Уроки мельбурнських зустрічей

Закінчення. Початок у №69, 70

6. УДАР ПО НАЦІОНАЛЬНІЙ ДЕРЖАВНОСТІ

Доведено, що головним напрямом державного управління за життя В. Леніна і Й. Сталіна був масовий терор. Насадження засобами насильства та терору протиприродних для дрібних власників виробничих відносин відбувалося в багатонаціональній країні. Тому терор неминуче набував не тільки соціальну, а й національну спрямованість.

В українсько-російському диспуті наші опоненти відстоюють два головні твердження: по-перше, голод виявився небажаним для влади; по-друге, він був наслідком соціально-економічної політики і не мав національної спрямованості. З першим твердженням можна погодитися. Друге — потребує доказів, але російська сторона не вважає себе зобов’язаною навести їх.

Однак український Голодомор тепер уже визнається в Росії як об’єктивний факт. Видрукувані в Україні, Північній Америці та Європі документальні збірники зіграли свою роль. За цих умов залишалася тільки одна можливість довести принципову тотожність Голодомору із загальносоюзним голодом: відкрити власні архіви. Вони засвідчили, що російське село теж зазнало тяжкого голодування з численними випадками канібалізму. Потворні масштаби Голодомору тепер пояснюються особливим тиском держави на сільське господарство України внаслідок її спеціалізації на експортних культурах.

Такого тиску не можна заперечувати. Але треба відділити загальносоюзний голод на території України від Голодомору. Міжнародній громадськості й власним громадянам треба показати, що викликаний хлібозаготівлями голод перетік у Голодомор внаслідок конфіскації нехлібного продовольства й заблокування голодуючих у своїй республіці.

Відмова від розгляду хлібозаготівель у контексті Голодомору переносить українсько-російський диспут в іншу площину. Відпадає можливість пояснювати Голодомор вищими цілями індустріалізації й спеціалізацією України на виробництві експортних культур. А для нас на порядок денний висувається завдання пояснити, чому Сталін у ситуації загрожуючого країні колапсу не обмежився припиненням комуністичного штурму, а завдав, висловлюючись його власними словами, «винищувального удару» по двох україномовних регіонах.

Конвенція ООН від 9 грудня 1948 року не вимагає задокументувати причини вчиненого злочину. Достатньо показати намір здійснювати вбивство голодом і його реалізацію. Однак загибель мільйонів українських селян має бути розглянута в ширшому контексті, щоб її можна було визнати геноцидом. Конвенція ООН не визнає геноциду за соціальною ознакою.

Терор голодом поєднувався з масовим терором, спрямованим проти національної інтелігенції, компартійно-радянського апарату і всієї півмільйонної КП(б)У. Як уся терористична політика Сталіна, антиукраїнський терор був превентивним. В основі репресивної політики Кремля щодо України була несумісність між конституційною і реальною політичною побудовою держави-комуни. За конституцією, Радянський Союз являв собою співдружність рівноправних республік-держав, кожна з яких мала право на вихід із федерації. У реальній дійсності він був унітарним утворенням з максимально централізованим управлінням. Унітарність держави забезпечувалася диктатурою компартійно-радянської верхівки в Кремлі. Верхівка особливо боялася проявів сепаратизму з боку України — найбільшої за економічним і людським потенціалом національної республіки. Через це Україна на чверть століття опинилася в епіцентрі сталінських репресій.

Показово, що історики можуть робити протилежні висновки, коли використовують однакові факти. Прагнучи довести, що у Кремля не було жодних підстав тероризувати Україну, В. Кондрашин пише у своїй книзі: «В сталинскую эпоху не было ни Украины, ни России, а был унитарный Советский Союз, где республики лишь номинально являлись таковыми, а на деле представляли собой абсолютно несамостоятельные части единого государственного организма, управляемого из центра» (с.378-379). Справді, після Голодомору і масового терору 1933—1938 рр. Україна стала несамостійною частиною єдиного організму. 1934 року Сталін навіть дозволив перевести її столицю з Харкова в національний центр українського народу — Київ. Треба тільки зрозуміти, що в постгеноцидній Україні не залишилося людей, здатних скористатися своїми конституційними правами.

Ми погоджуємося, що загальносоюзний голод був непередбачуваним і неочікуваним для влади. Але наші опоненти повинні визнати, що самоочевидною була й можливість розпаду СРСР у випадку кризи центральної влади. Власне, ця можливість була реалізована в іншу епоху. Щоправда, у 1990—1991 рр. це сталося з ініціативи Росії, а не України.

7. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

До 70-річчя Голодомору Інститут історії України видав колективне дослідження «Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки». Це том великого формату обсягом в 936 сторінок. У березні 2004 року ми повезли його в Москву. Інститут загальної історії Російської академії наук зібрав авторитетних істориків-аграрників для обговорення книги. Сформульований Віктором Даниловим та Іваном Зеленіним вердикт звучав так: «Якщо вже характеризувати Голодомор 1932—1933 рр. як «цілеспрямований геноцид українського селянства», то треба мати на увазі, що це був геноцид рівною мірою й російського селянства».

Володимир Винниченко казав, що треба вживати заспокійливий бром, знайомлячися з українською історією. Після обговорення в Москві я зрозумів, що наші емоції світові нецікаві й до проблеми треба підходити з позицій абстрактної науки. За ці п’ять років писав статтю за статтею, книгу за книгою. С. Романів першим заговорив про авторську версію. Справді, існує версія, в основі якої лежить проста ідея: відділити голод 1932 року від Голодомору. Тобто відділити смерть сотень тисяч людей (серед них використаних чекістами «активістів»), яка була викликана конфіскацією хліба, від вбивства голодом мільйонів людей внаслідок конфіскації нехлібного продовольства.

Треба поєднувати аналіз соціально-економічної політики, яка викликала загальнорадянський голод 1932—1933 рр., і національної політики, наслідком якої став Голодомор. Методи, застосовані Кремлем для ліквідації незалежного від держави селянства будь-якої національності, виявилися вкрай жорстокими. Можна було б вказати на геноцид, якби у відповідній Конвенції ООН фігурували соціальні групи. Але Конвенція приймалася з урахуванням позиції радянських дипломатів, і тому соціальні групи (що досить показово) було вилучено з неї.

Методи, застосовані в УСРР і на Кубані для нищення створеної самим Кремлем національної державності в радянській гамівній сорочці, виявилися особливо жахливими. Мельбурнські зустрічі показали унікальність українського Голодомору — не за масштабами, а за змістом. Вони переконали мене в тому, що наукова спільнота світу усвідомить реальність голоду як знаряддя геноциду лише тоді, якщо розглядатиме український Голодомор як наслідок певного збігу конкретних обставин місця і часу на перетині соціально-економічної та національної політики Кремля. Але поки що її переконують у тому, що український геноцид споріднений з єврейським Голокостом. З’явився навіть вираз «український Голокост», яким визначають Голодомор, а не знищення півтора мільйона євреїв в Україні під час Другої світової війни. Логічним наслідком ототожнення стає розгляд Голодомору як геноциду за етнічною ознакою. Таке правове визначення сталінського злочину робить його етнічною чисткою, а вони завжди здійснюються на користь якого-небудь іншого народу. Стає зрозумілою гостра реакція російської сторони на спроби України добитися міжнародного визнання Голодомору геноцидом.

Чверть століття тому в Монреалі відбулася перша в світі наукова конференція, яка розглянула проблему українського голоду 1932—1933 рр. Маловідомий тоді американський науковець Джеймс Мейс виступив з обѓрунтуванням тези про геноцид за національною ознакою. Спеціалізуючись на вивченні національної політики Кремля, він дійшов висновку, що сталінський терор в Україні спрямовувався не проти людей певного етнічного походження або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії і пережила власну загибель, коли відродилася у вигляді радянської держави. Доказова база, нагромаджена за цю чверть століття, узгоджується з цим визначенням.

Науковців і світову громадськість треба переконувати в історичній унікальності українського Голодомору аргументами, а не емоціями. Для цього слід об’єднати зусилля Українського інституту національної пам’яті, академічних інститутів, університетської науки і нашої діаспори.

Слово діаспори, як і раніше, є вагомим. Чи готова вона змінити звичні підходи до Голодомору? Вимагається не так вже й багато: включити цю трагедію в контекст загальнорадянського голоду, а останній — в ширший контекст комуністичного будівництва.

Так сталося, що перед поїздкою в Мельбурн я зустрівся в Києві з молодим американським журналістом Кліффордом Леві. Він мав завдання редакції газети The New York Times розібратися в суті українсько-російського конфлікту навколо голоду 1932—1933 рр. Під час двогодинної розмови я виклав К.Леві те, що С .Романів з деякою іронією назвав версією Голодомору. 16 березня стаття була опублікована під заголовком «Новий погляд на голод, який убив мільйони» (A New View of a Famine That Killed Millions).

Заголовок «зачепив» наших співвітчизників у Нью-Йорку. Газета The Ukrainian Weekly 29 березня у редакційній статті запротестувала: для більшості українців голод-геноцид — це звичне визначення, а не новий погляд на трагедію. Згодний, у такому висновку нема нічого нового. Але треба згадати про меншість наших співвітчизників і про країни (їх більшість), офіційні представники яких мають іншу думку. Треба подумати, з якою аргументацією звернутися до них. Світ ще не визнав наш голод геноцидом, але є об’єктивні підстави добиватися бажаного рішення.