"Веймарська" Україна

I.

Якою мірою можна порівняти нинішню демократичну Україну з Веймарською Німеччиною? Простежимо аналогії. І для Німеччини 20-х років, і для сучасної України притаманні: неефективність державних інституцій; несумісність ціннісних і поведінкових стереотипів основних регіональних і соціальних груп; відсутність стабільної парламентської більшості (як наслідок - постійна зміна урядів); невизначеність геополітичних орієнтирів держави та зростання зовнішньої заборгованості; економічна криза (як наслідок - зростання безробіття і падіння життєвого рівня більшості населення); відсутність демократичних і правових традицій; приниження громадської свідомості (у Німеччині - як наслідок програної війни й принизливого Версальського миру; в Україні - у зв'язку з розпадом Союзу СРСР і втратою мінімальних соціальних гарантій). Перелік можна було б вести далі.

Важливо відзначити, що на діяльність уряду Веймарської Німеччини накладалися винятково несприятливі чинники, в яких він аніяк не був винен. На нього (цілком незаслужено) поклали тяжку відповідальність за програну Німеччиною світову війну (армійська верхівка активно підтримувала міф про "удар у спину" нібито нанесений імперії лідерами соціалістів і соціал-демократів); відповідальність за жорстокий Версальський мир - з територіальними анексіями й величезною контрибуцією. Нарешті, основи відродження німецької промисловості підірвала світова економічна криза, яка вибухнула 1928 р. (не випадково на парламентських виборах 1930 р. представництво нацистів у рейхстазі збільшилося з 12 мандатів до 107 (!). Збільшилася також фракція комуністів - з 54 до 77).

При порівнянні "початкових даних", з яких починалося існування Веймарської Німеччини 1919 року й незалежної України 1991 року, вражає, наскільки обставини були сприятливі для нашої країни. Німецька республіка виникла в умовах неоголошеної громадянської війни. У Баварії проголосили, а згодом потопили у крові, комуністичну республіку (листопад 1918 р. - травень 1919 р.); у Берліні піднялося повстання "Союзу Спартака" на чолі з Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург, задушене військами протягом "кривавого тижня" 10 - 17 січня 1919 р. З іншого боку, "праві" також не були лояльними громадянами нової республіки ("Капповський путч" у березні 1920 р.; "пивний путч" Гітлера в Мюнхені в листопаді 1923 р.). Затвердження української держави пройшло без будь-яких ексцесів. Незалежність проголосила конституційна більшість парламенту й підтвердив усеукраїнський референдум (90,32% голосів "за").

Від Німеччини, за умовами Версальського миру, було відчужено багато територій на користь Данії, Бельгії, Франції та Польщі. Україна, навпаки, стараннями комуністичного режиму зустріла незалежність "соборною", як ніколи раніше в історії.

На Німеччину, як на переможену країну, поклали всю відповідальність за розв'язування світової війни і, як наслідок, - величезні репарації. Перший внесок - 5 мільярдів доларів золотом - слід було виплатити з 1919 до 1921 р. Для забезпечення виплат французька армія 1922 року окупувала Рурську область - промисловий центр Німеччини. Україна починала зовнішньоекономічну діяльність "із чистого аркуша", не маючи боргів і з репутацією вельми перспективного торговельного партнера. Внаслідок украй неефективної економічної політики й безцільних для економіки позик, до січня 1998 р. зовнішній борг України досяг $9,8 млрд. На його обслуговування лише цього року піде 2,6 млрд грн.

Порівняння виявляється не на користь нашої країни. Деградація державних і громадських інституцій (законодавчої, виконавчої й судової влад; органів місцевого самоврядування; профспілок; церкви тощо) в Україні йде прискореними темпами. Малопоміченою залишилася недавня (9 січня 1998 р.) заява прем'єр-міністра Валерія Пустовойтенка про готовність Кабміну самотужки затвердити на своєму засіданні програму своєї діяльності в тому випадку, якщо її не ухвалить парламент.

Нагадаємо, що три останні уряди Веймарської Німеччини (кабінети канцлерів Генріха Брюнінга, Франца Папена й Курта Шлейхера в 1930 - 33 рр.) також правили за допомогою президентських декретів, без підтримки представницької влади. Проте слід враховували, що, по-перше, Веймарська конституція допускала таку практику, а по-друге, літній президент колишній головнокомандувач фельдмаршал фон Гінденбург вважав такий стан справ геть ненормальним (саме спроби сформувати уряд парламентської більшості спричинили урядову "чехарду"; під обіцянку добитися підтримки рейхстагу Гітлера призначили канцлером). Тим часом Президент України Леонід Кучма ніяк не осадив (принаймні публічно) свого прем'єра, котрий явно "зарвався".

II.

Рух до тоталітаризму може відбуватись і за іншим (хоча й схожим) сценарієм. Досить згадати Росію 1905 - 20 років. Передбачаючи катастрофу перший російський прем'єр-міністр Сергій Вітте писав: "відразу підготувати країну з різнорідним населенням і надзвичайно обширною адміністрацією, вихованими на інших засадах, до сприйняття й засвоєння норм правового порядку не під силу жодному уряду. Аби встановить у країні порядок, потрібні труд і неослабна послідовність". Непослідовність й ірраціональність політики правлячої "камарильї" в передреволюційний період з фатальною неминучістю призвели до "оксамитової", як сказали б тепер, Лютневої революції. Однак Тимчасовий уряд (аналог перших Веймарських Кабінетів) не зумів провести Росію між Сциллою корніловщини (по суті, такий самий Капповський путч) і Харибдою Більшовизму (аналог - повстання "Спартака"). Більшовицький переворот у жовтні 1917 року повалив Тимчасовий уряд і знаменував початок "окаянних днів".

Ти часом слід враховувати: світова війна була не причиною Російської революції, а ї каталізатором. У тому, що вибух прогримів, безсумнівно відбилося небажання армії проливати кров "за Дарданелли". Але вийшовши зі світової війни, вся величезна територія "шостої частини суходолу" на три роки стала ареною відкритої громадянської війни "всіх проти всіх". Голова української Директорії Володимир Вінниченко відзначав цілковиту неспроможність київської влади загнуздати "отаманщину - великих і малих отаманів, безконтрольних і безвідповідальних". При цьому йшлося про "польових командирів", котрі визнавали центральний уряд (Директорію. Те саме можна сказати й про УНР і про гетьманат). А либонь у країні були ще десятки самостійних отаманів і "батьків" (найвідоміший із них - Нестор Махно). У такій ситуації більшовики затвердили свій режим, виступивши носіями твердої влади й хоч якогось "порядку" (згодом виявилося, що це також - "новий порядок"). Свідоцтво знов-таки Вінниченка: "якби проти нас не було повстання нашого власного селянства і пролетаріату, Російський Совєцький уряд не зміг би нічого проти нас вдіяти".

По суті, нинішня Україна вже стала на шлях "отаманщини". Міста й райони країни майже офіційно поділено між сотнями кримінальних і напівкримінальних угруповань, переважно організованих у регіонально-фінансові "клани". У Криму, у Донецьку й в Одесі мало не відкрито ведуться "гангстерські війни" за сфери впливу, причому правоохоронні органи беруть у них участь (таке принаймні складається враження) лише як бюро зі збирання трупів. Відносне затишшя в інших регіонах (у Києві, Харкові, Дніпропетровську тощо) наводить на роздуми не про громадянський мир, а про певну перемогу одного з угруповань.

Лишається додати, що того злиденного становища, до якого царську Росію привели дві війни (ганебно програна російсько-японська 1905 р. і довготривала світова), а кайзерівську Німеччину - поразка у світовій війні, в сучасній Україні, стараннями двох Президентів, досягли цілком мирним шляхом.

III.

Потрібно ясно усвідомлювати, що від остаточної катастрофи українське суспільство відокремлюють лише два чинники: по-перше, несприйняття переважною більшістю громадян будь-яких екстремістських гасел. По-друге, слабкість екстремістських партій і угруповань і відсутність (поки що) явного потенційного диктатора.

Справді, екстремістські партії нині малочисельні, слабкі й невпливові. І все-таки, вони є: з одного боку націонал-радикали - УНА, соціал-націоналісти, ДСУ й ін., з другого ультра-ліві - прогресивні соціалісти, РКП (б) тощо. Малочисельність радикальних структур загалом не є гарантією неможливості зростання їхнього впливу. (Коли Гітлер уперше прийшов у пивний бар "Штернекерброй" на збори Робітничої партії Німеччини (тоді це називалося так), у залі було менше тридцяти чоловік; загалом під прапорами партії стояло (після об'єднання з групою Харрера) близько сотні чоловік, а в партійній касі було сім марок п'ятдесят пфенігів). Реальною гарантією стабільності могли б бути сильні та впливові центристські партії, але про це поки що годі говорити.

Слід також пам'ятати, що за радикальних обставин неминуче поляризуватиметься й радикалізуватиметься діяльність партійних структур, які претендують на певну "солідність" - КПУ, НРУ тощо. Власне, процес радикалізації вже відбувається. Навіть "стовп режиму" - правляча (за важливість посад, які обіймають її члени) Народно-демократична партія ніяк офіційно не відреагувала ні на скандальну заяву одного зі своїх лідерів Анатолія Гальчинського, котрий закликав Президента (16 січня ц.р.) розпустити парламент і "встановити в державі на 2 - 3 роки президентську форму правління", ні на згадувану вже заяву члена партії прем'єра В.Пустовойтенка (про самостійне затвердження програми уряду).

То правда, що "тогу диктатора" не намагаються приміряти серйозні кандидати на пост Президента України. Проте не хто інший, а саме нинішній Президент Л.Кучма, ще будучи прем'єром (1993 р.) наполягав на введенні у країні Надзвичайного чи Надзвичайного економічного становища, а згодом, 1995 року, вже як Президент, буквально "згвалтувавши" парламент, домігся надзвичайних повноважень у рамках антиконституційного Конституційного Договору. Другий можливий кандидат на президентство Павло Лазаренко, котрий недавно скромно задовольнявся роллю відданого помічника "батька" Президента й репутацією найзаможнішої людини країни, з певного часу (після звільнення з посади прем'єра) несподівано "ринувся" в найнесамовитіший популізм, роз'їжджаючи регіонами й ретельно підганяючи свої виступи до симпатій аудиторії (просто чудовою була його розповідь на Західній Україні про своїх предків, котрі служили в лавах ОУН). Чимось це нагадує чи Жириновського, чи молодого Гітлера.

При загостренні соціально-економічного становища у країні радикалізуються і настрої в суспільстві: й кандидати в диктатори починають плодитись у геометричній прогресії. Головну роль відіграє катастрофічне зубожіння більшості народу. І справа тут не в жупелі "червоного реваншу", а в тому факті, що простим знущанням зі співгромадян (приміром, невиплатою по півтора року чесно заробленої зарплати, як це відбувається в Україні) можна довести до найрадикальнішого екстремалізму найдоброзичливіше налаштованого німецького бюргера чи російського (й українського) обивателя.

Варто звернути увагу на небезпечну динаміку зростання у країні авторитаристських настроїв. За даними опитування, проведеного в листопаді 1997 р. Київським міжнародним інститутом соціології й УКМА, понад 43% респондентів згодні з тим, що "сильний владний лідер може дати Україні більше, ніж будь-які закони". 1995 р. в Україні було 35% прихильників "сильної руки", 1996 р. - 41%.

IV.

Вибори нової Верховної Ради та Президента України в 1998 - 1999 роках надають українському суспільству, можливо, останній шанс подолати вкрай небезпечну тенденцію (якщо це загалом досі можливо). Цілком очевидно, що громадяни України голосуватимуть переважно за негативним принципом (тобто передусім проти нинішньої влади - проти НДП, АПУ, НРУ тощо; проти Президента Леоніда Кучми). Але позитивні зміни залежати усе-таки від того "за" кого, а не "проти" кого проголосують виборці.

Альтернативні моделі суспільного розвитку відомі й у них немає нічого "надоригінального", вони працюють у більшості країн, що нормально розвиваються, - соціал-демократичні, соціально-ліберальні. Йдеться про те, чи спроможна українська спільнота розірвати "Веймарське" порочне коло.

Якщо голоси виборців, як і раніше, розподіляться між радикальними і "схильними до радикалізму" антагоністами - КПУ, НРУ, блоки Соц/СелПУ й Національний фронт тощо (а про "Громаду" - ультраопозиційну за формою й таку саму за суттю - годі й говорити) - це буде лише ще один крок до прірви, до того "світлого" майбутнього, в якому демократично налаштованим громадянам (коли такі залишаться) великим щастям здаватиметься віза для виїзду в лукашенківську Білорусь.