинності, звичка тільки відповідати (і то із запізненням) на виклики часу, а не випереджати, чи хоча б передбачати їх.
Але ж це так само, як постійно грати в шахи лише чорними фігурами, до того ж копіюючи ходи суперника! Знавці цієї давньої гри знають, що була знаменита партія, зіграна уславленим чемпіоном Хосе-Раулем Капабланкою у 1933 році. Його суперник, американець Стейнер, граючи чорними, перші 10 ходів лише точно копіював рухи білих фігур і пішаків. Результат — корисний урок для сучасних українських політиків — передбачуваний: «чорні» отримали показовий, красивий мат уже на 16 ході!..
