Вітри зі Сходу
У теперішний час розгорнутої дискусії про УПА хотілося б щоб мій голос як члена цієї військової формації був почутий в Україні. Тим більше, що правда про неї, її джерела та причини виникнення до сьогоднішнього дня достатньо не розкрита, особливо у Східній Україні.
Перш за все хотів би сказати, що вже лише самі життєві обставини, не беручи до уваги національно-політичні й ідеологічні чинники, змусили мене, мою родину і всіх близьких і далеких однодумців всіма засобами боротись за своє існування.
Так, коли я був першокласником, я грав роль хлопця у п’єсі «На старості літ». Під час вистави польські поліцейські увірвались в театр і прикладами гвинтівок били всіх на сцені, а мене схопили за руку і кинули в зал. «Нє можеми допусьціць до бунту русінуф», — кричали вони.
У 1940 році команда НКВД покликала мого батька до Любачева і наказала йому палити церкви і проводити антирелігійну пропаганду. Очевидно, він на це не погодився, за що був сильно побитий, і від цього за кілька місяців помер.
Зимою 1943 р. гестапо оточило нашу хату, вигнали мене босого на сніг, стріляли з револьверів мені під ноги і, сміючись, кричали: «Танце юнге».
Це лише декілька заподіяних кривд, які змусили мене добровільно включитись в ряди ОУН і УПА і боротись проти всіх вищевказаних ворогів.
Одначе найбільшими джерелами моєї національної свідомості, які кликали мене до боротьби за незалежність України, були впливи національної культури зі сходу. Я і моє оточення її любили і приймали як свої духовні скарби. Крім постановок п’єс корифеїв українського театру, які дуже часто без дозволу влади виконувались у приватних хатах, також щорічно ми святкували роковини Шевченка.
До речі, доцільно тут пригадати, що перший концерт в пошану Тарасові Шевченку був влаштований у Західній Україні, у Перемишлі в 1850-их роках, а вже в 1873 р. у Львові було засновано наукове Товариство імені Шевченка, в що багато праці вклав киянин Олександр Кониський.
Також зі Східної України в Галиччину плинули і політичні ідеї. Згадати б лише розмови Драгоманова з русофілами у Львові, клич Міхновського до самостійності України, як і самого ідеолога українського націоналізму, Дмитра Донцова, уродженця Запорізької області.
У філософсько-політичній площині наш народний мудрець Григорій Сковорода втілював у народі любов до свободи і переконував його, що кожна людина є найбільшою цінністю у світі.
Не хто інший, а Тарас Шевченко своєю творчістю збудив український народ, який проголосив незалежність України в 1918р. Як наслідок, у Західній Україні повстала Українська військова організація, яка перетворилася згодом на ОУН і УПА. І не перший український патріот відібрав собі життя в рядах Армії УНР, Галицькій Армії чи навіть в ОУН і УПА, але приклади такі були ще за життя Шевченка, коли він був на засланні. Згідно з дослідженнями, українці, солдати царської армії, з пієтетом ставились до нього, і коли з’явилася небезпека для їхнього улюбленого творця української літератури, прапорщик Левицький здійснив самогубство, щоб не потрапити живим до рук царських сатрапів і не зрадити Тараса. Це була одна з перших жертв зарада українства.
Участь східних українців у ОУН і УПА ще повністю не досліджена. Особисто пам’ятаю поета Волошина і талановитого ілюстратора підпільних видань під псевдо Айстра, про якого говорили, що його батько був полковником НКВД в Любачеві, з походження татарин, а мати — українка. Він загинув у 1947 р. на захід від лінії Керзона у бункері коло Рави-Руської разом з провідником Стягом.
Під час створення Української Головної визвольної ради у липні 1944 р., стверджують очевидці, «східняки» перебрали все керівництво у свої руки. Саме вони написали ідейно-політичні основи боротьби УПА, а одного з них, Кирила Осьмака, навіть було вибрано президентом УГВР.
Різно можна пояснювати культурні та політичні зв’язки, які єднають український народ. Одні кажуть про відсутність різких географічних кордонів українських земель, інші покликаються на Карла Юнга, який пояснює подібні феномени «колективною підсвідомістю», але ми всі, й на Сході, й на Заході, відчуваємо, за словами Лесі Українки, «одержимість» любові до своєї країни.
Багатьом в Україні доля ще не дала тієї сили «одержимості». І я буду молитись, щоб вони прорвали павутинну огорожу своєї «зони» чи вийшли із «футлярів» і не лякались, «щоб з цього щось не вийшло».
Навіть тут, у США, куди мене закинула доля, українська мова і культура завжди були моїм вікном у світ. «Розрита могила» Шевченка, «Роберт Брюс» Лесі Українки та «Вічний революціонер» Івана Франка я декламував собі при кожній нагоді. Не менше впливали на мою українську гордість виступи в Америці українських радянських мистецьких колективів, таких, як колектив народних танців Вірського і народний хор імені Верьовки. І я вдячний, що доля покликала мене в юнацькі роки боротись за Україну в рядах ОУН і УПА, творцями яких насправді були вітри українства, які віяли з Великої Східної України.
Роман МАЦ народився у селі Молодич Ярославського повіту, тепер Польща. Юнаком у 1944 році вступив до УПА. У 1948 році з групою вояків цієї армії прибув до Західної Німеччини, а в 1950-му — до Америки. У 1955—1957 роках служив у американській армії, а в 1960 році закінчив музичний факультет при Колумбійському університеті. Заснував фірму з виробництва запасних частин для музичних інструментів, яка співпрацює з підприємствами в Дніпропетровській області. Днями видавництво «Коло» в Дрогобичі випускає книжку спогадів Романа МАЦА під назвою «Крутими стежками до Волі».
