Вивчення кон’юнктури
Перед виходом виборчих перегонів на фінішну пряму практично у всіх учасників з’явилася схожа проблема — нема про що говорити. Немає в тому розумінні, що все, що хотіли і могли сказати лідери політичних блоків на цьому етапі, вже сказано, причому стільки разів, що починаєш забувати, кому саме належить те чи інше висловлювання, та чи інша теза. Передвиборні дебати з дня на день мають вийти на інший рівень, коли буде відкрито останні козирі, що мають, на думку їхніх володарів, принести успіх.
Поки цей момент не настав, всі завмерли, очікуючи, хто почне першим. Тим часом потреба в щоденному говорінні не відпала, від кандидатів у депутати та лідерів політичних блоків і партій щодня очікують чогось нового. Становище нагадує футбольне міжсезоння, коли ігри минулого сезону вже десятки разів обговорені і детально проаналізовані, а нові змагання ще не почалися. Спортивні журналісти заповнюють цей період чутками про те, хто із якої команди в яку може перейти. Чим абсурднішим виглядає можливість того чи іншого переходу, тим з більшим бажанням цю можливість обговорюють, заповнюючи паузу перед справжньою грою.
Приблизно таким самим чином діють і наші політики, розважаючи оглядачів варіантами можливих союзів, блокувань та розколів. Більшість нинішніх пропозицій і прогнозів щодо контурів більшості та опозиції у новому складі парламенту достатньо далекі від дійсно можливого, проте чому не помріяти? А заодно перевірити реакцію союзників та конкурентів.
Варіанти можливих коаліцій продукуються двома джерелами. Першим джерелом є представники політичних сил, «приречених» бути обраними до нового складу ВР. Спокій і впевненість від того, що тобі принаймні чотири роки, не загрожує шлях до політичного небуття, порушуються не дуже приємним усвідомленням того, що вирішального голосу або, як прийнято зараз казати, «контрольного пакета», у новому парламенті не матиме ніхто. І тут невідомо, що краще: зколочувати майбутню більшість навколо себе, йдучи на компроміси і поступаючись, або утворити середніх розмірів фракцію і виторговувати для себе все необхідне в обмін на участь у більшості. Приблизно такі проблеми стоять сьогодні перед акціонерами «блоку Ющенка» та блоку «За ЄдУ!». Обидва блоки, попри зовні різне позиціонування до влади, мають схожі проблеми, точніше проблему.
Для значної частини учасників обох названих політичних альянсів сенс існування блоку втрачається вже наступного дня після виборів. Це сьогодні Ющенко називає єдиним своїм союзником виборця. Вже за місяць цих союзників слід буде шукати у сесійній залі. Саме для них робляться заяви «від Безсмертного» про майже запланований розкол «Нашої України» на кілька фракцій. Саме з ними йде узгодження кандидатів на мажоритарних округах. У десятках округів знайти відмінності кандидатів «НУ» від кандидатів «ЗаЄду», «Єдності» чи інших практично неможливо. Та й гроші з кожним днем хочеться рахувати все акуратніше. Все більшим стає бажання зекономити акумульовані «під вибори» кошти, пустити їх на заманливіші цілі. Навіщо витрачатися, коли все можна вирішити простіше, інвестуючи у гарантоване зняття конкурентами кандидатур, а не в малоефективну пропаганду та агітацію.
Тепер щодо другої групи політиків, продукуючих цими днями різного роду заяви. Це аутсайдери виборчих перегонів та група партій «другого ешелону», яким за омріяні чотири відсотки належить боротися до останнього дня. Представники цих партій та блоків теж роблять гучні заяви про можливі домовленості з конкурентами, але зовсім не з тією метою, з якою роблять це блоки та партії з числа лідерів.
Найбільшу активність проявляють, ясна річ, Юлія Тимошенко і Олександр Мороз. У створені ними самими собі рейтинги вони не вірять першими, а тому прагнуть хоч якимсь чином «зачепитися» за лідерів, точніше, за лідера. Робляться останні спроби поставити свої імена поруч із високорейтинговим Ющенком. Коли із блокуванням на партійному рівні нічого не вийшло, почали говорити про «непоборювання». Однак образ Ющенка, який когось «поборює», виявився аж занадто фантастичним, тому про «непоборювання» тихо забули. Тепер говорять про можливе узгодження кандидатур на мажоритарних округах між морозівцями, тимошенківцями та ющенківцями. А для посилення ефекту малюють «конституційну більшість» у парламенті за своєю участю. Чому, власне, про це і не поговорити, «поки не почалось»? Тим більше, що і у Мороза, і у Тимошенко «назад дороги немає».
Інша картина із відвертими аутсайдерами, головна мета яких — переконати «спонсорів» у своїй здатності виконати завдання. Переконати, аби отримати від них ще один, можливо, останній «транш», на який доведеться перебиватися після програних виборів. Аналізуючи, хто і з якою метою міг би створити і підтримувати численні одноразові передвиборні проекти, цікаво спостерігати за тим, хто з цих аутсайдерів які заяви робить і з якими звинуваченнями виступає. Скоріше за все, низка блоків та партій, які заздалегідь не мають жодних шансів на подолання чотиривідсоткового бар’єру, окрім відтягування голосів у тих чи інших лідерів буде використана також для оприлюднення звинувачень та «викиду компромату» на основних учасників перегонів.
Але це буде пізніше. Сьогодні ж заяви учасників виборів про можливих союзників важать не набагато більше заяви грузинського футболіста Каладзе про його бажання грати за збірну України. І що з того, що це неможливо? Чому б і не поговорити, поки не почалось?
