Тому, хто пише і показує:

Я й кажу: незвично жити нині.

Ну, тим, що горить, вибухає і падає, нас не здивуєш. Але істеричність тих, хто пише!

Крики «пожежа», «горимо», «тонемо», «вбивають», «рятуйте», «рятуйтеся», «караул», «маму, маму бий!» довели нас до повного отупіння.

А коли треба рятувати особисто тих, хто роками верещав «рятуйся!» — нікого поряд не опинилося!

Напевно, населення не стільки вимагає, скільки купує ці крики, тобто включає, вмикає, читає, слухає це все, роззявивши рота, і в цей роззявлений рот йому вкладають «блендамед», жуйку, якісь підв’язки, прокладки, черевички, духовки.

Продати отупілому легше, але кликати на допомогу вже не треба. Скільки ти йому показував трупів, як здорово покадрово показав відрізання голови у живої людини, як ти біг поруч і записував крики матері розірваної дитини. Ти примушував нас вимкнути твій телевізор по десять разів за годину, щоб не бачити, не чути, не бути присутнім при ампутаціях, крові, розстрілі, блювоті.

Чого ж ти тепер вимагаєш чи вже просиш співчуття до себе, що тебе позбавляють цієї свободи?

Якщо ти запитаєш мене, що я відчуваю з приводу твоїх тривог, — складні почуття, відповім я максимально делікатно... Все ще делікатно... Поки ще з тією довоєнною вихованістю. Звичайно, я за свободу, але я — за свою свободу, не за твою. Ти вже не дзеркало суспільства, ти відображаєш тільки себе, і вимагаєш для себе, і бачиш себе.

Ти руйнуєш у мені все, до чого я не дозволяв торкатися навіть найближчим. А ти влазиш туди і господарюєш, і гримиш, і знищуєш моє співчуття, моє ставлення до жінки, моє особисте життя і моє небажання втручатися в особисте життя іншого. Ти зробив друкованими нецензурні слова. Ти відкрив мій слух для лайки в ефірі, примусив мене вже не морщитися, а згорнутися грудкою. Ти довго тримався на моїй ненависті до заборон. Але ти вже довів мене до останнього.

Я, кого забороняли й вирізали, уже своєю рукою вирізав би тебе повнiстю.

Стільки презирства до власного народу у вигляді глядача й читача я не зустрічав. «Їм це треба. Вони це їдять. Дайте їм кров, секс і бійки... А ви не хочете дивитися — вимикайте». У тім-то й справа, що тебе не вимкнеш. Погасиш зображення — залишиться звук у машині, у натовпі, на вулиці, на дискотеці, біля моря, на вокзалі, в поїзді.

Твої думки, твої тексти. Твої букви і слова у піснях.

Ти слухав свої слова у піснях?..

— Дядьку, а ти не слухай слів, — сказала мені дитина. — Ти танцюй, дядьку.

Танцюю, дитинко, танцюю.

Чим виколупати твої слова? Але слова у піснях — найменш шкідливе. Хоч під відбійний молоток. Не оволодів відбійним молотком — не справишся з партнеркою. Я не про пісні для танців. Я про те, що ти показуєш цим дітям. Якими заголовками ти приваблюєш їх: «Милий, убий мою маму». Напевно, з цим заголовком твою газету купили. Ти одержав цей карбованець...

Я ще кілька років тому здивувався. Група освічених журналістів намагалася видати газету, написану матюками. Друкувати нецензурнi матюки. Чому друкувати матюки можна, а вчити дітей матюкiв не можна? Чому показувати відрізання голови можна, а носити при собі ножі дітям не можна? Де ж логіка? Коли поруч із нами в ресторані починають голосно балакати матюками, ми втягуємо голову в плечі. Ми нервуємо. Ми розуміємо, що скоро нас стануть бити. Це сигнал про зміну обстановки в гірший бік.

Ти вирішив мене висотати в такий спосіб: зруйнувавши нерви, позбавивши лікування, залишивши рекламу якихось пігулок.

Ти не витримав випробування грошима і у змаганні з колегами вдерся в усе, що я беріг для себе.

Так, натовпи повій. Так, жебраки. Але ти ж не вбогий.

Ти нескінченно борешся з президентом і підморгуєш нам — «підтримайте».

У чому тебе підтримати?

Це ти особисто, будучи дзеркалом, у якому ти особисто відбиваєшся, ведеш свою особисту, тобі одному зрозумілу нескінченну боротьбу з рівним тобі по класу.

Я хочу запитати тебе про одне: ти чув анекдоти про президента?

Якщо народ мовчить — чию думку ти висловлюєш?

На книжкових розвалах усе, що ти написав. В ефірі — все, що ти вигадав.

Чию свободу ущемляють?!

Пенсії платять, зарплату платять, шахтарі на рейках не лежать.

На вулицях ногу поставити нікуди. Голови перехожих тонуть у морі машин.

Це Москва, звичайно. Але хіба Москва була такою?

На вулицях менше крові, аніж на екрані. Ти зібрав трупи з усієї країни. Якщо ти не почнеш останні вісті з вибуху, пожежі та сполошеного кудахтання дикторки з витріщеними очима, ти нічого не заробиш. Ти будеш щось бурмотіти мені про рейтинг. Я кажу тобі, що гину, занедужую, втрачаю розум від твоїх звісток, а ти мені — про рейтинг і що я можу вимкнути.

Що вимкнути?! Як вимкнути останні вісті?

Ти збираєш сморід, кров і бруд по всій країні. Вибухнув газ у Таганрозі... Ну?..

Яка величезна ця країна, ти знаєш. Щогодини, щохвилини щось вибухає, хтось стріляє. І обов’язково патрульний втікає від вартового. І хтось вішається. Але хтось же й щасливий!

Ти подивися — скільки нових будинків, скільки машин. То просто розкажи про себе, чому ти взимку такий засмаглий — ось тобі й буде світла новина...

Та ні, ти у своїй боротьбі з президентом жодного разу не відповів на запитання: «Чому?»

Поставиш запитання, і відразу спаде напруга.

Скільки зброї клепала вся країна.

Вона висіла на стіні. Вона повинна була вистрілити. Звідки зброя? Звідки вибухівка? Як вона йде зі складу?

Ти в цій своїй особистій грошовій бійці втратив головне.

Тебе вже не бояться начальники. Ти привчив їх до цих корчів. Що може бути цікавішим за генпрокурора з бабами! Якщо вже й це не спрацювало?!

Я в твоїй грі не беру участі!

Знаєш — вимкнулася твоя вежа, і стало тихіше.

Настала осінь, з’явилося повітря, з’явилися птахи, в будинок увійшла тиша. Ще трохи, і ми б заговорили один з одним.

Але почулися термінові крики: «Ремонтуй швидше! Тягни «врем’янку»!» Заганяй самоскид! Включай компресор!»

Застукало, завило, і знову заметушився блакитний екран.