УСЕ ТАЄМНЕ СТАНЕ ЯВНИМ

Як на мене, то зрежисоване дійство, яке, за задумом його організаторів, мало продемонструвати всенародну підтримку чинного Президента, в показі по наближених до влади каналах телебачення нагадувало навіть не театр, а, скоріше, провінційний балаган. Тому побічно виникало запитання щодо сумісності професіоналізму з вимогами лояльності до чинної влади. Як сказав мій знайомий — літня людина, яка багато бачила за своє життя, — ця показна одностайність була вищою, ніж за часів «дорогого і гаряче любимого Леоніда Илліча», але й близько не дотягувала до виявлення почуттів до «батька народів». Феномен цього масового висунення можна пояснити відлунням недалекого минулого, коли відверто продемонструвати свою незгоду із владою, а тим більше визнати належність до опозиції, означало підписати собі вирок. Немає сумніву, що Президент чудово це розуміє, як і те, що істинне ставлення до нього буде висловлено лише під час таємного голосування в день виборів. У світлі цього виникають щонайменше три запитання. Чому Леонід Данилович, попри свою заяву, що він балотуватиметься на посаду президента лише в тому разі, якщо соціально-економічна ситуація в країні зміниться на краще, все ж таки вирішив удруге змагатися за найвищий державний пост? Які існують аргументи на його користь? Наскільки великі його шанси здобути перемогу і що в такому випадку чекає Україну?

На перше із цих запитань відповів сам Президент. Виступаючи перед студентами Львівського держуніверситету, він заявив, що не має морального права кинути напівдорозі те, що було зроблено за роки його президентства, й ніколи не відмовиться від курсу, вибраного ним п'ять років тому. Про зроблене — трохи нижче, спочатку про вибраний курс. Ми добре пам'ятаємо, як ще за часів прем'єрства Леонід Кучма постійно благав народних депутатів відповісти, що саме ми будуємо? Цікаво, чи знайшов він за п'ять років президентства відповідь на це запитання? Від неї багато що залежить. Якщо Президент та його команда так і не дійшли спільного розуміння, яку державу ми будуємо, і досягнутий результат є наслідком непрофесіоналізму й емпіричного стилю керівництва, то це ще півбіди. Проте набагато серйозніше, якщо вони все чудово розуміли і досягли саме того результату, який мали на меті, бо одна справа — помилятися і зовсім інша — свідомі дії з негативними наслідками для суспільства. Навряд чи можна вважати курсом постійні шарахання від однієї до іншої моделі економічного та суспільного розвитку. Нещодавно ми дізналися від Президента, що в Україні не спрацювала латиноамериканська модель (а ми ж то думали, що йдемо до Європи). Тож питання про існування курсу залишається відкритим.

Щоб не бути звинуваченим в упередженості, даючи оцінку результатам п'ятирічної діяльності, краще надати слово прибічникам Президента, залишивши за собою право на коментарі й невеличкі доповнення. І тут ми стикаємося з дивною ситуацією: всі вони про позитивні результати кажуть скоромовкою, більше акцентуючи увагу на поясненні причин виникнення нинішньої ситуації. Наприклад, лідер політичної партії, «рівновіддаленої від крайнощів лівих і правих радикалів», яка, потрапивши до парламенту багато в чому завдяки авторитету Євгена Марчука, потім зняла із себе моральний обов'язок підтримати його в президентських перегонах, наводить два, на його думку, позитивних результати діяльності нинішнього Президента. Перший результат — вихід України на широку міжнародну арену й визнання її важливої ролі в забезпеченні стабільності в Європі, другий — те, що немає міжнаціональних конфліктів, а також наявне збереження громадянського миру. Однак перше відбулося ще за часів Президента Кравчука, а про «визнання» ролі в забезпеченні стабільності свідчить той факт, що тільки-но Україна запропонувала власний план урегулювання балканського конфлікту, як їй одразу вказали на її місце. Те, що немає міжнаціональних конфліктів, пояснюється насамперед ментальністю українців, які ніколи не пригноблювали інші нації й не вели загарбницьких війн. А громадянський мир — це цілковито заслуга нашого довготерпеливого народу, бо ніхто не зробив для глибокого соціального розшарування суспільства стільки, скільки нинішня влада. Кажуть і про досягнуту стабільність. Дійсно, існує стабільність падіння виробництва, невиплати зарплат та соціальної допомоги, існують жебраки на вулицях, старі біля сміттєвих контейнерів, безпритульні та голодні діти. Є навіть зростання — безробіття, цін, смертності, кількості знедолених. Мабуть, досить, бо не хочеться зайвий раз ятрити рани багатостраждального народу. Результати п'ятирічної «реформаторської» діяльності на видноті, кожен відчуває їх безпосередньо на собі, а головним є постійне сповзання країни у прірву.

Природно, що виникає запитання «Хто ж у цьому винен?». На перший погляд, цілком слушною виглядає висловлювана деякими політиками думка про те, що не можна покладати на Президента відповідальність за все зроблене і незроблене, забуваючи про існування органів виконавчої влади, суду, прокуратури, силових структур. Однак призначає керівників і добирає своє оточення сам Президент. Тож він значною мірою несе відповідальність за їхні діяння. Один лише факт, пов'язаний із близькою авторові сферою науки. Три роки поспіль Президент видає розпорядження та укази, якими доручає Кабміну передбачити в проекті держбюджету видатки на науку в обсязі, не меншому за 1% від ВВП. І з незавидною постійністю ці доручення ігноруються Мінфіном. Що це — гра чи брак елементарної виконавської дисципліни? Президентові, маючи такі повноваження, навести порядок в управлінській вертикалі не становить труднощів. Проте замість цього триває постійне тасування однієї й тієї ж «номенклатурної колоди».

Серед аргументів, що наводяться прибічниками Леоніда Кучми на користь його повторного обрання, головними є державницька позиція кандидата і властива тільки йому здатність протистояти «червоному реваншу». Ви можете уявити державника, за якого відбувається руйнація основних складових держави: економіки, фінансів, обороноздатності, освіти, науки, культури, охорони здоров'я? А за якої влади була створена соціальна база для «червоного реваншу»? А чого вартий аргумент, наведений колишнім політв'язнем, що встиг побувати у владі, в молодіжній газеті, яка так не любить одного генерала — кандидата на посаду президента? Висловивши цілком слушну пропозицію, що для збереження держави треба підтримати одного кандидата, він на запитання: «Кого саме?» — відповідає народною мудрістю: коней на переправі не міняють. Забувши при цьому вказати, через яку річку переправляємося. Чи, бува, не через Стікс? Читаєш такі, з дозволу сказати, аргументи, порівнюєш їх із дійсністю і починаєш мимоволі співчувати команді Президента: як важко їй вишукувати те, чого не існує. Тому й не дивно, що, не маючи достатніх аргументів за свого, починають займатися дискредитацією інших. І все-таки прибічники Кучми не бачать головної позитивної риси свого кандидата: його непохитної віри в перемогу вже в першому турі виборів. Як у Лесі Українки: «Contra spem spero» — без надії сподіваюсь. Щоправда, в неї з дещо іншого приводу, але чим не ще один девіз?

То які шанси на перемогу має чинний Президент? Оскільки його «головний суперник» — соціально-економічне становище впевнено веде перед, то ставку можна робити насамперед на тих, «кому в Україні жити добре», і на підконтрольну владі номенклатуру. Однак таких набереться не більше як десять відсотків. Нехай нікого не вводять в оману публікації рейтингів, визначених шляхом відкритих соціологічних опитувань, бо вони відрізняються від результатів більш об'єктивних анонімних опитувань так само разюче, як породистий пес від дворового цуценяти. Навіть під час відкритого опитування 46% респондентів не приховують, що будуть голосувати проти Кучми. Якщо й серед 36% тих, котрі ще не визначилися, відсоток протестуючих буде такий же, то протестний електорат становитиме більш ніж 70% (використані дані опитування оприлюднено «СОЦІС- Геллап» 26 травня ц. р.). Наявність такого відсотка протестного електорату не може не викликати спогадів про те, як 1994 року багато хто з виборців голосував не стільки за Кучму, скільки проти Кравчука, що значною мірою забезпечило перемогу першому з них. Намагання ж розіграти «російський варіант» виборів із протистоянням «чинний Президент — лівий кандидат» може дати результат, прямо протилежний очікуваному. Показники рівня життя в Росії 1996 року були набагато вищі, ніж сьогодні в Україні, тому дуже велика ймовірність голосування за принципом «будь-хто, аби не Кучма». Безсумнівно, що за час, який залишився до виборів, влада зробить усе, щоб розширити електорат свого кандидата і виграти вибори. У хід можуть піти агресивна пропаганда для промивання мізків, погрози, залякування, вмовляння, підкуп, компромат, намагання перешкодити збору підписів і передвиборній агітації суперників. У поєднанні з новітніми виборчими технологіями вони можуть дати певний результат, але його кількісний показник буде залежати від нашої свідомості та пильності. Саме тепер у народу є нагода довести, що він набагато розумніший, аніж вважає влада. Тож подумаймо, що очікує Україну в разі обрання Леоніда Кучми на другий термін?

Марно сподіватися на те, що зможе щось змінити на краще політик, який за п'ять років свого президентства не спромігся зупинити руйнацію держави, реформувати економіку, хоча б стабілізувати рівень життя, гарантувати додержання Конституції та законів, навести порядок у виконавчій вертикалі. Враховуючи заяву Леоніда Даниловича, що він тепер перебуває на півдорозі, для прогнозування результатів його діяльності на наступні п'ять років достатньо помножити на два те, що вже маємо зараз. І тоді стане зрозумілою перспектива переростання загрози «червоного реваншу» в «хвилю анархії» люмпенізованого і доведеного до відчаю суспільства, яка поглине всю країну. Сьогодні таке може привидітися тільки в страшному сні, тож зробімо вибір, щоб невдовзі цей сон не став дійсністю.