Жалість
Завтра виповнюється дев’ять днів як не стало Анатолія Приставкіна![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20080718/4125-5-1.jpg)
Ну ось, немає і його. Анатолій Приставкін розмовляє тепер із золотими хмаринками, хмаринками над улюбленими кавказькими горами та ангелами. «Ангели, чиє оперення — блиск альбасетської навахи». Чеченці не забувають добра — дуже багато зла їм заподіяли, щоб забувати. Вони заріжуть жирного барана й прикотять з городу величезний кавун для того, хто осмілився сказати, що станиця Березовська — зовсім не станиця Березовська, що дороги мостили плитами з дідівських могил, що всю Чечню перейменували, привезли нове населення, а старе, корінне, цих самих чеченців, вивозили вантажівками — мертвих. А діти, замкнені у вагонах, яких радянські паровози («в Комуні зупинка?» Ні, в ГУЛАГу!) потягли на північ, кричали «хі!» — бо хотіли пити, а води їм не давали. Що кричали чеченські малюки, 40 тисяч хрещеників Путіна і його воєнщини, вбиті й покалічені з 1995 року по 2005 рік, що кричали вони під руїнами Грозного (Джохар-кала він називається) і своїх сіл? Що кричав той підліток, який впізнав свою матір лише за сережками, відкопавши спільну могилу? Жінка пішла на базар продати черешню, федерали її боязко вбили — як же, свідок чергового злочину — і так само боязко закопали.
Анатолія зустріла Анюта Політковська. І якби в чеченців не було раю, вони завели б його для них двох. Анатолія Приставкіна вбило наше боягузтво. Не міг він залишатися з нами, проклятими (а те, що ми прокляті за ту першу війну 1944 року, знав навіть, безграмотний зек утікач Ілля з його повісті. Передбачити ж 1995 рік і 2000-й — на це в героїв «Хмаринки» не вистачило б уяви).
Росія вся стоїть на крові, на своїй і на чужій, але ні Спасом, ні Порятунком тут і не пахне. Анатолія Приставкіна важко було залякати: він же з зозуленят, із дітей ворогів народу. Ким, до речі, вважатимуться діти Михайла Ходорковського, Світлани Бахміної, Ігоря Сутягіна? Адже дочку невинно осудженого дипломата Валентина Мойсеєва вигнали з МДІМВ, зламавши їй все життя... Не всім так щастить. Не у всіх на шляху опиняється сарай і кілька старих гвинтівок, щоб хоча б розстріляли не даремно, щоб бути потім катом у їхньому ювілеї зі словом «жаль!» на вустах, яке нарешті вимовила німа Сандра, також «дочка ворога»...
Анатолій Приставкін старався навчити країну людяності: в романах, у фільмі, знятому за книжкою «Ночувала хмаринка золота», в Комісії із помилування. І країна залишилася холодна й байдужа, обрушуючи на дивом уцілілих 1944 року чеченців тонни бомб і море вогню. А з комісією також не щастило. Ми живемо не в еру милосердя, чекістський залізні дзьоби здатні лише забити на смерть. І він пішов від нас, безжалісних, туди, де є милосердя.
На цій чеченській війні, вітчизняній для чеченців і правозахисників, загарбницькій і колоніальній для путінської Росії, ми втратили поета Юрія Левітанського, поета Олександра Ткаченка, письменника Анатолія Приставкіна. Вони не винесли підлості сучасників. Звичайно, сучасники прикриються фіговим листочком як тоді, 1960 року, коли помер, не винісши, Пастернак. «Як пишаємося ми, сучасники, що він помер у своєму ліжку». А в Ані Політковської навіть постелі не було. У неї, сестри милосердя на чеченській війні, був лише ліфт. Та закричіть же ви, щоб це відгукнулося в так і не взятих нами чеченських горах! Анатолій Приставкін намагався нас навчити: всі люди брати, і білобрисий Колька, і смаглявий «Саск» — Алхузур. Анатолій Приставкін казав, що людина визначається тією кількістю гостей, яких вона може покликати на свій день народження. І нехай усі беруть собі солодкі млинці з мороженої картоплі... Але ми навчилися ненавидіти всіх: і простодушних грузинів, і веселих українців, і статечних естонців. І кличемо ми не друзів і не гостей, а споживачів нашої нафти та газу. Мало веселощів і любові буде за таким столом.
Шкода. Життя не склалося, життя не вдалося. Жити соромно. Але в нас залишилися повісті й роман Анатолія Приставкіна, книжки та статті Ані Політковської, вірші Саші Ткаченка. «Слава Богу, є література: найкраща історія Русі» (Євген Євтушенко, «Казанський університет»). Йому, до речі, 18 липня виповнюється 75 років. Життя було всяке: коли — гідне, коли — як у всіх. Але нам дісталися «Казанський університет», «Танки йдуть Прагою», «Монолог блакитного песця на аляскінській звірофермі», «Йдуть білі сніги». Це нам залишиться. Ніхто не відніме.