Торжество живоїдів

Ще один ювілей, ще одне розбите корито. Щось усі наші починання в останні дев’ять років цим коритом закінчуються. Танцюємо від розбитого корита і до нього ж у танці повертаємося. Танець маленьких нелюдей. Усе ж від цього — від відмови жити по-людському, згідно з європейськими цінностями, по-західному, вільно...

Наше чергове розбите корито — це ювілей російського неопарламентаризму, 20-річчя перших після радянської ядерної зими виборів на з’їзд народних депутатів у березні 1989 року. Танцювали ми від розбитого корита, від Установчих зборів 1918 року. Цей бублик вийшов глевкий, навіть якщо не брати до уваги більшовицьке втручання, втомлену варту, матроса Желєзняка і пудовий замок на дверях Тавричеського палацу.

Що дали вільні вибори з «чотирьоххвісткою»? 25% — більшовикам, значна більшість — есерам, тобто загалом лівим, і ті ж наші класичні 5% — лібералам, тобто кадетам. Це був крах теорії «правил гри». Вільні вибори призвели до перемоги громадського безумства, тобто утопізму й екстремізму.

Але гірше того: коли есери з більшовиками почали перше засідання, кадети були вже заборонені, поставлені поза законом і частково вбиті або розтерзані охлосом і «матросиками», цими катами в тільниках. І есери не вимагали їх до зали засідань, не спробували врятувати, не помітили, що п’ять відсотків колег уже немає, а спокійно проспівали «Інтернаціонал» і заборонили вільний продаж землі. Не сумніваюся, що Лімонов, Прилепін, Удальцов і Ко вчинять так само стосовно Гаррі Каспарова, Льва Пономарьова і Віктора Шендеровича. Займуть їхні місця й не поперхнуться.

Від цього корита ми перекинемо місток у 1989 рік. Нещасні демократи жадібно накинулися на вибори, не звернувши уваги на нелегітимність ладу, режиму, КПРС, Горбачова, на відсутність Конституції... Особливо дико було бачити на цьому З’їзді Імперії делегатів від колоній, і навіть від Литви. Єдиний, хто бойкотував нелегітимні вибори, це все той же Демократичний союз. А інші кинулися на них, неначе боялися, що більше не дадуть. І цей компроміс не пішов на користь.

1992 року такі самі за місцем у спектрі депутати вигнали з уряду Гайдара і через рік почали червоно-коричневий заколот, тож довелося стріляти по «парламенту» з танків. Ці ж депутати кидали ваучерами в Чубайса.

І далі з кожними «вільними» виборами невільний народ обирав несвободу. 1993 року успіху домігся ЛДПР, так що захлинулася зустріч «політичного Нового року» в прямому ефірі. 1995 року виграли комуністи. І так до 1999 року, коли руда багнюка іржавого конформізму зімкнулася над головами. Перемогла зрештою «Єдина Росія», оплот бездарності, радянськості й «одобрямса».

Але ще доживали свої політичні дні жалюгідні залишки знехтуваних демократів. Вони нічого не могли змінити, але могли хоча б публічно нарікати. Однак і це не продовжилося. Позбавлені думського грунту під ногами, ліберали з СПС заметушилися між Кремлем і популізмом, стали брехати електорату й обіцяти подвійну порцію вівса. А коли й це не допомогло, вони пішли здаватися в полон чекістам. А ті прискорили ліквідацію парламентаризму, скасувавши вибори за одномандатними округами, заборонивши блоки й балотування від громадських організацій. А суто партійні вибори були залізно приречені квотою в 50 тисяч членів партії для її реєстрації.

Все це позбавило демократів хоч якихось гіпотетичних шансів. Наші кадети пішли в утильсировину, по ходу перекваліфікувавшись у килимки «Правої справи», і вляглися біля медведєвських і путінських ніг.

«Яблуко» — це ті самі есери, лише без бомб, і навіть гірше: вони брали участь у виборах Лужкова в міській Думі, вірніше, його призначенні, тобто самі відмовилися від федералізму і губернаторських виборів.

Тож на наступних виборах народу просто не буде за кого голосувати. У Думі залишилися одні радянські керівники середньої ланки. Чотири іпостасі недоумкуватості, конформізму, сервільності, азіатчини і лівизни: «Єдина Росія», ЛДПР, КПРФ і «Справедлива Росія». Звичайно, всі вони не восьминоги, а живоїди, за термінологією Юрія Трифонова. Парламентаризм провалився в болото.