Урок самоповаги вiд панi Слави

Те, що зображено на знімку майже п’ятирічної давнини, вже ніколи не повториться. І не тільки тому, що пішла з життя лідер Конгресу українських націоналістів Слава Стецько, під час виступу якої на відкритті першої сесії парламенту попереднього, третього, скликання комуністи залишили залу засідань Верховної Ради. А тому, що і комуністи стали за ці п’ять років не такими, і всі ми. Яка роль у цьому всьому власне Слави Стецько? Ким вона була для України?

Якщо неупереджено проаналізувати діяльність пані Слави за той час, коли вона повернулася на Батьківщину, то висновок буде дуже простий. Вона була всього лише послідовною українською націоналісткою і такою ж послідовною антикомуністкою. Ії феномен полягав саме у цьому. Бо реально у незалежній Україні, де була у 1991 році заборонена діяльність Комуністичної партії, послідовних націоналістів і антикомуністів такого рівня більше не було. З самого свого початку національно-визвольний рух кінця 80-х був сповнений компромісів. І це не дивно — всі лідери цього руху пройшли на той час якщо не через натхненне оспівування Комуністичної партії, то через просто членство в ній; якщо не через комітети комсомолу та комсомольські оперзагони, то через просто членство в ЛКСМУ. Якщо ж і цього в біографії не було, то хоч піонером у школі був практично кожен із борців за незалежність, борців із комуністичним режимом. Усім їм треба було подолати наслідки комуністичного виховання, наслідки генетичного страху перед самими словами «націоналізм» та «антикомунізм». Хто щиро, хто удавано, хто швидше, хто повільніше проходили ми цей шлях. І тим більшим контрастом виглядала постать літньої жінки, якій не треба було нічого долати. Слава Стецько з самого початку була такою. Не скажу, щоб занадто багато, проте з десяток разів мені довелося спілкуватися з пані Славою. І кожного разу створювалось враження, що вона ще не зрозуміла до кінця, в яку країну вона повернулася після десятиліть еміграції, не збагнула до кінця, що насправді криється за назвою Україна.

Слава Стецько ні за яких умов не змогла б здійснити значної політичної кар’єри в сучасній Україні. Та це було і не потрібно. Було досить того, що після розмови з нею кожен дивився на себе по-іншому, починав ставити собі такі нібито прості запитання, на які ніяк не вдається знайти відповідь. Хіба мало було того, що в присутності лідера КУНу ніхто не соромився бути українцем? А чого соромитись, коли це так природно? В присутності Слави Стецько враз втрачала силу комуно- соціалістична демагогія, за якою досі ховається частина так званих «опозиціонерів». Але що могла зробити одна людина? Людина, для якої на першому місці справді була Україна, а не влада в ній?

Коли хочеш влади, слід йти на компроміси. Зважати на ситуацію, враховувати впливи і залежність від різних обставин тих чи інших політиків та партій. Бути до кінця принциповим і послідовним, коли поряд немає лідера із переконаннями міцними, як у Слави Стецько, непросто. Не всім це вдається. Елементарні питання враз стають нездоланними перешкодами на шляху до влади. Хіба не оглядаються сьогодні практично всі вітчизняні політики на Москву, прагнучи виглядати в її очах не дуже переконаними націоналістами? Чи можна собі уявити російського політика, який боїться бути російським націоналістом? На українську мову російський політик може перейти хіба що в розпал чергової шароварної акції, покликаної показати силу нашого братерства, після чого ми готові задушити його в обіймах. А наші політики? Можна зрозуміти і владу, і опозицію, які ретельно слідкують за реакцією Росії на свої дії. Це нормально. Якщо зважати на північного сусіда з почуттям власної гідності та самодостатності.

Як тут не згадати, з якими труднощами було пов’язано входження КУНу на чолі зі Славою Стецько до наскрізь українського і патріотичного блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Лише в останній момент був- таки знайдений компроміс. Причому сама Слава Стецько, на відміну від лідерів «блокоутворюючих партій», не зробила для цього жодного запопадливого кроку. Вона до кінця зберігала гідність, вірність своїм переконанням, не зважаючи на те, чи шкодить це в цей момент, чи допомагає. Навряд чи сьогодні комуністи залишили б залу під час виступу Слави Стецько. Вони вже не впадають в удавану істерику при слові «український націоналізм». Так само як і сучасні націоналісти спокійно реагують на слово «комунізм» і навіть єднаються з комуністами в лавах демонстрацій. Банально, але факт: після смерті Слава Стецько стане набагато шанованiшою в середовищі нинішніх опозиціонерів. Ії ім’я згадуватимуть, на її слова посилатимуться. Робитимуть це абсолютно довільно. Бо нічого вже не заперечить найбільш принципова націоналістка і антикомуністка в їхніх лавах. Справжня націоналістка й антикомуністка Слава Стецько. Таких, як вона, більше не буде. Це не добре і не погано — просто так є.

ДО РЕЧІ

Прикро вразило, навіть шокувало те, що наступного дня після звістки про смерть Ярослави Стецько в інформагентствах з’явилося повідомлення щодо того, хто саме з кандидатів у народні депутати зі списку блоку «Наша Україна» може зайняти її місце у Верховній Раді. Звісно, «нашоукраїнців», зокрема, не може не цікавити, хто незабаром увіллється у їхнi лави, але поповнювати список у той час як пані Славу ще навіть не поховали... У зв’язку з цим не можна не згадати доволі брутальні закиди щодо присутності в «Нашій Україні» представників націоналістичних політичних сил лідера Союзу правих сил Росії Бориса Нємцова («в семье не без урода»), — ніхто з керівників «НУ», позичивши, певне, у сірка очі, так і не дав російському «партнерові» гідної відсічі. Болісні спогади... Водночас дуже важливо, що співчуття рідним і близьким пані Слави висловили, поміж інших, i перші особи держави — Президент Леонід Кучма і прем’єр Віктор Янукович. Це ще одне свідчення значущості для сьогоднішньої України національної ідеї, якій присвятила життя Ярослава Стецько, і необхідності для усіх нас прагнення піднятися на висоту її духу.