ТОЧКА СТАРТУ
Останніми днями і від українських, і від іноземних керівників можна було почути багато чого, що викликало питання стосовно справжньої орієнтації країни й підштовхувало до різноманітних, часом абсолютно протилежних припущень. Останніми днями можна було також помітити, що українська влада, принаймні, почала демонструвати щось, уже більше схоже на впевненість, щоправда, поки що лише на словах. Останнім часом у відносинах України з навколишнім світом, здається, знову почав вимальовуватися «західний вектор», який ще навесні багато хто вважав безнадійно втраченим. Загалом складається враження, що Україна нині намагається знайти способи надолужити досить бездарно згаяне протягом «касетного скандалу». Проблема ж полягає в тому, що оточення країни тим часом постійно змінюється, а відтак — надолужити вже явно не вдасться. Доведеться шукати щось нове.
СХІДНИЙ ВЕКТОР У НОВИХ УМОВАХ
Розмови про переорієнтацію української політики на Схід, можливо, точніше — на Північний Схід — стали модними після того, як президент Росії Володимир Путін виявився чи не єдиним, хто дав зрозуміти Леонідові Кучмі, що Москву цікавлять не скандали, що тривають у Києві, а реальні відносини. Очевидно, Путін добре знайомий із терміном Realpolitik, який походить ще з кайзерівської Німеччини, і бодай приблизно уявляє собі, як це може діяти в нинішніх умовах, коли про якусь повну визначеність розвитку процесів на пострадянській території говорити зарано. Також очевидно, що прагматизм у виконанні Путіна дещо відрізняється від методів часів раннього або пізнього Єльцина — але йдеться лише про методи, але не про суть, яка залишається простою: Росія об’єктивно є визначним, але не визначальним гравцем у колишньому СРСР, і бажала б стати саме визначальним. Сьогодні, однак, її можливості не завжди збігаються з бажанням попри те, що Путін явно збирається збудувати якомога сильнішу державу.
Реальна політика полягає саме в тому, що вона повинна використовувати реальні можливості, які, у свою чергу, полягають зовсім не в прислуханні до плачу «червоних директорів» про втрачені з розпадом Союзу можливості, але у нормальному співробітництві на комерційних засадах. Росія вже не раз доводила на практиці, що захищатиме свій ринок і свого виробника всіма можливими методами — але це означає тільки те, що російський ринок далеко не єдиний у світі.
Нова серія побоювань була пов’язана з призначенням російським послом в Україні Віктора Черномирдіна — але треба, мабуть, визнати, що попри всю його очевидну хватку, можливості, які виходять далеко за межі дипломатичних, нарешті, дружбу з Президентом Кучмою — час диктує свої обставини, в яких це все може мати не перше значення.
Президент Кучма своїми заявами про те, що його система пріоритетів з обранням Путіна російським президентом зазнала змін (передача «Герой дня», телеканал НТВ) і, стосовно можливості входження України до російсько-білоруського союзу — «У нашому житті все можливо» («Московские новости») великою мірою сам спровокував спекуляції навколо того, що він мав на увазі і яку політику насправді проводить державне керівництво.
І в той же час Кучма на саміті СНД в Мінську заявив, що Україна обрала для себе союз — Європейський.
За нинішніх умов дійсно важко щось виключати в розвитку країни. При тому, що іще досить далеко до того часу, щоб можна було сказати, що розвиток країни за європейською моделлю і з європейською орієнтацією її політики став незворотнім, бо він підтримується більшістю суспільства. Адже навіть від високопоставлених представників державної влади все ще можна почути, що, наприклад, для даної сфери не Європа є стратегічним партнером, а Росія. Хоч, здавалося б, одне не може виключати інше.
До того ж, потрібно, очевидно, зважати на те, що різні висловлювання орієнтовані на різного споживача.
Практика, однак, свідчить, що українське керівництво не вірить ні в успіх СНД, про що красномовно свідчила заява Кучми на останньому, Мінському саміті Співдружності, ні в ефективність російсько-білоруського союзу — і тим паче в приєднання до нього України.
Практика також свідчить, що в Україні реанімується власне бачення своєї ролі і, відповідно, своєї політики на пострадянському п росторі, який все ще залишається дійсно пострадянським із будь-якого погляду. Претензії Києва на роль регіонального лідера в попередні роки, можливо, були дещо відірваними від реалій — оскільки це повинно бути підкріплено результатами внутрішнього розвитку держави. Авторитет не народжується лише від бажання. Ялтинський саміт об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) в цьому контексті — показовий. Він не міг пройти у країні, охопленій політичною кризою, влада якої часом демонструвала просто розгубленість і неготовність до адекватної реакції. За умови існування стабільної, передбачуваної України, яка дійсно крок за кроком розвивається, не йшлося б про дрейф Молдови, хто б не прийшов у цій республіці до влади, про сумніви, висловлені вже на саміті президентом Узбекистану, про вичікувальну позицію Гейдара Алієва. Довіру ще потрібно завойовувати, і Ялтинський саміт можна розглядати лише як перший крок до цього. Проте вже саме його проведення в сьогоднішніх умовах могло б бути названо успіхом. Чи вдасться Україні досягти своєї мети — залежатиме в першу чергу від неї самої, від уроків, вивчених на власних помилках. Мета ж дуже проста: реалізувати те, що вже десять років не може бути досягненим у розпливчатих рамках СНД. У цьому контексті міністр закордонних справ Анатолій Зленко, мабуть, правий: ГУУАМ в його нинішньому вигляді не є альтернативою СНД. По-перше, навряд чи варто виходити з необхідності настільки ж масштабного утворення, по-друге, навряд чи можна бути знайти спільні інтереси, припустимо, України з Таджикистаном, по-третє, СНД в Києві завжди розглядали як інструмент цивілізованого розлучення й консультацій. Тут же йдеться про максимально конкретні цілі — можливості створення та обслуговування транспортного коридору з отриманням від цього прибутків усіма країнами-учасницями. Швидше, є альтернатива для Молдови, президент якої Володимир Воронін ще не вирішив, що краще — ГУУАМ чи Євразійська спільнота. Корінна різниця між двома вже фактично постесендівськими утвореннями — в тому, що «євразійське» створюється з неприхованими сподіваннями на обслуговування російських інтересів за згоди його учасників. Не менш євразійське за своєю суттю утворення ГУУАМ дійсно виходить із рівних можливостей. Але за наявності, можливо, не першого серед рівних, але начала, що координує. Якщо Києву вдасться довести свої претензії на роль координатора спільних зусиль, це може стати першим поштовхом до того, щоб вибудувати справжню східну політику й покінчити з вічним плачем на тему розірваних з розпадом СРСР економічних зв’язків. Тим більше, що всі країни- учасниці ГУУАМ зацікавлені у виходах на західні та інші міжнародні ринки, на яких і можна заробити справжні гроші.
Факт існування ГУУАМ у функції організації означатиме, серед іншого, що Україна робить цілком практичні кроки для зменшення своєї залежності від російських ринків, що аж ніяк не зменшує важливості підтримання відносин із самою Росією. Які, очевидно, ще будуть переглядатися, коригуватися, розвиватися в залежності від самих обставин, що не стоять на місці. Перші натяки на те, що зі стабілізацією ситуації в Україні розмова й з Росією, і з іншими може вестися в інших тональностях, вже зроблено.
ЗМІНИ НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ
Їх небагато. Але й не так мало. З одного боку, заява Президента Кучми про те, що Європейський Союз «потеплішав» стосовно України. З іншого — візити. Генерального секретаря Ради ЄС Хав’єра Солани у квітні, президента Польщі Александра Квасьнєвського та міністра оборони США Дональда Рамсфельда кілька днів тому, прем’єр-міністра Швеції, що головує в ЄС, — незабаром. Перший за останні півроку справжній «вихід у люди» Президента Кучми на саміті центральноєвропейських держав в Італії. Кілька міжнародних конференцій за участі високопоставлених представників урядів, мізкових центрів, парламентів та тему «що робити з Україною». Планомірна співпраця з НАТО, в тому числі — кілька запланованих спільних навчань та тренувань. Візит Папи Римського, стосовно якого твердо сказано «так», незважаючи на протести найбільшої в Україні християнської конфесії та недвозначні натяки на його небажаність представників російського керівництва.
Іще — поступове приведення до спільного знаменника із загальноприйнятними стандартами законодавства, часом — вимушене, не без скандалів, попри величезне небажання дуже багатьох щось змінювати.
Західний вектор української політики сильно постраждав внаслідок «касетного скандалу» та всього, що було з ним пов’язано. Українська влада блискуче продемонструвала, що часто вона просто не розуміє, чому з нею розмовляють мало не мовою ультиматумів, чого від неї добиваються й чому сьогодні справедливо можна констатувати регрес у відносинах із Заходом і втрату позицій дво-трирічної давності.
Скандали, пов’язані з виконанням Україною зобов’язань перед Радою Європи показують, наскільки декларації про європейський шлях відірвані від практики. Між тим, зрушення є, усвідомлення їхньої необхідності починається — і це не залишається непоміченим.
Говорити про те, що сьогодні західний вектор української зовнішньої політики є «довшим» чи «коротшим» за східний не доводиться. Йдеться швидше про повернення до якоїсь відправної точки, з якої вже можна починати — з іншого рівня — якусь цілеспрямовану політику.
Здається, вже набагато краще, ніж раніше, усвідомлюється, наскільки в дійсності важкий шлях до бажаного Європейського Союзу, про що днями заявляв Кучма в Мінську. Здається, вже й на Заході усвідомлюється, що ні ізоляція, ні однозначне підпадання відносин з Україною в залежність від відносин із Росією до добра не призводить. Можливо, в цьому контексті варто пригадати й згоду Греції, Португалії, Іспанії легалізувати українських заробітчан у функції якогось першого кроку — адже із цього, до речі, починався й шлях Польщі до тієї Європи, до якої вона прямує нині. Пошуки прийнятного формату розпочинаються з двох боків — але при цьому Україна надто багато втратила, щоб нині можна було говорити про найближчі перспективи. Інтенсивність, і головне, якість її зовнішніх контактів могла б і мала б бути зовсім іншою.
Адже не є секретом, що ЄС не бажає йти далі угоди про партнерство та співробітництво, яка ні до чого не зобов’язує, яка втратила свою актуальність ще до свого підписання, оскільки не визначила чітких перспектив. Не секрет, що США все ще не визначилися, яку саме політику стосовно України вони будуть проводити — між тим, це надто багато на що впливає. Поки що президент Буш висловлює підтримку уряду Кінаха й обіцяє Україні підтримку на шляху реформ. І водночас США щиро вважають Україну найбільшим аудіо-, відеопіратом у світі.
Гасло «До Європи з Росією», очевидно, варто віднести на рахунок передвиборної кампанії, яка фактично вже розпочалася. Оскільки реальне просування європейським курсом чи кожної країни окремо, чи обох разом (що є об’єктивно неможливим) неминуче зумовить абсолютно інший формат відносин між ними, до якого вони обидві неготові.
Запрошення Кучми на центральноєвропейський саміт — це перший за останній час знак того, що Україну знову починають сприймати. У якій функції — знову ж таки, залежить від самої України. І знак того, що від Києва чекають пропозицій. Але реалістичних, як зазвичай підкреслюють представники Заходу на конференціях. А відтак — західний вектор ще довго здаватиметься неприпустимо коротким. Хоч дійсність час від часу доводитиме, що це не зовсім так. Просто прийшов час справжнього старту.
