ВIЗИТИ СТАРОЇ ДАМИ
Утім, справа не в спогадах, не лише в них. Тому не будемо тепер говорити про тих немолодих людей, які щороку на початку листопада справно топчуть центр Києва; для них це, швидше, можливість відчути людське тепло, підтримку одне одного, аніж прагнення поборотися із класовими ворогами. Нова державна структура, на новому — приватному! — телеканалі просуває себе в старовинному, бронетанковому стилі. Ось реальність сьогоднішнього дня.
Будь-яка революція схожа на вогнеоку красуню, яка непомітно й стрімко перетворюється на ревниву фурію. Як кожній старіючій впливовій дамі, їй потрібні фаворити, придворні поети й портретисти, які б невпинно оспівували її нестаріючу молодість, її розум і красу. Так зване радянське мистецтво із цим справлялося блискуче, делегуючи найкращі таланти, і не можна сказати, що тільки із примусу. Наше уявлення про перші післяреволюційні роки базується, насамперед, на чудових творах Родченка, Маяковського, Ель Лисицького, Мейєрхольда, Бойчука, Курбаса — імен не перелічити. Їхній інтелектуальний та артистичний внесок був такий великий, що дозволив революції нібито перемогти вдруге — в мові. А ця перемога набагато серйозніша, аніж захоплення вокзалу й телеграфу. Адже людина живе всередині мови, стає собою, тільки визначившись у ній. Сама ж мова, у свою чергу, і формується роботою мистецтва. Якщо ж мистецтво схильне до однієї, агресивної форми мови — ідеології, — то воно поширює владу цієї ідеології у всі пори повсякденності. Більшовицька ідеологія саме тому й пожерла, зрештою, свідомість більшості, що була сприйнята творцями, які виросли в лоні ще дореволюційної культури. Пізніше всі вони були так чи інакше усунуті владою. Інвестиція нової ідеології була настільки могутня й різноманітна, що потреба в талановитій обслузі відпала. І в сталінський час, із його імперським стилем, і в більш прагматичні хрущовсько-брежнєвські роки класова новомова працювала як абсолютно автономний механізм, без якісно значущих джерел відтворювання. Повсякденна мова, радіо й телепрограми, плакати й нечисленна реклама, побутові ритуали, дизайн, преса, архітектура — всі ці складові мови наглухо зрослися з єдиною і всепроникною Ідеєю.
Цікаво, що й дискусія із системою велася її говіркою. Ті ж західні «голоси», дисидентська література, жаргон більшості радянологів принципово нічим не відрізнялися від панівного в СРСР алфавіту влади, лише розстановка векторів у координатах «свій — чужий» була діаметрально протилежною.
Перебудова, що відбувалася за Горбачова, також сприймалась дуже довгий час як іще одна своєрідна партійна кампанія. Чим більше країна звільнялася від панівної мови, тим більше зростало загальне відчуття безнадійності, глухого кута, що логічно завершилося 1991 року. У багатьох пострадянських країнах стали актуальними інші владні дискурси: націоналізм, релігійний фундаменталізм, але єдиного носія у цих нових мов ані в культурі, ані в політичному житті вже не було.
Однак не все так просто. У тому-то й сила і підступність будь-яких мовних пертурбацій, що вони здійснюються досить швидко, а от ідуть у небуття дуже неохоче. Для багатьох, не лише для немолодих червонопрапорних демонстрантів, але й для молодих людей, мова (читай — спосіб думання), продукована старою системою, пов’язана з відчуттям дитинства. Тобто — комфорту, захищеності, переважання світлих, радісних емоцій. Більше того. Усе навколо нас — вулиці, будинки, велика частина візуальної культури, щоденний побут, як і раніше, поцятковане масивними символами епохи загального ентузіазму. Наша влада, також і та, яку ми обираємо, — плоть від плоті того часу, і через те так смішно й незграбно виглядають спроби людей у кріслах мислити й висловлюватися по-новому.
Чи тільки в інерції справа? Зрозуміло, ні. Просто і торжества, і будні, як і раніше, задумують і виконують у десятиріччями перевіреній манері. Нову мову, враховуючи те, в якому становищі перебуває нині творча еліта, створювати просто нікому. Тому й зроблений «а-ля КПРС» рекламний ролик податкової інспекції, і жахливий монумент Незалежності в центрі Києва, і запекла риторика ЗМІ, і обурлива байдужість державних чиновників, і слухняне дотримання тисяч людей абсурдних звичаїв, свят, запроваджень — усе це такою ж мірою виразне, як і глибоко обгрунтоване.
Ми, як і раніше, оберігаємо честь старої та злої дами. Як і раніше, вона робить візити до нас і вимагає якщо не захопленого поклоніння, то хоч би слухняності. «Кому ти потрібен?!» — нашіптує вона. — Ти без мене пропадеш, тільки я тебе й люблю»
Звичайно, це буде боляче й довго. Звичайно, можливі й рецидиви, і тривале розставання. Але одно го разу все-таки варто пригадати, що живемо в молодій і красивій, попри все, країні, що про кохання можна й треба складати нехай спочатку невмілі, але свої, нові вірші. Що саме кохання — це глибоко особиста справа кожного. Що небо в алмазах можливе не тільки в минулому або в далекому майбутньому, але й сьогодні.
І без особливої пишноти, але з тактом відправити свою непозбутню знайому в будинок людей похилого вiку. В архів. У словник напівзабутих виразів і дивовижних звичок.
І жити довго й щасливо.
