УСIМ — ПО ШАПЦI

— Який порядок денний зустрічі президентів Путіна і Кучми 6 жовтня в Запоріжжі? З якими пропозиціями має намір виступити російська сторона?

— Передусім слід сказати, що приїзд Володимира Володимировича Путіна до Запоріжжя пов’язаний зі знаменною датою — 70 років з дня запуску Запорізької гідроелектростанції. Це було перше значуще будівництво в Радянському Союзі, і звичайно, не відзначити цю дату було б неправильно. Тому Володимир Володимирович без будь- яких вагань погодився на цю поїздку. У будівництві Запорізької ГЕС брали участь усі — тоді була одна країна. І участь у святкуванні ювілею станції — основна мета приїзду президента Росії до Запоріжжя. Звичайно, буде зустріч з Леонідом Даниловичем, потім вони разом полетять на саміт СНД у Кишиневі, отже, буде можливість поспілкуватися, переговорити. Насамперед порушуватимуться питання наших відносин. Природно, і європейські справи, і світові справи, що стосуються наших держав. Зустрічі наших президентів уже стають традицією. Цього року це буде їхня шоста зустріч, минулого року вони зустрічалися вісім разів. Я вважаю, це дуже корисно для наших відносин. Нашим політикам і керівникам треба брати приклад з президентів. У діалозі, при особистій зустрічі вирішуються багато питань.

— Чи можна чекати яких-небудь знакових домовленостей від запорізької зустрічі?

— Не думаю, щоб ми знаходилися в якомусь особливому очікуванні якихось великих подій, відкриттів. У нас і так досить щільна робота. Звісно, є проблеми, нас певною мірою непокоїть спад торгово-економічних відносин. Хоч вони сьогодні починають вирівнюватися, починають підтягуватися, все одно це питання, яке нас, росіян, не може не турбувати. Я вважаю, що й уряд, і президента України це також непокоїть. Звісно, треба зустрітися й обговорити, як знімати проблеми, що виникли. У Росії, зокрема, оцінили те, що Україна скасувала мито на імпорт деяких російських товарів, у тому числі на автомобілі.

— Зустріч у Запоріжжі пройде на тлі непростих подій, що відбуваються як у внутрішньополітичному житті України, так і навколо нашої країни. У зв’язку з цим не можна не звернути увагу на заяву опозиційної «четвірки» (Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко) про те, що вони хотіли б зустрітися з президентом Путіним. Як ви ставитеся до практики зустрічей глави держави з опозиціонерами іншої країни?

— Ніхто нікому не може заборонити зустрічатися. Я знаю, що з Володимиром Володимировичем хочуть зустрітися й керівники інших українських фракцій та партій, не тільки опозиційних. З ким він зустрінеться, треба його запитати. Графік візиту до Запоріжжя дуже щільний, дуже стислий, тому що цього дня повинна ще проводитися робота в Кишиневі. Зустрічі з представниками опозицiї — це звичайна практика. З конструктивною опозицією політики зустрічаються. Нічого в цьому поганого немає. Інша річ, що тут усе надзвичайно розбурхане, й сьогоднішня опозиція вимагає зовсім іншого. Йдеться, я так думаю, не про відносини України та Росії. Опозиція, наскільки мені відомо, вимагає зміни влади. Але, думаю, це внутрішня справа України, Україна розбереться.

— Крім внутрішніх проблем, сьогодні кинуто виклик і зовнішній політиці України. Один із наших найважливіших стра тегічних партнерів — США — звинувачує Україну в намірах, що нібито мали за мету порушити санкції ООН та поставити Іраку радарну установку «Кольчуга». Багато хто в Україні побоюється, що інший стратегічний партнер — Росія — не утримається від спокуси використати ситуацію, діючи за принципом «підтримка в обмін на поступки». Як би ви прокоментували подібні підозри?

— На нас несхоже, щоб ми могли спекулювати на труднощах і проблемах, які виникли нині в України у відносинах з її стратегічним партнером — Сполученими Штатами. Я висловлюю свою позицію, але можу з повною відповідальністю заявити, що Росія ніколи на це не піде, не може і не буде так поводитися. Тим більше, це стосується України, народу України. Це перше. Друге, як розуміти цю трудність? Що це означає? Сполучені Штати нині раптом спочатку звинувачують Київ, а потім приїжджає заступник держсекретаря, яка зустрічається з президентом, хоче отримати документи, пояснення, було це чи не було. Хто ж так робить? Спочатку звинуватили, а тепер давай вести діалог, давай, покажи, де що є. Я не хочу давати оцiнку за Україну, але вже занадто дивно це виглядає. А що, цю плівку раніше хіба не слухали? Вони її ще минулого року слухали. Чому ж тоді не виникло це питання, чому воно виникло саме зараз? Я маю право з чимось пов’язати це питання, можливо, навіть із тією ж опозицією. Чи не підтримка це опозиції? По відношенню до такої держави, як Україна, поводитися так нікому не личить! Але не личить й Україні дозволяти, щоб з нею так поводилися. Це також питання.

— Яка проблема сьогодні найгостріша в російсько-українських відносинах?

— Я б не сказав, що є якісь надгострі проблеми. Просто звичайна робота повинна проводитися, конкретна, вона не повинна слабшати, вона повинна бути постійною. Треба вирішувати ті питання, які сьогодні стоять перед нами, передусім економічні. Перешкоди, що виникають, найчастіше пов’язані із законами, тому що закони, які приймає Росія і Україна, часом не стикуються, і не стикуються так, що це відразу впливає на економіку наших держав. Тому сьогодні велику роботу починають вести парламенти наших держав, приїжджав наш голова верхньої палати парламенту Сергій Михайлович Миронов, Володимир Михайлович Литвин побував із першим візитом у Росії. Керівники комітетів нашої Державної Думи приїжджали. Йде діалог, це дуже правильно. Таку роботу повинні проводити у всіх напрямах. Це робота уряду, робота парламенту, робота громадських організацій. В Одесі нещодавно пройшов великий економічний форум. Щойно в Сумах відбулася тристороння зустріч глав адміністрацій прикордонних областей України, Росії, Білорусі. Дуже була предметна розмова якраз із тих питань, які сьогодні турбують, заважають нам. Шукали і шукаємо шляхи, як це подолати. Після зустрічі в Сумах буде звернення до російського й українського урядів — з конкретними пропозиціями, як зняти ті проблеми, які нині просто заважають, просто гальмують. А сказати, що сьогодні щось треба кров із носа вирішити, я не можу.

— За час вашої роботи в Україні ви пересвідчилися в тому, що проблема ущемлення прав російської мови, російськомовних ЗМІ, російської культури в Україні, — надумана, або ж вважаєте, що підстави для побоювань існують?

— Сам я такої гостроти, чесно кажучи, не бачу. Але ми отримуємо багато листів, багато скарг, у тому числі й від російськомовних громадян України. Сьогодні це найбільше пов’язане, як я уявляю, з дітьми, зі школами. Я розумію, що батьків хвилює, що школи більше переходять на українську мову. Але це природно, Україна повинна передусім своєю мовою займатися, те, що сьогодні багато працюють над українською мовою, цілком правильно. Так само Росія над своєю мовою працює. У нас із російською мовою є проблеми в Росії, її також трохи забруднили. Коли в українських школах скорочують викладання російською мовою, це хвилює батьків. У школах, інститутах, університетах є питання. Ми — Росія, це питання, я б сказав, етичне, нас не може не непокоїти, коли понад 20% наших співгромадян проживають в Україні. Але це громадяни України! Коли ми говоримо, що прагнемо у всі європейські, світові структури, коли говоримо, що захищаємо демократію, коли говоримо про права людини, — це все одне питання. Заборонний метод — небезпечний метод. Тут якраз той випадок, коли заборона ще більше озлоблює. Інша річ, що все повинне бути в розумних межах. Це дуже тонке і складне питання. Є закони, є Конституція, є права громадян, це все повинне поєднуватися.

— Що необхідно зробити, щоб товарообіг між Росією й Україною зростав, а не падав?

— Працювати треба. Я думаю, що передусім тут потрібна робота наших урядів, і, звичайно, парламентів. Закони повинні бути такими, щоб вони не погіршували економічні відносини між нашими країнами. Коли виникають проблеми стосовно окремих товарів — щодо металу, автомобілів, крохмалю, — держава захищає себе. Росія — російського виробника, Україна — українського. Чи завжди це правильно? Думаю, що ні, не завжди. Інша річ, що є цивілізовані методи, як вирішувати ці питання, і цими методами треба користуватися.

На пострадянському просторі з ініціативи президента Казахстану Нурсултана Абішевича Назарбаєва було створене Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), до складу якого увійшли п’ять держав. У нас відразу зникли багато проблем. Не можна сказати, що виробники країн ЄврАзЕС не можуть себе захищати. Можуть, але тільки за взаємної згоди. Україна поки що увійшла до ЄврАзЕС як асоційований член. Ми вважаємо, що це вигідніше для України, ніж для Спiвтовариства. Деякі українські політики вважають, що це перешкодить Україні інтегруватися до європейських структур. Я вважаю, що це помилка. Економічні відносини між державами — це дуже тонкий механізм. Чому він тонкий між Україною і Росією? Тому що Україна для нас — найбільший партнер, і ми для України також є великим партнером. Дуже інтегровані наші економіки. Ми технологічно пов’язані, і ринок ваш сьогодні нам більш важливий, ніж навіть інший, на інший ринок нам важче пробитися, нас там і не чекають. І тут не використати цю можливість, — пострадянський простір, — було б, як кажуть, грішно.

— Тобто, ви вважаєте, що антидемпінгове розслідування проти казахстанської сталі, влітку розпочате Росією, не суперечить принципам, закладеним в основу ЄврАзЕС?

— Ні, абсолютно. Все робиться за пiдсумками спiльних обговорень i згоди. Це, звичайно, незручно. Але 98% проблем у ЄврАзЕС знято, в тому числі й стосовно антидемпінгових розслідувань. Виникають питання, коли держава зобов’язана захищати свого виробника, щоб не завдати колосальної шкоди своїй економіці. Виробники повинні бути в однакових умовах. Якщо вони не отримують жодних особливих пільг, тоді, як правило, немає й предмета для введення таких заходів. Це загальне правило. Але держава завжди може ввести певні заходи, як виняток із правил.

— Якими можуть бути нові аргументи Росії, спрямовані на те, щоб схилити Україну до повноправного членства в ЄврАзЕС?

— Я думаю, найбільше недовіри до Співтовариства йде від того, що багато хто не знає всіх механізмів, які діють у ЄврАзЕС. Тому ми домовилися організувати кілька «круглих столів», запросити економістів, керівників компаній, депутатів, і викласти всі питання. Ми не вимагаємо, ми просто говоримо, що є механізми. ЄврАзЕС — це не митний союз, це не ущемлення якихось повноважень. Це велика відповідальність одного перед одним. Можливо, ми в чомусь помиляємося. Але нас п’ять держав — працюємо, жодних проблем немає. То скажіть, у чому ми помиляємося, може, щось треба поправити в ЄврАзЕС. Сядьмо за стіл, викладiмо, де плюси, де мінуси. Сьогодні Україні було б вигідніше бути членом ЄврАзЕС, ніж нам. Росія при цьому втрачала б. Нехай сьогодні втрачаємо, але найважливіше створити умови для наших виробників, щоб вони вдосконалювали технології, для партнерів, щоб була можливість спільно виходити на треті ринки. Ось про що йдеться. Це треба зрозуміти, просто зібратися фахівцям, урядам. А то час іде, і ми — і Росія, й Україна — його втрачаємо.

— Нещодавнє підвищення Росією експортного мита на нафту багато хто у Києві розцінив як один зі способів тиску на Україну...

— По-перше, розберiмося, що й чому сталося. Усім відомо, що ціни на нафту в світі різко зросли. То чому при такому стрибку цін ми повинні втрачати? Для нас нафта і газ — одні із головних ресурсів у валюті. Тому для нашої економіки це дуже важливо. Коли ми прийняли Податковий кодекс минулого року, звідти все і розпочалося. Ми зробили вилучення, ПДВ на нафту, газ і газовий конденсат залишили в Росії. Для нашої економіки це один із найважливіших показників.

По-друге, я не бачу, в чому ми тут ущемили Україну. Нафта в Україні надходить на нафтопереробні заводи. Ці заводи належать російським компаніям. То яке тут велике ущемлення? Звичайно, як зміняться ціни на нафтопродукти на українському ринку — це інше питання.

— Прогнозують, що бензин подорожчає на 10 — 20%.

— Можливо, а можливо, і не подорожчає, це я поки не можу сказати. Так що тут жодних ущемлень я не бачу.

— Яка сьогодні позиція Росії в питанні пайової участі в газотранспортному консорціумі? Чи, як і раніше, Москва наполягатиме на принципі «п’ятдесят на п’ятдесят» з подальшою участю західних партнерів у цих половинних частках?

— А що, хіба тут є якась проблема? Почнiмо з тієї декларації, яку підписали президенти. Консорціум на обопільних засадах створюють Росія й Україна. Після того, як створять консорціум, залучатимуть і європейські компанії. Німеччина вже підписала — є бажання брати участь у цьому консорціумі, італійці бажають брати участь. Й інші споживачі газу, звичайно, зацікавлені в участі. Ми як виробники зацікавлені в тому, щоб система надійно працювала. У перспективі збільшуватимуться поставки до Західної Європи, тому повинні бути впевнені, що система надійно працюватиме. Однiй Україні така система і не потрібна, щоб тiльки себе забезпечити газом. Це транзитна система. Вона, звісно, дорога, витратна, її потрібно постійно модернізувати, оновлювати, розвивати. Тому ми і вважаємо, що, якщо у ній братимуть участь і виробник, і споживач, це буде вигідно. До речі, про це неодноразово заявляло керівництво України ще минулого року та пропонувало і європейцям брати участь в експлуатації системи, і Росії. Ми повинні бути переконані в надійності, або ж треба шукати якісь інші рішення. Слід спочатку створити консорціум, а він потім вирішуватиме ці питання. Я переконаний і в тому, що Україна при цьому не повинна нічого втрачати. Для України це не збиток, так не може бути і так не буде.

— Позиція української сторони, озвучена прем’єр-міністром Анатолієм Кінахом, полягає в тому, що Україні повинен належати контрольний пакет акцій...

— Це предмет для переговорів урядів. Але є документ, підписаний президентами.

— Як відіб’ється на українських громадянах, які працюють у Росії, рішення ввести квоти на в’їзд іноземців, що бажають працевлаштуватися в Російській Федерації? Українських гастарбайтерів у Росії багато, і не таємниця, що ставлення до них часто буває не дуже доброзичливим, особливо в Москві.

— Недоброзичливим? Я б не сказав. Інша річ, треба, щоб усе було згідно з законом, щоб громадяни України, які працюють у Росії, не почувалися ущемленими в чомусь. Це важливо. Це справді непокоїть і наших громадян. Усе передусім повинне відповідати законодавству. Якщо українці приїжджають до Росії на роботу, вони повинні почуватися нормальними, повноцінними людьми, повинні користуватися правами, які слід визначити для них — як приїжджати, як перевозити гроші. А то сьогодні всяке буває. Ледь не цілий злодійський бізнес організовано. Звичайно, так не повинно бути. Правила гри не встановлені, і все це треба узгоджувати.

Що стосується квотування, я не можу сказати, скільки сьогодні іноземних громадян працюють у Росії. Називають різні цифри — і два з половиною мільйони, і три мільйони. Чи так це, чи не так? А скільки треба? Так, проблема існує. Багато громадян узагалі незрозуміло як потрапили в Росію, незрозуміло, як вони живуть, на який строк вони приїхали. У цих питаннях треба розбиратися. Зробити у себе порядок. Для цього повинні бути закони, правила, тоді все буде зрозуміло. Якщо нам не вистачає робочої сили, чому ми повинні забороняти працювати гастарбайтерам? Усі країни так роблять. Цей процес повинен бути керованим, а не спонтанним. Усе повинне закладатися в бюджетах.

— На якому етапі сьогодні знаходиться переговорний процес щодо делімітації морської ділянки російсько-українського кордону?

— Ідуть переговори. Що стосується сухопутної частини, питання практично завершене, що стосується Азова, йдуть переговори, працюють комісії з одного та з другого боку. Я би дуже хотів, щоб вже цього року це питання вирішили. Але на даний момент сказати, коли це станеться, не можу.

— Чи, як і раніше, Росія наполягає на тому, що демаркація державного кордону між нашими країнами не потрібна?

— А що, хіба це обговорюють? На мою думку, таке питання на сьогодні не існує. Все в наших відносинах обумовлене.

— У понеділок у Володимира Володимировича Путіна день народження, й уральські ювеліри мають намір подарувати йому копію шапки Мономаха. Про походження справжньої шапки існує кілька версій. Перша свідчить, що її виготовили в Середній Азії у ХIV столітті. Друга стверджує, що в XII столітті її прислав своєму внуку — київському князю Володимиру Всеволодовичу Мономаху — візантійський імператор Костянтин. Спираючись на другу версію, кілька століть поспіль багато хто в Росії використав шапку Мономаха як зайвий доказ того, що «Москва — третій Рим». Шапку Мономаха здавна вважають символом російської державності, російської монархії. В Україні ж багато істориків та суспільних діячів вважають, що шапка Мономаха — символ Київської Русі, української державності. І тоді виходить, що Путіну подарують Київський престол. Що робити з таким історично-дипломатичним казусом?

— Ще одну шапку Мономаха зробити, подарувати Кучмі (сміється. — Авт. ). Я не знаю, навіщо ця шапка Володимиру Володимировичу... Але я не думаю, що це питання для різночитання. Попросимо уральців, вони зроблять ще одну шапку, щоб не було образливо...