Уроки кризи
Разюче, яким розумним буває політик через десять років після того, коли потрібно було бути розумним.
У необоротності вересневого виборчого перезавантаження, судячи з усього, не сумнівається вже ніхто: ні ключові політичні гравці, ні експерти, ні виборці, які, про що свідчать всілякі соціологічні опитування, збираються продемонструвати рекордну явку на виборчих дільницях.
Та й політики, схоже, остаточно пересвідчилися в тому, що ситуація в країні стабільна й контрольована. Прем’єр Янукович, наприклад, подякувавши коаліціянтам за законодавчу роботу, вирушив лікувати коліно в Іспанію. Президент же із завидним ентузіазмом прийнявся за рішення буденних, але аж ніяк не менш важливих, ніж політичні, питань — організації Євро-2012 і зустрічей з бізнес-елітою країни. Лідери опозиції з головою поринули у виборчу кампанію: одні поки що марно, але все ж намагаються побудувати сильний пропрезидентський блок політичних партій, інші — активізують роботу регіональних партійних осередків. Словом, підготовка до виборчого часу «Ч» кипить повним ходом. Навіть Олександр Мороз — найзавзятіший критик дострокового волевиявлення — демонструє таланти агітаційної еквілібристики. Днями він відвідав церемонію святкування п’ятиріччя Союзу молодих соціалістів, яка відбулася в Києві, де на очах у здивованої публіки зняв піджак і одягнув футболку з партійним логотипом, а заодно й презентував новий виборчий слоган «малинових»: «Передати владу людям».
Але у всій цій виборчій суєті, яка, до речі, ні на йоту не відрізняється від минулих агітаційних кампаній (ні нових лідерів, ні «революційних» ідеологічних ідей тощо), звертає на себе увагу парадокс: як правило, пристрасний виборчий час нині, навпаки, здається мирним затишшям після шквальної кризової бурі. Словом, криза, якщо не розв’язана (про це говорити, ймовірно, рано), то, щонайменше, пригашена. Але чи надовго? Відповісти на це запитання, враховуючи послідовну непослідовність вітчизняних політиків, коли вчорашнє біле сьогодні так само переконливо називають чорним, вельми й вельми складно. А з огляду на те, що в політичному театрі — Раді шостого скликання — актори залишаться колишніми і гратимуть вони за такими самими правилами (адже в те, що істотні зміни в Конституцію будуть внесені відразу ж після виборів, віриться насилу), сподіватися на зміну й політичної тактики, і, головне, стратегії не доводиться. Дуже цікаву характеристику поствиборної парламентської картини намалював днями віце-президент Європарламенту Марек Сівец. Пан Сівец, зокрема, заявив: «Я не чекаю в Україні великих змін. Залишаться ті самі армії з тими самими командирами на тому самому полі битви. Буде хіба що перемир’я для інвентаризації ресурсів обох сторін, а потім — продовження війни». Війна словесна, політична під час недавньої кризи мала всі шанси перерости у війну реальну (пригадаємо резонансні події в Генпрокуратурі, всі відкриті справи з яких, до речі, вже «заморожені»). Але українські кризові події — безпрецедентні, бо це чи не перший випадок на пострадянському просторі (не говорячи про балтійські країни), коли серйозна політична криза була вирішена на основі компромісу. Практика демонструє, що подібні кризи призводили або до збереження влади (Єльцин і розгін парламенту силовим шляхом), або до її повалення (насильного або мирного). Ми ж зуміли розійтися мирно, тому вже виграли.
Але як після майбутнiх виборів обійти найглибші місця кризової ріки? Ймовірно, для того, щоб безперешкодно рухатися вперед, потрібно озирнутися назад і подивитися: на якому проміжку кризового шляху ми спіткнулися найсильніше.
ЗАПИТАННЯ «Дня»
Які уроки з недавньої кризи повинні винести для себе вітчизняні політики й державні діячі?
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Ви знаєте, відверто кажучи, коментуючи діяльність наших політиків, я роблю зусилля — шукаю цензурні вирази. Уроки кризи дуже прості: політик не має права бути безвідповідальним, коли йдеться про долю держави; політик не має права керуватися своїми дрібношкурними інтересами, коли йдеться про долю держави; політик повинен розуміти, що не можна гратися долею нації.
Щоправда, я не впевнений, що ці уроки згодяться їм, оскільки для того, щоб це розуміти, потрібно не бути дрібною особистістю, потрібно бути гідною людиною. А таких людей серед наших політиків, на жаль, дуже мало. У результаті ця суто людська дріб’язковість призводить і до політичної дріб’язковості.
Крім того, криза залишилася там, де вона була, і я поки що не бачу підстав говорити про те, що вона втихає. Швидше навпаки — на початку осені ми зможемо побачити другий раунд цієї кризи. І поки що я не бачу, щоб політики з усіх таборів зробили хоч якісь висновки з того, що трапилося недавно. Я, наприклад, коли спостерігаю за тим, що відбувається в «Нашій Україні» (маю на увазі всі ці демарші Луценка, який вже заявляє, ким він хоче бути, в яке крісло сісти), у мене складається враження, що вони нічого так і не навчилися, ніяких висновків не зробили.
Чи є в країні людина, до думки якої прислухаються всі протиборствуючі сторони? Це повинна бути або надзвичайно сильна особистість у всіх відношеннях, або людина з феноменальним авторитетом, який визнають, якщо не всі, то більшість. Я поки що такої людини не бачу. Та й сама ситуація в нашій країні чомусь продукує безліч людського мотлоху й практично не продукує дійсно сильних особистостей. Можливо, це пов’язано з нашою системою ЗМІ, які майже у всіх випадках належать певним політичним або олігархічним кланам і які працюють за системою фабрики зірок, формуючи надзвичайно примітивних політиків-одноденок. Можливо, це пов’язано з нашою кадровою системою в політиці. Але чомусь дійсно талановиті, дійсно нерядові особистості залишаються осторонь: ми їх просто не знаємо, хоч в країні вони є й їх не так і мало. Тому, якщо не буде змін у складі, так би мовити, людського матеріалу нашої політики, то кризи будуть перманентними. Крім того, розумієте, ніхто з наших державних діячів фактично не вирішує питання державного рівня: ніхто не береться за системні, структурні реформи у сфері політики, економіки, соціальної сфери. І на цьому фоні величезної кількості нерозв’язаних проблем ці кризи об’єктивно виникатимуть.
Була в історії одна бездоганна Конституція — сталінська Конституція, прийнята в 36-му. І якраз при цій досконалій Конституції став можливий 37-й рік. Тому річ не в конституції як документі, а в тому, щоб суспільство жило за конституцією, щоб вона регулювала всі протиріччя, щоб був вироблений деякий модус, процедура, що дозволяє вирішувати всі спірні питання безболісно. Щоправда, ми вміємо все це робити без крові, але все одно це дуже незручно для суспільства, коли через два-три роки в нас виникають всілякі кризи.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, заступник директора Інституту історії України:
— Ми можемо й повинні зараз говорити про пароксизми кризи, яка виникла під час переходу від радянського ладу до конституційного. У радянські часи в нас була Конституція, але вона тільки прикривала диктатуру. Тому цей перехід дуже болісний.
Спочатку були десятки поправок до Конституції в 1978 році, яка діяла до прийняття української Конституції в 1996- му. Потім Конституцію приймали на швидку руку, за одну ніч, і, зрозуміло, що там стільки всілякого «добра», що ніякий орган в особі Конституційного Суду не може й ніколи не зможе з цим розібратися. Потім, під час «революційної» ситуації, приймалися поправки, які також були направлені на гасіння пароксизму кризи й тому не могли бути довгостроковими. Тому я як історик основний урок бачу в тому, що нам усім необхідно створити консультаційний орган, щоб він визначив критерії, ключові моменти, аксіоми, на яких можна побудувати нову конституцію і винести потім цю редакцію на референдум. Це дійсно той урок, який повинні винести всі, оскільки всі інші суперечки продовжуватимуться до нескінченності.
Чи зможуть вибори зняти напруження й запобігти кризам у майбутньому? Це залежатиме від підсумків виборів, від співвідношення політичних сил, від домовленостей між тими чи іншими політичними лідерами. Але все триматиметься саме на цих домовленостях, які в будь-який момент можуть бути нівельовані, оскільки це звичайні людські домовленості. А нам необхідно мати домовленості фундаментальні. Нам необхідно мати Конституцію. Американська конституція, слава Богу, сотні років існує, вона залізобетонна.
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди:
— Я боюся, що наші політики не винесуть взагалі ніяких уроків. Їхні уроки повинні були б бути в тому, що кожний з них повинен мати своє чітко визначене політичне обличчя. Тоді було б зрозуміло: які й в чому можливі компроміси. А урок полягає в тому, що завжди навіть найменший прищик виростає у велике запалення, й найменше розходження переросте у величезну кризу, якщо метою домовленостей є виключно переділ влади. Якщо є фундаментальні цілі, за які можна сперечатися, тоді й домовленості можна знайти. А так, поки вони одне одного не вб’ють, не буде ніякого результату.
У безпосередньо законодавчій основі немає прописаних процедур — які могли б розв’язати всі проблеми, з якими зіткнулися протиборствуючі сторони. Скажімо, як Президент повинен призначати своїх міністрів? Як це розуміє він — це один хід, а як це розуміли Мороз та інші — зовсім інший хід. Відсутність чітко прописаних процедур — це, звичайно ж, дуже важлива проблема. Однак наші політики виявилися не готовими до того, щоб увесь цей нелад вирішувати на юридичному полі. І противники Ющенка заганяли його в такий глухий кут, звідки він виходив, порушуючи Конституцію. А вони потім усі кричали: «Подивіться, він порушує Конституцію!». Можливо, у Президента й не вистачало терпіння або того, що ми називаємо політичною культурою, але його опоненти взагалі діяли нечесно.
Майбутні вибори зможуть зробити, щонайменше, одну корисну річ — вони передають розв’язання проблеми на суд громадян України. І хоча, швидше за все, цей суд нічого не змінить по суті, проте це буде вищий апеляційний суд. І тепер, якщо яка-небудь зі сторін заявить, що не приймає цих результатів, ця сторона виглядатиме узурпатором влади.
Володимир МАЛІНКОВИЧ, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політологічних досліджень:
— В основі кризи лежить грубе порушення вищими посадовими особами країни норм законодавства й Конституції України. І сьогодні ми, як і раніше, перебуваємо в цій площині, оскільки ніяких правових обгрунтувань для проведення дострокових виборів немає. Розпускати парламент на підставі 82-ї статті не можна, у Конституції це право зазначене тільки в 90-й статті. Тому ми й сьогодні перебуваємо в правовій дірі, а це і є суть кризи. Це перше. Друге — проблема взаємовідносин різних гілок влади, які по-різному сприймаються різними сторонами. Як правило, президентська команда у всьому винуватить конституційні зміни. Але я переконаний в тому, що наша Конституція після змін стала не гіршою, а кращою, і в принципі є однією з найкращих європейських конституцій. Це зовсім не означає, що Конституцію не потрібно допрацьовувати, але для цього потрібні не нові конституційні пропозиції Президента, які, по суті, й не є новими, а є повторенням того, що робив свого часу Кучма. Потрібно передусім визначити всі больові точки, з якими мі зіткнулися під час недавньої кризи і, боюся, зіткнемося ще. Я маю на увазі взаємовідносини гілок влади. Необхідно чіткіше прописати повноваження Президента з його зобов’язанням призначати прем’єра від коаліції, що перемогла, а не просто за бажанням. Мені здається, що проблеми пов’язані ще і з понадміру широкими повноваженнями Президента щодо вето абсолютно на всі закони. Ще я вважаю, що парламент повинен призначати всіх міністрів, оскільки в нас вийшла вельми пікантна ситуація, коли частина міністрів працює на Президента, решта — на прем’єра, і ми знаємо, що це неодноразово призводило до конфліктів. Тобто потрібно визначити конфліктні точки й навколо них зібрати спочатку експертів, потім політиків, домовитися і внести відповідні зміни. Природно, потрібно змінити й статтю 81-у, що стосується імперативного мандата, й потрібно чіткіше прописати процедуру виключення бунтівних депутатів із партії й, відповідно, позбавлення їх мандата. На мою думку, тимчасово такий відступ від європейських норм можливий, але він повинен бути чітко-чітко прописаний.
Інакше кажучи, на мій погляд, подолати кризу можна тільки тоді, коли в рамках правового поля будуть чітко прописані ті положення Конституції та відповідних законів, які вже викликали розбіжності між різними політичними силами.
Я розумію, що вибори відбудуться, хоч вони мало що змінять. На мою думку, тут є два варіанти розвитку подій. Один варіант — повторення нинішньої ситуації, коли коаліція буде сформована на базі аналогічних сил, із Морозом або без нього. Другий варіант, до якого нині схиляється впливова частина Партії регіонів, — це союз ПР і «Нашої України». Це ніяк не вирішить проблему, бо і в ПР є досить противників такої коаліції, й головне — серед виборців сходу й півдня дуже багато противників такого тандему. У свою чергу більшість виборців «Нашої України» також виступають категорично проти союзу з Януковичем. Цього хоче, нехай і впливова, але невелика частина партії.
Напруженою ситуація буде й на наступних виборах. Це, як ми знаємо, президентські вибори, під час яких відбуватимуться суцільні конфлікти між Тимошенко, Ющенком, Януковичем. Нічого не зміниться. Змінити ситуацію можна тільки з поверненням у правове поле, збереженням того, що буде отримано на вересневих виборах (тобто, хто переміг на виборах, той сформував коаліцію, і ніхто її не зсуває до президентських виборів). А після президентських виборів можливе розв’язання кризи у випадку, якщо і уряд, і Президент будуть з однієї команди. Та й це також не остаточне вирішення кризи. Остаточне розв’язання кризи — це об’єднання України. Об’єктивно зараз є розрив між двома частинами України, й це цивілізаційний розлом, який необхідно ліквідувати. А для цього необхідні компроміси, для цього необхідно будувати Україну, зшивати її, як клаптеву ковдру, а не нав’язувати одній стороні своїх цінностей іншій.
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— По-перше, політика повинна бути відповідальною. По- друге, політика повинна стати відкритою й зрозумілою громадянам. Усі процеси, які відбувалися навколо підписання договору про співробітництво опозиції, навколо складання депутатських повноважень, що призвело до блокування роботи парламенту, події, які були направлені на зрив роботи Конституційного Суду й Центральної виборчої комісії, — все це свідчить про непрозору й безвідповідальну політику. І проти такої політики громадяни голосуватимуть. До речі, зараз соціологічні дослідження свідчать про те, що щомісяця на 2— 5% збільшується кількість людей, які на знак протесту проти такої непрозорої, незрозумілої політики не збираються приходити на виборчі дільниці. І це головний урок, який кожна політична сила повинна для себе винести. Громадяни втомилися від закритої політики, від герметизації політиків!
Сподіватимемося, що після вересневих виборів буде сформована коаліція відповідальних політичних сил, і тільки тоді можна буде говорити про стабілізацію ситуації в країні. Якщо ж не будуть досягнуті принципові домовленості, не буде сформована ефективна команда у Верховній Раді, зрозуміло, спочатку буде проблема спікера, потім виникне проблема уряду, й цей процес затягнеться до кінця року. Крім того, наша Конституція приймалася за одну ніч і під одну людину, це по-перше. По-друге, зухвалою є поведінка Президента, який керується не буквою, а духом Основного Закону. Це призвело до девальвації її ключових норм. Тому, на мій погляд, зараз необхідно говорити про прийняття нової редакції Конституції.
