Юля, Бобик, Президент та інші

ЗАМIСТЬ ПРОЛОГУ

Усе! Фініта ля комедія. У вівторок Юлю Тимошенко видали на УТН. І без ніякого гарніру у вигляді «семиденної» локшини. Просто нормальний повнокровний сюжет. І вже байдуже, що саме вона говорила на своїй прес-конференції. Влада, скасувавши негласне телетабу, таким чином через свій рупор оповістила: Юля — своя. У знаковій, ясна річ, системі.

Ні, Юля ще не каялася, не викривала лиходія, хоча й соратника, Павла Лазаренка, не клялась у вірності Президентові. Просто розповіла, що раз імпічмент і відставка уряду не проходять, отже, потрібно йти іншим шляхом, використовуючи цю владу для реалізації своїх ідей, аби не віддавати їй на відкуп країну. Про альтернативний бюджет у панi Юлії, голови бюджетного комітету, вийшло добре, зі знанням питання. А з задоволенням цікавості кореспондента «Дня» стосовно того, що влада, мабуть, розв’язала свою головну передвиборну політичну проблему — знищення (чи приручення) нечервоної опозиції, вийшло менш доладно і якось розмито. Хоча запитання було цілком конкретне й навіть десь загострене: «Що, Бобик здох?» Виявляється, тепер опозиція — це не ті, хто «лише займається доведенням, що влада нетямуща», а також «намагається змінити ситуацію й досягти позитивного результату». Це й буде, за пані Тимошенко, найкращою рекламою для опозиції. Тобто опозиції, слід розуміти, «конструктивної»? Це вже за лідером Руху паном Чорновілом, котрий пройшов усі її стадії. А іншими словами, пане Президент, у свій час підданий пресою критиці за сміливу заяву «Опозиції в Україні немає», прийміть і таке інше. Справді, немає. Ліві — вони за визначенням «проти». Начебто необхідний атрибут, неминуча гиря на ногах «реформаторів», які вперто крокують у ринок через базар. Вони просто зобов’язані створювати тло важкого просування, інакше ніхто не зрозуміє, яке воно важке й яка масштабна допомога реформаторській владі потрібна. Це тільки при будівництві комунізму можна було сміливо давати шапку в районній газеті: «Семимильними кроками йде в майбутнє село Бичок» (реальна історія й географія). А при будівництві капіталізму червоні покликані виконувати свою регресивну роль і активно заважати — заради користі неминучого завершення будівництва.

Таким чином, у нас сьогодні є ліві зі своєю історичною місією, правий конструктивний Рух, по центру — конструктивна «Громада» і Президент, котрий іде на чергові вибори. Тобто створені умови для організації процесу за вживаним російським сценарієм. Навіть вихідні однакові: у Б.Єльцина за півроку до виборів рейтинг висів на рівні позначки, реальної нині для нашого Президента. А потім — «червона загроза» 24 години на добу на всіх каналах, шпальтах і хвилях. «Голосуй, інакше програєш!» Результат був неминучий, навіть танцювати Борису Миколайовичу було необов’язково. Так, у нас ще є й ПСПУ, дуже своєрідна опозиція, соціалістична. Ну, це для того, аби ситуацію можна було довести до абсурду. Бо коли президентські люди на посадах особисто клопочуться про кадрове поповнення, щоб фракція «Соціалістична опозиція», не приведи Господи, не розвалилася на критичній межі «14 членів» (як, утім, і Селянська), переставши, таким чином, бути суб’єктом парламентського процесу, а точніше, керованим його інструментом, — це говорить про те, що інколи опозиційну роль можна спочатку отримати, а вже потім — це чужа гра...

Стосовно інших опозиційних партій, які начебто заявлялися, то їхні стовпи сьогодні перебувають в іншій позиції — координують внутрішню політику при Президенті, роблять, зокрема, свій посильний внесок у розробку протидії опозиції з метою національної безпеки. Висновок може бути ні пришити, ні прилатати — але він важливий для розуміння української сучасності: людині, яка в нашій країні займається бізнесом, дуже важко займатися серйозною політикою. І тут фальстарти вбивчі подвійно...

«Юля спеклася» — з різними інтонаціями, які віддзеркалюють різне ставлення до факту, оцінили парламентські кулуари метаморфозу яскравої опозиціонерки, котра спочатку кинула рукавичку Президенту, а згодом заявила, що «тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ». «Жанна д’Арк» української політики (той, хто свого часу вписав у цей образ іншу персону, несамовиту Наталію Вітренко, котра має вузьку спеціалізацію зі з’ясування сексуальної орієнтації колишніх соратниць, — не романтик і не естет) у виконанні пані Юлії знову кинула клич: «Той, хто любить мене, за мною!». Олександр Єльяшкевич, один із найближчих соратників, не пішов, у нього немає бізнесу, тож стабільніші принципи. Він, навпаки, вийшов із тіньового уряду, але від коментарів категорично відмовляється. Це цілком по-чоловічому. Хоча й ускладнює пошук відповідей. Чи можна закидати Юлії Тимошенко примітивізм і нерозуміння того, що її розворот на 180 градусів — це політична смерть? Чи слід думати, що її гра у взаєморозуміння з владою — це спроба відтягнути фінансовий удар? Чи означає все це, що Юля — категорично не командний гравець, а жорсткий індивідуаліст у політиці? Чи відсепарована Юлією тямуща «молодь» «Громади» запропонувала їй зіграти в режимі авантюри, водночас без відриву від реальності? Чи став Павло Лазаренко «паралельною лінією» остаточно, а вихід з-під тіні його іміджу заявкою на безповоротно вільне плавання? Чи питання просте, як ріпка: фінансові ресурси вичерпалися, притоку немає, борги ЄЕСУ висять — потрібні нештатні рішення, і насправді ми маємо велику містифікацію? Щось на кшталт Брестського миру — віддати частину, аби зберегти ціле? І хто цим заклопотаний більше — сама Юля чи ті, хто на неї ставить?

Як би там не було, все одно доводиться з подивом визнати: дехто на Банковій уміє відпрацьовувати свій хліб. Олександру Лавриновичу також здається, що «досить потужно працюють люди Президента, відповідальні за підготовку передвиборної кампанії. Вони можуть забезпечити умови для «правильного» вибору — з їхньої точки зору». І все-таки, на думку пана Лавриновича, «рано говорити, що неліву опозицію «з’їли» — скоріше можна говорити про її ослаблення та роздроблення». Олександр Мороз не згоден і з тим, що «московська схема» може спрацювати в Україні: «За російським сценарієм «реформатор — і ортодокси або комуністична загроза» позитивної оцінки для влади годі чекати. У нас вектор боротьби визначатиме — жити в нормальній державі чи у злодійській». На думку О.Мороза, «ті, хто міг би відреагувати на схему «реформатор — комуністи», давно зрозуміли, що найголовніша загроза — це корупція, яка пронизала всі структури влади згори донизу». Не згоден О.Мороз і з тим, що владі вдалося розправитися з нелівою опозицією: «Йдуть, можливо, з кожної сторони бої місцевого значення, спроби на ближніх підступах знайти якісь взаємоприйнятні позиції, щоб разом викинути білі прапори». Іншими словами, взаємозалік намірів?.. Крім того, Олександр Мороз звертає увагу на те, що й на умовно правому фланзі йдуть процеси розшарування: «І головне — там елемент клановості грає першорядну роль. Це середовище стає більш дисперсним, на якій основі воно консолідуватиметься — покаже час». Коли врахувати, яке бурхливе бродіння йде в НДП з приводу ставки на фаворита президентської гонки, а також вихід із фракції НДП нафтогазової групи «ім. Бакая» (НДП-їсти називають їх «бакайчиками» й чомусь радісно вимахують услід), то процес справді в самому розпалі...

Проте на сьогодні факт залишається фактом: чаювання Юлії Тимошенко з Президентом змінили розстановку сил на передвиборній дошці на користь останнього. Шкода Бобика, країну й себе. А як хотілося, щоб усе, як у великих: опозиція йде безстрашно й непохитно, до кінця. Мініатюрна Юля в передовому обозі — «Той, хто... за мною!» Президентські люди б’ються в істериці, Захід не вірить у комуністичну загрозу, народ вірить в інших реформаторів... Ох, Юля! Як було б красиво: велике багаття, маленька опозиціонерка... Пароплави пливуть — салют Хлопчишу, літаки летять — салют Хлопчишу... Яке розчарування — у безхліб’я вкрали й видовище. Потрібно було бачити зловтішну поблажливість деяких депутатських осіб, котрі обговорювали лінію Тимошенко... Та ж місце на багатті вакантне, панове, у чому проблема?

ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ...

Дивакуватий дід із колишніх акторів з амплуа «їсти подано», прийшовши до головного рязановського героя в «Передбаченні», каже: «Ви знаєте, країна на грані краху. Я придумав, як урятувати країну. Ви повинні здійснити самоспалення на Красній площі... Я допоможу вам, я донесу до Спаських воріт каністру з бензином... Поки ви будете горіти, я не відійду ні на крок і підхоплю плакат, який випаде з ваших слабіючих, обпалених рук...» Пропозицію прийнято не було. А далі — див. початок. Смішно й безглуздо, правда?

КОМЕНТАР

Ясна річ, версія Тетяни Коробової не вичерпує теми опозиційності «Громади» загалом і Юлії Тимошенко зокрема. Слід сказати, що ми маємо справу скоріше з міфом про опозицію. Не випадково програмні положення «Громади» майже нічим не відрізняються від положень тієї ж НДП. Усе питання, як виявилося, зводиться до того, що при владі «не ті» люди, а не до того, яку політику ці люди проводять. Правда, міф про «опозиційність» Юлії Володимирівни виявився досить вдалим, якщо на нього «клюнула» президентська адміністрація, котра доклала чимало зусиль для його ліквідації. Утім, це скоріше говорить про якість адміністрації, стурбованої будь-якими неконтрольованими політичними «ворушіннями».

№218 13.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»