УГКЦ: шлях від катакомб до патріархату
У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови про надання Українській греко-католицькій церкві статусу репресованої. Якщо народні обранці підтримають дану ініціативу, то таким чином буде відновлено історичну справедливість щодо однієї з найбільших християнських церков, без якої неможливо уявити релігійне, духовне та культурне життя України.
Знаменно, що заходи із надання УГКЦ статусу репресованої відбуваються в рік, коли сама церква відзначає сумний і знаковий для своєї історії ювілей. Двадцять років тому завершився складний і драматичний період легалізації УГКЦ, або ж, як кажуть вірні церкви, «виходу із катакомб».
Ініціатива врегулювання на державному рівні статусу УГКЦ належить Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській обласним радам, які на своїх сесіях практично одностайно ухвалили звернення до Президента України та парламенту з проханням ініціювати на загальнодержавному рівні «процес встановлення історичної справедливості щодо УГКЦ та визнання за нею статусу репресованої».
Не залишилася осторонь проблеми сама УГКЦ. Спочатку секретар Синоду єпископів владика Богдан (Дзюрах) в інтерв’ю для ЗМІ зазначив, що «внаслідок жахливих репресій церква потерпіла не тільки морально, духовно, коли були знищені структури церкви, священство, репресовані вірні та духовенство. Але також було втрачено багато матеріальних надбань... Тому, якщо буде визнано офіційно статус репресованої церкви, сподіваємося також, що буде визнане право на певну реституцію». Згодом голова УГКЦ блаженніший Любомир наголосив, що церкві було б легше жити й працювати, якби вона мала необхідні майнові засоби. «Тоді б ми мали засоби для кращого будівництва та розвитку Українського католицького університету, могли б організовувати будинки для літніх людей, для сиріт, для тих, хто лишився самотнім після розлучення тощо», — пояснив предстоятель УГКЦ.
В ім’я правди треба нагадати, що першим високопосадовцем, який констатував одну із найболючіших проблем греко-католиків, був президент Леонід Кучма, який свого часу назвав УГКЦ невід’ємною часткою духовного життя і повноправним суб’єктом української історії, з якої ця церква колись «була брутально виштовхнута». Однак під час свого президентства він так і не зробив належних кроків, щоб відновити історичну справедливість.
Нещодавно з аналогічною за змістом заявою виступив чинний Президент Віктор Ющенко. Крім того, він відзначив «подвиги Української греко-католицької церкви, її ієрархів, священнослужителів, усіх вірян» та підкреслив, що «у найчорніші години вона стала опорою нації та береже цю місію до цього часу».
Отже, сподіваємося, що вже нинішній глава держави докладе практичних зусиль для відновлення справедливості стосовного однієї із церков Київської традиції.
Без сумніву, переломним моментом в історії УГКЦ став 1946 рік. Саме цього року було «скасовано» унію, на якому Українська греко-католицька церква офіційно приступила до церковної єдності з Апостольським престолом та насильно її приєднано до Російської православної церкви. Власне, після цього «возз’єднання» й розпочався масовий терор проти УГКЦ, який змусив її перейти на нелегальне становище.
Репресивні органи комуністичної влади діяли швидко і, як правило, ефективно. Одразу ж було заарештовано й репресовано десять єпископів, 1400 священиків, 800 монахів і монахинь УГКЦ, включно з тодішнім головою церкви митрополитом Йосипом Сліпим. Паралельно проводилися репресії проти цивільного населення, передусім тих, хто ревно дотримувався гнаної віри.
Важливо зауважити, що зачистки структур УГКЦ відбувалися не лише в Західній Україні, де проживала більшість українських греко-католиків. 1949 року відбувся насильний перехід греко-католиків у православ’я в Закарпатті. Більше того, з допомогою спецслужб було ліквідовано Перемишльську єпархію, частина якої залишилася за межами Радянської України, зокрема, в Польщі, проте перебувала в сфері впливу СРСР. Після цих акцій Греко-католицька церква в Радянському Союзі опинилася поза законом.
Так перед знекровленою церквою постала страшна дилема: припинити своє існування, або за прикладом ранніх християн перейти у «катакомби», тобто на підпільне існування. Було обрано другий шлях.
Особливо катакомбне життя пожвавилося після хрущовської відлиги, коли із сталінських концтаборів повернулося багато священників, зокрема, єпископи Іван Лятишевський та Микола Чернецький. Це дало можливість засновувати катакомбні церкви й монастирі практично по всій Західній Україні, а греко-католицький рух став масовим. Божественні літургії відбувалися не лише в помешканнях мирян чи в закритих владою церквах, а й у традиційних для греко-католиків місцях — Зарваниці, Крехові та Гошові.
Також діяли підпільні семінарії, в яких проводилося богословське навчання. У різні роки підготовкою душпастирів займалися о. Михайло Косило, о. Євстахій Смаль, о. Євген Пелех, о. Василь Семенюк, о. Антоній Масюк, о. Микола Куць, єп. Величковський, єп. Василик, єп. Дмитерко та інші. Усі вони вирізнялися самопосвятою та жертовністю, своїм прикладом скріплювали мирян у вірі та дарували надію на воскресіння церкви.
У катакомбних умовах існувало чернече життя. Монахи і монахині ходили в цивільному одязі, працювали вчителями, медиками, звичайними робітниками, таємно виконуючи своє духовне служіння. Підпільний монастир існував там, де проживало принаймні кілька осіб чернечого стану.
Вірні УГКЦ відзначалися особливою громадянською активністю та мужністю. Не зважаючи на переслідування та реальну можливість бути заарештованими, вони чинили опір розграбуванням храмів, намаганням влади використовувати церкви у господарських цілях. При цьому вдавалися до страйків та інших дієвих методів спротиву. Так, у селі Тисмениця Івано-Франківської області селяни, захищаючи церкву від руйнівників, прогнали міліцію й зачинилися в храмі. Облога тривала три дні. За це було заарештовано організатора Володимира Василика і засуджено на сім років таборів суворого режиму. Широкого розголосу набуло звернення священика катакомбної греко-католицької церкви Григорія Будзінського до Генерального прокурора СРСР із протестом проти переслідувань його за релігійною ознакою.
1963 року на волю вийшов Йосип Сліпий, який посилився в Римі. Митрополит, а згодом патріарх і кардинал Й.Сліпий домігся того, що питання стану УГКЦ в СРСР набуло міжнародного розголосу. Його звернення та виступи «На трибуналі ім. А. Сахарова», «До католицьких діячів», «Церква мучеників» поширювалися у вільному світі та мали значний міжнародний резонанс серед лідерів багатьох упливових країн. Це призвело до того, що уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії.
В самій Україні почастішали звернення до органів державної влади з вимогами реєстрації греко-католицьких громад. Особливо багато петицій подавали в кінці 70-х та на початку 80-х років.
Початком виходу УГКЦ з пiдпiлля можна вважати 1987 рік, коли до греко-католицького руху долучилися відомі дисиденти В’ячеслав Чорновiл, Михайло Горинь, Іван Гель, Степан Хмара, за сприяння яких було створено Ініціативну групу для захисту прав віруючих та церкви, яка трансформувалася в Комітет захисту УГКЦ. Це дало можливість у серпні 1987 року зібрати десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід УГКЦ з підпілля. Водночас відбувалися святкування 1000-ліття Хрещення України-Руси, поїздки єпископів до Москви, голодування на Арбаті, відкриті греко-католицькі відправи, велелюдні походи до церкви Святого Юра у Львові. Врешті-решт, двадцятого грудня 1989 року українські греко-католики офіційно зареєструвалися як релігійне об’єднання.
Навесні 1991 року Мирослав-Іван кардинал Любачівський, тодішній голова УГКЦ, повернувся з еміграції до своєї резиденції у Львовi. Сьогодні головою Української греко-католицької церкви є верховний архиєпископ Любомир кардинал Гузар. З 21 серпня 2005 року резиденція глави УГКЦ розміщується в Києві. УГКЦ — найбільша католицька церква східного обряду, що нараховує майже шість мільйонів віруючих.
З висоти часу можна й треба зробити належні висновки із катакомбного минулого УГКЦ. Передусім треба зазначити, що драма УГКЦ стала можливою через бездержавний статус українського народу. Відсутність власної держави спричинилася до жорстокого терору з боку комуністичного режиму, для якого УГКЦ була символом духовної незалежності українців, їхнього прагнення жити в самостійній країні. Діяльність УГКЦ у «катакомбах» була складовою частиною національно-визвольної боротьби українського народу, а тому знаходила підтримку серед широких мас в Україні та за кордоном. Цілком справедливо стверджує І. Гель, який стояв біля витоків греко-католицького руху на прикінці минулого сторіччя: «Хочу наголосити на тому, що боротьба за УГКЦ була водночас боротьбою за свободу совісті та українську державність. Тому ми маємо пам’ятати про ту національну трагедію i прирівняти її за намірами до Голодомору, до репресій у 1937—1938 роках».
Сьогодні перед УГКЦ стоять нові виклики. Один із них — визнання патріархату Української греко-католицької церкви, що, за словами патріарха Йосипа Сліпого, стане «овочем дозрілої свідомості» нашого народу. Очевидно, що церква, яка пройшла випробування «катакомбами», спроможеться дати гідну відповідь і на цей виклик.
