«Я взяв портфель і вийшов...»

На початку жовтня на осінній сесії ПАРЄ розглядатиметься питання про виконання Україною взятих на себе перед Радою Європи зобов’язань, в тому числі і щодо розкриття вбивства Георгія Гонгадзе. 3 жовтня про результати розслідування розповість у Страсбурзі генпрокурор України Святослав Піскун, а 6 жовтня у Страсбурзі звітуватиме голова ВР Володимир Литвин. Про це вчора на прес-конференції заявив народний депутат, член постійної парламентської делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи Сергій Головатий. Він заявив також, що у справі Г. Гонгадзе були усунуті опоненти як Генпрокуратури — в особі адвокатів, що представляють інтереси матері вбитого журналіста Лесі Гонгадзе, так і слідства — в особі слідчої комісії парламенту, роботу якої було припинено. За словами С. Головатого, всі учасники цього процесу, починаючи з генпрокурора, лідера СПУ Олександра Мороза і голови слідчої комісії Г. Омельченка, «законсервували ситуацію». Невипадковою була, вважає депутат, і заява О. Мороза про необхідність завершення слідства у справі про вбивство Г. Гонгадзе і передачу цієї справи в суд до парламентських виборів.

Сергій Головатий також сказав, що він і адвокат Андрій Федур хочуть зустрітися з Президентом Віктором Ющенком, який «не знає про всі нюанси розслідування справи, оскільки має одноканальну інформацію від Піскуна». А. Федур, який також був присутній на прес-конференції, заявив, що до матеріалів цієї справи виникає багато запитань. Він зазначив, що внаслідок завершення процесу «ми матимемо притягнутими до відповідальності трьох міліціонерів, щодо відповідальності яких є великі сумніви». За словами адвоката, якщо цьому не перешкодити, назавжди буде закритa можливість притягнути до відповідальності справжніх організаторів, замовників і виконавців цього вбивства.

Про це, а також про позицію Сергія Головатого щодо останніх політичних подій — у інтерв’ю депутата «Дню», яке він дав напередодні.

— Чому ви єдиний з усього БЮТу підтримали кандидатуру Юрія Єханурова з першого разу?

— Ані напередодні першого, ані напередодні другого голосування по Єханурову особисто я ні з ким із колег по фракції це питання не обговорював. Проголосував так, як вважав за потрібне. Коли ж після першого волевиявлення почали з’ясовувати, хто саме із БЮТівців висловився «за», я чесно назвався. Реакція колег по фракції включно з керівництвом за критеріями здорового глузду і пристойності була «нижче ватерлінії». Сперечатися я не став, просто взяв портфеля й вийшов, а на фракції з того часу більше не з’являвся. Увечері зателефонувала Юлія Володимирівна, запропонувала зустрітися. Ми бачилися ранком середи, за годину до її прес-конференції. Я свою позицію аргументовано виклав. Її благання змінити свою позицію і проголосувати проти Єханурова — категорично відкинув.

— Чи обговорювали ви також її намір вкотре простягнути руку Президенту?

— Ні, тільки моє голосування. В нашій фракції зараз багато «політично» молодих депутатів. Я ж у Верховній Раді, окрім короткого проміжку часу перебування у виконавчій владі, працюю вже шістнадцятий рік. За цей час пройшов чимало випробувань, під час проголошення суверенітету, незалежності, затвердження Конституції, не говорячи вже про відставки й ухвалення численних урядів. Рішення я завжди приймав самостійно, незважаючи на те, до якої фракції належу. Про жодне із своїх голосувань за ці роки я не шкодую, за жодне з них мені не соромно. Приймаючи рішення конкретно щодо кандидатури Єханурова, у власній правоті я також був переконаний, що й пояснив Юлії Володимирівні.

— Однак із фракції вас все-таки виключили…

— Свого часу — у березні 1990-го — мене виключили з КПРС за мою позицію — активну участь у створенні Народного Руху України. І що зараз лишилося від КПРС? Сміття та й годі. Але я не хочу проводити жодних паралелей. До слова, мені було вкрай неприємно почути того дня у новинах коментар нібито когось із БЮТ (кого саме, не знаю й досі) з приводу того, що проголосував я «випадково», мовляв, «рука затремтіла». Наступного дня я сказав усій фракції, повторю й зараз: я завжди голосую впевнено, й рука у мене при цьому не тремтить.

— То чим ви керувалися, підтримуючи Єханурова?

— Треба було терміново і радикально збити високу політичну температуру. Бо поодинокі випадки галюцинацій та марення політиків набували масового характеру. Зважте: до кандидатури Юрія Івановича претензій не було майже ні в кого з різних фракцій, у мене їх також не знайшлося. Він знаний науковець-теоретик й чиновник-практик, не має відношення до бізнесу, вправний професіонал. Від нашої співпраці за часів, коли я очолював Міністерство юстиції, а він — Фонд держмайна, у мене залишилися приємні спогади. Зрештою, його фігура була найбільш компромісною, жодного аргументу «проти» я для себе не сформулював. То чому було не підтримати? Хоча насправді справа не в Єханурові. Останнім часом в країні склалася ситуація, яку будь-що потрібно виправляти, й оновлення керівництва — лише один із засобів.

Руйнівні тенденції, що намітилися у вітчизняній економіці, соціальній і правозахисній сферах, очевидні для всіх. Значною частиною суспільства вже оволоділи розчарування й озлоблення. Про це говорять, в тому числі, експерти, журналісти, як українські, так і зарубіжні. За півроку, що минули, арешти, виклики на допит, публічне з’ясування стосунків між представниками певного кола еліт стали звичними. Дехто з простих громадян це схвалював, сприймаючи як відновлення ладу й справедливості. Але у професійних юристів такі прецеденти не могли викликати нічого, окрім обурення, оскільки радикально суперечили загальноприйнятим нормам права, положенням Конституції, зрештою — правам людини. Особисто мене подібні «прояви демократії» дуже розчарували.

— Нова влада виконувала передвиборні обіцянки щодо того, що «бандити мають сидіти у тюрмах»…

— Насправді в цих діях мало професіоналізму, мало відповідальності. На жаль, той же непрофесіоналізм тепер демонструється у багатьох галузях. Часто саме це ставало чи не головною причиною локальних, а за ними й глобальних криз. Неважливо, де це траплялося: в Кабінеті Міністрів, Секретаріаті Президента, Раді національної безпеки і оборони, але до нинішньої ситуації призвела саме сукупність таких факторів.

Привселюдне скасування Президентом Ющенком низки власних наказів, зокрема тих, що розширювали повноваження секретаря РНБО, керівника канцелярії голови держави, — яскраве тому підтвердження. Будьмо відверті: такі розпорядження від початку не корелювали із чинним законодавством. Чому так сталося, чому ті, кому не належить, отримали додаткові важелі впливу? Мабуть, від надмірного прагнення влади тих, хто прийшов у неї після революції. Наші урядовці нагадували першокласників, що бавляться новими портфеликами, радіючи з того, що отримали їх вперше. Але для українських реалій це аж занадто легковажно.

Нашій незалежності уже 15-й рік, але ми досі не спромоглися збудувати міцні інститути демократії, забезпечити їх стабільність. У 2006-му виповниться десять років із часу прийняття Конституції, а у нас досі немає відповідних їй законів про президента, Кабінет Міністрів, про регламент Верховної Ради; Конституційний Суд працює на численних процесуальних положеннях, які прописав для себе сам, СБУ й міліція взагалі функціонують за радянськими лекалами. І ось приходять люди, які в ейфорії майданних мітингів сподіваються легко управитися із політичним, економічним, соціальним організмом 48-мільйонної країни, а це, виявляється, не так просто.

Усі ці прояви руйнації вкрай негативно позначилися на міжнародному іміджі країни. Я вже десятий рік працюю у складі нашої парламентської делегації у Раді Європи. В січні й лютому Страсбург вітав нас оплесками, у серпні-вересні колеги із європейських парламентів висловлювалися щодо перспектив України уже зі скепсисом. Дехто навіть доволі різко, у дусі: «А хіба ви взагалі здатні до демократичних перетворень»? Майже так, як говорили за епохи Кучми. Скажу чесно: мені за це соромно. Особливо прикро чути подібні коментарі в контексті задекларованого Україною наміру приєднатися до Європейського Союзу. Допоки світлий образ держави, сформований «революцією», в кінець не зруйновано, треба цьому терміново протидіяти.

— Заміна уряду, на вашу думку, допоможе «збити температуру»?

— Зміни необхідні не в окремому місці, але в системі в цілому. Втім, завжди ж потрібно із чогось починати. Адже те, що попередній склад уряду за багатьма напрямками був малопрофесійним, однозначно. Як і те, що від однієї людини діяльність цілого Кабінету залежати не може. Тоді, в січні, здійснюючи перші кадрові призначення, Президент опинився в доволі складній ситуації. Зараз він це визнає, намагається виправити стан справ. Ющенко зізнавався, що період владної кризи став чи не найважчими днями в його житті, але він таки зумів зробити вибір не на користь «частини владної команди», а «на користь України». Звичайно, краще пізно, ніж ніколи, але такий вибір потрібно було робити ще взимку.

— Дехто з експертів вважає: призначивши «технічний уряд», Ющенко намагається просто перебрати повноту влади у свої руки, як колись його попередник.

— Ні, так, як Кучма, він чинити уже не зможе, навіть якби дуже хотів. Сьогодні не ті часи, не те суспільство, не той парламент. Головне — працюють, хоч іще не стовідсотково, механізми демократії. Способи пошуку шляхів подолання кризи це підтвердили. Не було ніякої конфронтації, натомість відбувалися хоч непрості й тривалі, а все ж результативні переговори. Нарешті розпочато етап відновлення.

— Які ще, окрім непрофесіоналізму чиновників, системні чинники спричинили кризу, на вашу думку?

— Є один надзвичайно потужний фактор, що позначається буквально на всіх сферах нашого життя — радянський менталітет. Погодьтеся, іще двадцять років тому говорити про демократію, права людини, обмеження свавілля влади було смішно. Для прикладу візьмемо еволюцію правничої системи. Проаналізувавши практично всю профільну навчальну літературу, я дійшов висновку: між тим, що декларував Вишинський у 1934 році, і тим, що викладається сучасним студентам, великої різниці не існує. Принципові положення й підходи не змінилися. Зміст підручників, незважаючи на те, що видано їх уже в 90-х, сталий. Парадокс: досконало виписаний згідно з ліберальними постулатами Основний Закон України не застосовується, оскільки відсутнє відповідне його праворозуміння. У цьому ми сильно різнимося із країнами західного світу, маючи повну невідповідність юридичних практик, положень Конституції й параграфів підручників із права.

Іще один аспект — судова царина. Практично жоден український суддя не має тієї кваліфікації, яка вимагається принципами верховенства права. На посаду судді багато хто приходить або з податкової, або з міліції, або з прокуратури, в кращому випадку — з адвокатури. Підходи до розгляду справ, винесення рішень — відповідні. Загальноприйнятим є те, що лікар перед тим як взятися до практики, проходить іще певну післядипломну підготовку. В Європі аналогічну форму освіти мають судді. В Україні ж вони отримують, в кращому разі, свідоцтво про вищу освіту. Оцінюючи якість роботи судді з менталітетом міліціонера чи слідчого, додайте спокуси хабарництва; відчуття безкарності за умови безстрокового призначення тощо.

— Як вам працюється на посаді голови Національної комісії зі зміцнення демократії й утвердження верховенства права, куди вас призначив В. Ющенко?

— Роботу поки не розпочато. Перші засідання було заплановано на кінець вересня, але у зв’язку із нинішньою ситуацією їх було перенесено.

Комісія є національною в повному розумінні цього слова, її склад унікальний. Її сформовано із членів виконавчої й законодавчої влади, суддівських, правничих та академічних кіл, неурядових організацій. До наших функцій належить, зокрема, формулювання та представлення до Кабміну, Верховної Ради, Секретаріату Президента висновків з приводу того чи іншого аспекту їх діяльності, відповідності рішень та наказів, адміністративної та навіть судової практики загальноприйнятим європейським нормам, що важливо для країни, яка стала на шлях інтеграції.

— Чому, на вашу думку, звіт слідчої комісії Верховної Ради по справі Георгія Гонгадзе, оприлюднення висновків якої стільки разів відкладали, відбувся так пізно?

— Ніякого звіту насправді не було. Не знаю, як це питання взагалі потрапило до порядку денного. Фактично це сталося в порушення процедур, які регламентують діяльність тимчасових слідчих комісій. Звіт, як відомо, можна оприлюднювати лише затверджений. Поза тим комісія його не тільки не затверджувала, а й не розглядала. Останнє наше засідання відбулося дуже давно, звіт не схвалювали. Немає й відповідного протоколу, стенограми. Тобто виступ Омельченка — це не звіт комісії, а приватна думка лише одного з 450 депутатів.

— Чому ж Омельченко вийшов на трибуну? Внесення звіту до порядку денного, до речі, ініціював особисто Володимир Литвин.

— Не знаю, як саме це сталося на засіданні погоджувальної ради. Думаю, якби Володимир Литвин знав про стан справ, він би не наполягав на оприлюдненні так званого «звіту». Вочевидь, виступ Омельченка був комусь дуже вигідний. Тепер, коли про роботу «звітовано», а напрацювання передано до Генпрокуратури, комісія своє існування припинила. Саме тепер, у момент чи не найбільш важливий, коли слідство, що насправді не завершене, за словами Святослава Піскуна, закривають, а справу передають до суду, парламентську комісію ліквідовано! Із часу нашого останнього, квітневого, засідання у справі з’явилося багато нових обставин. Були, в тому числі, й резонансні заяви Піскуна, які містять в собі багато невідповідностей, подробиць, що не тільки суперечать одна одній, а й свідчать, я б сказав, про фальсифікації. Так, принаймні, видається. І в таку мить парламент втрачає контроль за перебігом справи! Неймовірно, але це робиться руками Григорія Омельченка!

— На якому ж етапі, за вашою версією, знаходиться слідство?

— Як представник інтересів Лесі Гонгадзе, можу сказати, що експертизу, на якій довгий час наполягає мама Георгія, досі не проведено. Експертизу нібито замовлено десь у Німеччині, але справа стоїть. Без висновків судмедекспертів говорити про завершення слідства абсурдно!

— Що буде з матеріалами комісії, уже переданими до Генпрокуратури?

— Підозрюю, їх викинуть на смітник. Утім, я не знаю, що конкретно передали. Якщо ті загального порядку роздуми на суспільно-політичні теми, які озвучив Омельченко, то цінність їх невелика. Насправді напрацювання комісії, одні тільки стенограми — величезний, в тому числі доказовий, пласт справи Гонгадзе. Якби звіт складали так, як слід, він би не вмістився й на тисячі сторінках, настільки там багато фактичного матеріалу. Конкретних свідчень того, як фабрикувалася справа, як підміняли докази, хто і як це робив... Ці матеріли використовуватимуться мною як захисником інтересів пані Лесі в суді. Коли буде розпочато процес, сказати поки не можна, оскільки наразі прокуратура чинить все можливе й неможливе, щоб потерпілі, які наділені правом ознайомлення з матеріалами слідства, мали до них якомога більш обмежений доступ. Усі ці роки Генпрокуратура справу не розслідувала, а ховала. Думаю, Президента навмисно вводять в оману.

— Якою була реакція Лесі Гонгадзе на ці події?

— Припускаю, вона від тієї комісії не сподівалася чогось особливого. Якби орган працював, як належить, то засідання відбувалися б щотижня, члени комісії цікавилися б думкою мами, вислуховували б адвоката Андрія Федура тощо. Тоді, можливо, ми б отримали конкретний результат. Адже народні депутати — не слідчі, безпосередня участь у з’ясуванні обставин не є їх метою, натомість — контроль за тим, чи слідчі органи виконують свою функцію добросовісно і професійно.

А щодо адвоката Федура, то його відсторонення від справи є спланованим і добре продуманим. І справу Колеснікова підтягли із цією метою. Проаналізуйте її перебіг, фабрикацію звинувачень, й дійдете висновку, що епопея з Колесніковим — просто мильна булька.

— Пані Леся позиватиметься до Європейського суду з прав людини?

— Так, це буде позов на державу у зв’язку з її бездіяльністю в розслідуванні справи. Тут, до речі, стануть у нагоді й документи, що надходили свого часу у розпорядження парламентської слідчої комісії ВР. Хоча б задля порівняння: чим мусила займатися прокуратура, що робилося насправді та яка причина зволікань...